В Одесі з’явилася вулиця Іоріні: його роботи прикрашають мерію, а учні прославилися на весь світ

«Надзвичайна спадщина італійця в Одесі»

Була колись дурнувата кінокомедія «Неймовірні пригоди італійців у Росії». Дарую нашим кіношникам ідею: можна (та й треба!) зняти фільм «Надзвичайна спадщина італійця в Одесі». Йдеться про італійського скульптора Луїджі Іоріні, який приїхав до нашого міста вже не хлопчиком – у 53 роки. Ось він і залишив одеситам значну спадщину, причому не тільки архітектурну, а й культурну. Випускник Міланської Академії мистецтв, він був учнем всесвітньо відомого скульптора Джорджіо. Приїхав до Одеси 1869 року на запрошення співвітчизника, голови Товариства образотворчих мистецтв Франца Моранді.

Читайте також: Нові назви вулиць: Академік Липський подарував одеситам йод та мармелад

Як же він тут «наслідив»? Його архітектурною спадщиною люди милуються і захоплюються і дотепер – це скульптури Меркурія та Церери, а також скульптурна композиція «День та Ніч» на будівлі Одеської міської думи (Стара біржа на Біржовій (Думській) площі). У музеях Одеси зберігаються й інші роботи скульптора в мармурі: погруддя Франца Моранді – одеського архітектора, академіка, педагога, а також погруддя міського голови Одеси (1878-1895) Григорія Маразлі. І також погруддя Феодора Родоканакі. Це був почесний купець грецького походження, судновласник, банкір, промисловець і меценат, голова грецької громади та консул Тоскани (зараз це область в центрі Італії) в Одесі. Ну і погруддя Павла Коцебу – генерал-губернатора Одеси (1862-1874). Усі ці роботи – «зоряного» рівня!

Але, впевнений, не менш важливе досягнення Іоріні – плеяда відомих художників та скульпторів, яких він виховав за 42 роки життя в Одесі, викладаючи в Одеській школі креслень та малювання (вул. Преображенська,12). Їхні імена теж «зіркові»: Борис Едуардс, Натан Альтман, Ісаак Бродський, Давид Бурлюк, Михайло Врубель, Василь Кандинський, Кіріак Костанді, Леонід Пастернак.

Луїджі Іоріні помер в Одесі в 1911 році і похований на Другому християнському цвинтарі. Після його смерті скульптор Борис Едуардс ініціював стипендію імені Луїджі Іоріні, яку виплачували талановитим учням школи до 1917 року.

Кібальчич – змовник та талановитий інженер

Микола Кібальчич, на відміну від Луїджі Іоріні, до Одеси не мав жодного відношення. І вищезгаданої вулиці в Малиновському (нині Хаджибейському) районі міста його ім’я було присвоєно за Союзу суто з політичних міркувань: ну як же, як же, він же учасник останнього (сьомого!) замаху на імператора Росії Олександра II.

Ця спроба виявилася «заліковою»: імператора таки завалили, а Кібальчича як «головного інженера» організації «Народна воля», яка підготувала замах на Олександра II – саме він винайшов і виготовив метальні снаряди з «гримучим холодцем» – засудили до страти і у квітні 1881 повісили.

Ще на тему: Його повісили в Одесі, потім назвали вулицю, а згодом усе скасували: історія одного революціонера

Його розум і енергію – та в мирне би русло: адже виготовлення бомб він, талановитий вчений-самородок, проводив на базі розрахованого ним програмованого режиму горіння пороху.

А народився він у 1853 році у Чернігівській губернії у родині священика. З дитинства почав захоплюватись технікою. У 1871 році закінчив зі срібною медаллю Новгород-Сіверську гімназію, де, за спогадами однокашників, був незмінно першим учнем і особливо дивував усіх своїх товаришів, навіть вчителів, своїми дивовижними математичними здібностями.

Навчався у серйозних ВНЗ, але не туди його повело: з 1875 до 1878 року сидів у Лук’янівській в’язниці (Київ) за звинуваченням у революційній пропаганді серед селян Київської губернії. Після звільнення ще глибше поринув у марксизм і 1881-го сталося те, що сталося. Що цікаво, помилування у влади Кібальчич не просив.

У в’язниці За кілька днів до страти він розробив оригінальний проект ракетного керованого літального апарату. У цьому проекті Кібальчич розглянув пристрій порохового (звичайно ж) ракетного двигуна, управління польотом шляхом зміни нахилу двигуна, програмний режим горіння та багато інших аспекти.

Він також розрахував габарити порохових шашок та камери згоряння двигуна, розмірковував над проблемами керування польотом літального апарату та забезпечення його стійкості за допомогою крил-стабілізаторів, крім того аналізував способи гальмування апарату в атмосфері при спуску. І все це задовго до Ціолковського!

При цьому фахівці запевняють, що все це було дилетантством: апарат Кібальчича був не здатний досягти ні першої космічної швидкості, ні навіть надзвукової, а повітроплавець, що знаходиться на відкритій платформі, ніяк не захищений від впливу високої швидкості та умов у верхніх шарах атмосфери. Крім того, не було передбачено парашут, у зв’язку з чим пілотований політ на такій ракеті закінчився б гарантованою загибеллю екіпажу.

Насамкінець зазначимо, що ім’ям Кібальчича названо кратер на Місяці, а також є гора Кібальчича в Антарктиді. «Укрпошта» 2002 року випустила на його честь марку.

Ви також можете дізнатися: В Одесі назвали вулицю на честь одного із шести Миколаїв Аркасов: історія дивовижної родини.