В Одесі вулиця 8 Березня тепер називається Вікандера та Ларсена: що вони зробили для міста

Ключові моменти:

• У серпні 2024 року вулицю 8 Березня в Пересипському районі Одеси перейменували на вулицю Вікандера та Ларсена в межах декомунізації.
• Вікандер і Ларсен — шведські підприємці, які разом з Едуардом Арпсом у 1878 році заснували в Одесі завод з виробництва корків та лінолеуму. До 1913 року їхнє підприємство стало одним із найбільших виробників лінолеуму в Європі.

Чому район – Пересипський?

Так, із серпня 2024 року є така вулиця в Пересипському районі міста – Вікандера та Ларсена. До речі, а може є сенс коротко нагадати, чому район – Пересипський? Ця назва – через особливості місцевості. Пересип — це піщана коса, що «пересипала» (перегороджувала) вихід до моря з Хаджибейського лиману.

Територія міста, взагалі-то, з простеньким рельєфом. Але тим не менше, у топоніми потрапили й балки (Водяна, дала назву Балківській вулиці), і спуски (Маринеско, нині Блажко). От і район став Пересипським. До речі, відомий Володимир Даль у своєму «Тлумачному словнику» підкреслив, що термін «Пересип» виник саме у Причорномор’ї.

8 Березня: як народилося свято і на що перетворилося

Далі – про 8 Березня.

Трохи офіціозу. Історія 8 Березня бере початок у русі за права жінок початку ХХ століття: німецька соціалістка Клара Цеткін у 1910 році запропонувала заснувати Міжнародний жіночий день як символ боротьби за рівноправ’я, а дата 8 березня стала символом, пов’язаним із демонстрацією робітниць текстильної промисловості в Нью-Йорку в 1908 році та подальшими мітингами.

Спочатку свято мало політичний характер: жінки вимагали поліпшення умов праці, скорочення робочого дня та виборчого права. Але в сучасному світі ця дата отримала більш широке значення, а у 1977 році ООН запропонувала державам відзначати її як День прав жінок.

У радянський час 8 Березня стало асоціюватися просто з весною та жіночністю. Зараз в Україні, відповідно до закону про декомунізацію, ця дата анульована. Що ж, як казали у Стародавньому Римі, «Dura lex, sed lex» (Закон суворий, але це закон).

Закінчив офіціоз, далі – трохи «від себе». За своє «доросле» життя я побував у чотирьох колективах. Перший рік після школи – слюсарем на суднобудівному заводі, потім 5 років в Інституті зв’язку, потім 20 років на телерадіопередавальному центрі, потім 25 років – у редакції херсонської газети.

Ні в одному з цих колективів 8 Березня ані на йоту не асоціювалося з якоюсь ідеологією, та й навряд чи хтось знав, що була така німкеня Клара (знали тільки ту, з скоромовки, у якої якийсь Карл поцупив корали).

Це був чудовий привід привітати жінок – колег, маму, доньку, сестру, дружину, звісно ж. Ну і потім… До речі, був тоді абсолютно дурнуватий, неправильний, не з життя, шкідливий анекдот.

Отримала бригада чоловіків премію за лютий і міркують, як її з розумом витратити. Надійшла пропозиція кинути монетку: якщо «орел» випадe – по пивку масово ударити, якщо «решка» – горілочкою побалувати організми. А от якщо монета на ребро стане – жінкам квіти на 8 Березня купити.

Це підла вигадка – не було такого: дарували квіти, а потім починалося застілля. Довгоочікуване! Не політизоване! У різних колективах – по-різному. На заводі у нас був спирт для протирання контактів, тоді ще чистий видавали, не денатурат.

В інститутські одеські роки – «сухарик» пили: одеських, херсонських, молдавських вин море було, дешево і сердито.

У «зв’язківський» період «безкорислива дружба чоловіча» пов’язувала нас із розташованою через дорогу Херсонською кондитерською фабрикою. В обмін на нашу братську допомогу в ремонті телевізорів, на 8 Березня нас пригощали брилами шоколаду завбільшки з кулак і цукерковим спиртом, який, ймовірно, не повністю доходив до коробок з «п’яною вишнею».

У редакції газети саме на 8 Березня міжнародний скандал трапився. Це було десь у середині мутних 1990-х, кіоски по всьому місту, як і по всій країні, були заповнені «бухлом» з імпортними етикетками, і все це – «з найкращих унітазів Парижа».

У нас на застіллі, окрім іншого, була пляшка, вважалося, що там шанований у всьому світі грецький коньяк «Метакса». Один із наших журналістів присмоктався до цієї пляшки і щоразу, перекидаючи чарку, казав: «Ех, добре пішло. Обіцяла назад повернутися!»

Ну воно і повернулося… «Попогіршало» йому добряче, причому не від кількості (боєць він був, та й «закусь» була відмінна), а від «якчества», як Райкін казав. У наступному номері вийшла його гнівна стаття з наїздом на отруту під виглядом «Метакси», а за кілька тижнів у редакційній пошті з’явився лист від Посла Грецької республіки в Україні пана, як зараз пам’ятаю, Василіоса Патсікакіса.

Посольство, судячи з зворотної адреси на конверті, тоді ще в якійсь київській гостиниці тулилося. Так от, цей самий Патсікакіс за образу «Метакси» розніс нашу газету, як бог черепаху.

Жарти вбік, образа братської держави: Греція визнала Україну 31 серпня 1991 року, однією з перших, після проголошення Незалежності 24 серпня. Вибачатися довірено було мені. І я зумів у наступній публікації переконати Посла, що, при всій повазі до бренду, на той час у нас найбезпечнішим напоєм, на жаль, була не «Метакса», а наш український 50-градусний «Самжэнэ».

Повірив, мабуть, раз Греція на нас війною не пішла… Таке от було аполітичне 8 Березня… У принципі шкода, що його скасували, ну та гаразд. І хіба потрібна спеціальна дата, щоб подумати: ого, а чого я так давно свою (Лізавету, Катю, Світлану, Віку….) квітами не тішив?

Що зробили промисловці Вікандер і Ларсен для Одеси

А тепер плавно перейдемо до нинішньої назви цієї одеської вулиці – Вікандера та Ларсена. Плавність забезпечить той факт, що ці шведські підприємці спеціалізувалися на виробництві корків, без яких, і це беззаперечно, жодна пристойна пляшка вина не обходиться. А ще вони лінолеум виробляли.

Коркове виробництво з’явилося в Одесі ще в 1878 році з легкої руки підприємця Едуарда Арпса, який заснував завод на схилі Водяної балки. Пізніше до його бізнесу приєдналися підприємці Яльм і Карл-Август Вікандери, а також шведський бізнесмен Ларсен, які заснували спеціалізований на виробництві корків та лінолеуму холдинг «Вікандер і Ларсен».

До 1913 року їхнє підприємство стало одним із найбільших виробників лінолеуму в Європі! Навіть власна залізнична гілка вздовж Балтійської дороги була! У роки Першої світової війни підприємство зазнало відчутних втрат: припинилися поставки сировини (зокрема, кори коркового дуба) з-за кордону, та й зруйновані були заводські цехи.

У 1918 році Вікандер поїхав від гріха подалі за кордон, а завод було націоналізовано в 1921 році. У 1925-му завод, реанімувавши, перейменували на «Більшовик», з часом він лідирував у СРСР з виготовлення лінолеуму. До 2004 року його благополучно… знищили. Зате бодай пам’ять про його засновників тепер відновили.

Читайте також:

• Де в Одесі з’явиться “Індустріальний” мікрорайон
• Чи хочуть одесити перенести 8 березня на 25 лютого? – опитування (відео)

Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса