Вулиця з незвичайною назвою — Вікандера та Ларсена з’явилася в Одесі. Замість колишньої вулиці 8 Березня тепер увічнена пам'ять шведських підприємців, які створили в місті один із найбільших у Європі заводів з виробництва лінолеуму.
Ключові моменти:
Так, із серпня 2024 року є така вулиця в Пересипському районі міста – Вікандера та Ларсена. До речі, а може є сенс коротко нагадати, чому район – Пересипський? Ця назва – через особливості місцевості. Пересип — це піщана коса, що «пересипала» (перегороджувала) вихід до моря з Хаджибейського лиману.
Територія міста, взагалі-то, з простеньким рельєфом. Але тим не менше, у топоніми потрапили й балки (Водяна, дала назву Балківській вулиці), і спуски (Маринеско, нині Блажко). От і район став Пересипським. До речі, відомий Володимир Даль у своєму «Тлумачному словнику» підкреслив, що термін «Пересип» виник саме у Причорномор’ї.
Далі – про 8 Березня.
Трохи офіціозу. Історія 8 Березня бере початок у русі за права жінок початку ХХ століття: німецька соціалістка Клара Цеткін у 1910 році запропонувала заснувати Міжнародний жіночий день як символ боротьби за рівноправ’я, а дата 8 березня стала символом, пов’язаним із демонстрацією робітниць текстильної промисловості в Нью-Йорку в 1908 році та подальшими мітингами.
Спочатку свято мало політичний характер: жінки вимагали поліпшення умов праці, скорочення робочого дня та виборчого права. Але в сучасному світі ця дата отримала більш широке значення, а у 1977 році ООН запропонувала державам відзначати її як День прав жінок.
У радянський час 8 Березня стало асоціюватися просто з весною та жіночністю. Зараз в Україні, відповідно до закону про декомунізацію, ця дата анульована. Що ж, як казали у Стародавньому Римі, «Dura lex, sed lex» (Закон суворий, але це закон).
Закінчив офіціоз, далі – трохи «від себе». За своє «доросле» життя я побував у чотирьох колективах. Перший рік після школи – слюсарем на суднобудівному заводі, потім 5 років в Інституті зв’язку, потім 20 років на телерадіопередавальному центрі, потім 25 років – у редакції херсонської газети.
Ні в одному з цих колективів 8 Березня ані на йоту не асоціювалося з якоюсь ідеологією, та й навряд чи хтось знав, що була така німкеня Клара (знали тільки ту, з скоромовки, у якої якийсь Карл поцупив корали).
Це був чудовий привід привітати жінок – колег, маму, доньку, сестру, дружину, звісно ж. Ну і потім… До речі, був тоді абсолютно дурнуватий, неправильний, не з життя, шкідливий анекдот.
Отримала бригада чоловіків премію за лютий і міркують, як її з розумом витратити. Надійшла пропозиція кинути монетку: якщо «орел» випадe – по пивку масово ударити, якщо «решка» – горілочкою побалувати організми. А от якщо монета на ребро стане – жінкам квіти на 8 Березня купити.
Це підла вигадка – не було такого: дарували квіти, а потім починалося застілля. Довгоочікуване! Не політизоване! У різних колективах – по-різному. На заводі у нас був спирт для протирання контактів, тоді ще чистий видавали, не денатурат.
В інститутські одеські роки – «сухарик» пили: одеських, херсонських, молдавських вин море було, дешево і сердито.
У «зв’язківський» період «безкорислива дружба чоловіча» пов’язувала нас із розташованою через дорогу Херсонською кондитерською фабрикою. В обмін на нашу братську допомогу в ремонті телевізорів, на 8 Березня нас пригощали брилами шоколаду завбільшки з кулак і цукерковим спиртом, який, ймовірно, не повністю доходив до коробок з «п’яною вишнею».
У редакції газети саме на 8 Березня міжнародний скандал трапився. Це було десь у середині мутних 1990-х, кіоски по всьому місту, як і по всій країні, були заповнені «бухлом» з імпортними етикетками, і все це – «з найкращих унітазів Парижа».
У нас на застіллі, окрім іншого, була пляшка, вважалося, що там шанований у всьому світі грецький коньяк «Метакса». Один із наших журналістів присмоктався до цієї пляшки і щоразу, перекидаючи чарку, казав: «Ех, добре пішло. Обіцяла назад повернутися!»
Ну воно і повернулося… «Попогіршало» йому добряче, причому не від кількості (боєць він був, та й «закусь» була відмінна), а від «якчества», як Райкін казав. У наступному номері вийшла його гнівна стаття з наїздом на отруту під виглядом «Метакси», а за кілька тижнів у редакційній пошті з’явився лист від Посла Грецької республіки в Україні пана, як зараз пам’ятаю, Василіоса Патсікакіса.
Посольство, судячи з зворотної адреси на конверті, тоді ще в якійсь київській гостиниці тулилося. Так от, цей самий Патсікакіс за образу «Метакси» розніс нашу газету, як бог черепаху.
Жарти вбік, образа братської держави: Греція визнала Україну 31 серпня 1991 року, однією з перших, після проголошення Незалежності 24 серпня. Вибачатися довірено було мені. І я зумів у наступній публікації переконати Посла, що, при всій повазі до бренду, на той час у нас найбезпечнішим напоєм, на жаль, була не «Метакса», а наш український 50-градусний «Самжэнэ».
Повірив, мабуть, раз Греція на нас війною не пішла… Таке от було аполітичне 8 Березня… У принципі шкода, що його скасували, ну та гаразд. І хіба потрібна спеціальна дата, щоб подумати: ого, а чого я так давно свою (Лізавету, Катю, Світлану, Віку….) квітами не тішив?
А тепер плавно перейдемо до нинішньої назви цієї одеської вулиці – Вікандера та Ларсена. Плавність забезпечить той факт, що ці шведські підприємці спеціалізувалися на виробництві корків, без яких, і це беззаперечно, жодна пристойна пляшка вина не обходиться. А ще вони лінолеум виробляли.
Коркове виробництво з’явилося в Одесі ще в 1878 році з легкої руки підприємця Едуарда Арпса, який заснував завод на схилі Водяної балки. Пізніше до його бізнесу приєдналися підприємці Яльм і Карл-Август Вікандери, а також шведський бізнесмен Ларсен, які заснували спеціалізований на виробництві корків та лінолеуму холдинг «Вікандер і Ларсен».
До 1913 року їхнє підприємство стало одним із найбільших виробників лінолеуму в Європі! Навіть власна залізнична гілка вздовж Балтійської дороги була! У роки Першої світової війни підприємство зазнало відчутних втрат: припинилися поставки сировини (зокрема, кори коркового дуба) з-за кордону, та й зруйновані були заводські цехи.
У 1918 році Вікандер поїхав від гріха подалі за кордон, а завод було націоналізовано в 1921 році. У 1925-му завод, реанімувавши, перейменували на «Більшовик», з часом він лідирував у СРСР з виготовлення лінолеуму. До 2004 року його благополучно… знищили. Зате бодай пам’ять про його засновників тепер відновили.
Читайте також:
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
Біжутерія у 2026 році стає ще більш практичною, універсальною та наближеною до реального повсякденного стилю.… Read More
В Одесі до Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми відбулася інформаційно-просвітницька акція під гаслом «Людина –… Read More
Мільйони людей гуляли Дерибасівською, але далеко не всі знають, що два будинки навпроти один одного… Read More
На околиці села Красне Бессарабської громади Одеської області спалахнула масштабна пожежа на полях. За словами… Read More
Перший день серпня в Одесі мине спокійно: синоптики не прогнозують небезпечних метеорологічних явищ, дощів також… Read More
Інтернет-магазин MD Fashion пропонує великий вибір оригінальних товарів та швидку доставку по Україні. Read More