З 20 травня 2022 року місто Маріуполь знаходиться в окупації під тимчасовою владою рф. В цей день два роки тому з території комбінату «Азовсталь» вийшли останні захисники міста, командири гарнізону «Маріуполь». Загалом понад 2 тисячі воїнів опинилися в полоні. «Одеське життя» пропонує вам історію маріупольця Андрія, як він залишав осадне місто, та як там живуть його рідні. З міркувань безпеки Андрій попросив не публікувати його фото.
Я не слідкував за новинами та не сприймав можливе повномасштабне вторгнення серйозно – навіть коли 24 лютого почув вибухи – бо Маріуполь давно став прифронтовим містом і ми час від часу чули «бахи».
Про те, що почалася війна, мені сказали вже на роботі. Я працював верстатником на великому машинобудівному підприємстві, і наше керівництво дозволило до кінця зміни залишитися у бомбосховищі заводу. Але я поїхав до дому на власній автівці й по дорозі розвіз колег.
Незабаром почалися дуже великі проблеми із паливом та продуктами, але дехто на цьому нажився: я чув, що бензин продавали по 200-700-1000 гривень за літр. На початку березня декілька магазинів ще працювали, а потім закрилися. Я встиг скупитися, але декілька моїх друзів, я знаю, що голодували.
До війни я жив майже у центрі міста, але 25-26 лютого почало гриміти вже дуже близько, тому я вирішив їхати до мами на правий берег. Незабаром зв’язок зник, і я взагалі перестав розуміти, що коїться. 1 березня до нас приїхали сусіди: тільки від них ми дізналися, що у центрі відбувається пекло, а загиблі лежать просто неба.
На нашому правому березі Маріуполя все було не так жахливо, але гриміло кожні 10 хвилин. Пересуватися вулицями було дуже небезпечно. Перший тиждень я зовсім не виходив із дому. Час від часу ми ховалися у власному підвалі: просто інтуїтивно розуміли, коли летить у наш бік, а коли далі.
Одного дня снаряд прилетів до сусідів. В будівлі жила родина із дітьми, але вони встигли сховатися у підвал. Через годину після прильоту приїхали їхні родичі та самостійно витягли людей з-під завалів.
Коли я виходив на вулицю й бачив хоча б одну людину, це вже була радість. На початку березня, коли я вже не надіявся побачити знайомих, до мене приїхав друг. Це було, як побачити матір після довгої розлуки.
Пам’ятаю, як 7 березня зранку я вийшов у двір і почув дуже дивну тишу. Зазвичай наше місто було дуже галасливим, а той ранок здавався як з потойбіччя. Я не чув навіть птахів. На годиннику було десь біля п’ятої: тільки починало світати, ніяких ліхтарів. У повітрі дуже повільно планувала снігова пороша та відчувався запах пороху. Така тиша трималася весь день, і нічого її не порушувало.
Можливо, я трохи дивакуватий, але якось я не відчував відчаю через втрату колишнього життя, тільки страх нових обстрілів…
Авіаудар по Драмтеатру стався 16 березня, але через відсутність зв’язку я про це дізнався вже тільки в евакуації. А мій друг бачив це на власні очі – тоді він пішки йшов до центру.
Для мене Драмтеатр мав особливе значення: я з дитинства ходив туди на вистави, потім сам почав там виступати, мав друзів-акторів та знімав концерти як оператор. Для мене це було місце творчості, але зараз, якщо щось від нього й залишилося, то якась одна стіна…
Ми виїхали з Маріуполя 21 березня – через тиждень після того, як у нас зник зв’язок. Ми просто побачили колону людей біля нашого дому й приєдналися до неї.
При виїзді з міста окупанти зробили три блокпости. У черзі на перший блокпост я допоміг автівці, що їхала поруч, – тягнув її на буксирі. Але потім рашисти виявили, що у тому авто знаходилися переодягнені бійці ЗСУ. Хлопців почали роздягати та шукати татуювання, а в мене спитали, кого я везу. Я відповів: «Сусідів». Звісно, мені не повірили та вже хотіли наставити на мене рушницю. Це було дуже страшно.
У цей момент почався обстріл блокпоста, але, як не дивно, нас це врятувало. Через вибухи нас швидко відпустили, бо треба було ховатися.
Поки ми їхали у бік Запоріжжя, нам довелося пройти ще блокпостів 20. На одному з них окупанти подивилися мій паспорт, прочитали, що мене звуть «Андрій» та заявили, що українці «спотворюють імена».
Один із моїх знайомих виїжджав у травні 2022, коли Маріуполь вже був у повній окупації. Поки він стояв і чекали на автобус, до зупинки під’їхали рашисти, забрали всіх, хто мав виїхати з міста, та відправили на примусові роботи – прибирати місцеву «міліцію».
Ніхто нікого не бив, але людям матюками пояснили, як треба «кохати батьківщину». Пузатий військовий, мабуть, один із «керівників», розповідав, який він «патріот»: казав, що працював в органах, але 2014 року взяв у руки автомат і пішов «захищати батьківщину». Мій знайомий не став цікавився, якій державі «патріот» давав присягу…
На щастя, потім людей відпустили.
У Маріуполі в мене залишилися рідні. Більшість з них не хоче жити в окупації, але це вимушений крок. Вони живуть і мовчать.
Людей, які мають проросійський настрій у місті, на мою думку, дуже мало – серед моїх знайомих всього 2-3 людини. Проте у мого тата, на жаль, теж проросійські погляди. Ми продовжуємо спілкуватися, але дуже мало й на цю тему не розмовляємо. Мабуть, ми обидва боїмося говорити про це. Спочатку він ще питав: «Коли приїдеш?», але зараз вже розуміє, що це неможливо.
Будинок біля центру, у якому я жив, розбомбили – там немає перших чотирьох під’їздів. Але ще три – окупанти залишили, бо дехто повернувся назад і відселяти жильців нікуди. Люди живуть у напівзруйнованої будівлі. З квартир, які досі пусті, викрили все, що уціліло: стільці, вимикачі, лампочки – всього цього вже немає.
Моя сестра каже, що у місті залишилися переважно алкоголіки. На початку окупації дуже підскочила злочинність, з’явилися ґвалтівники. Після того, як одну дівчину вбили біля кінотеатру, сестра не виходила на вулицю увечері – боялася.
Коли рашисти захопили місто, то деякий час ще роздавали гуманітарку, але за кілька місяців перестали. Тепер там все, звісно, у рублях: продукти рази в півтори дорожче, аніж у нас, проте російський бензин дуже дешевий.
Деякі пенсіонери там вже зробили російську пенсію, але продовжують якось отримувати й українську.
Після евакуації я перестав розмовляти російською. Колись я почув фразу: «Там, де розмовляють російською, туди може прийти руський мир».
Зараз мені цікаво розмовляти українською, але з татом я раніше цього не робив. Проте навіть із ним заговорив солов’їною декілька днів тому, і він не зробив ніяких зауважень.
За фахом я верстатник, але ще в Маріуполі, до війни, я багато займався відео та фотографією. Зараз мої довоєнні фото є спогадами всього, що було у місті. Хочеться якось повернути це, але… повертатися до окупованого Маріуполя мені зовсім не хочеться.
Читайте також: «Складно, страшно і навіть весело: «русский мир» очима херсонця Віктора Павлова.
З 2017 по 2020 рік підрядник в Одеській області, за версією слідства, завищував обсяги робіт… Read More
Одесити подали петицію із вимогою зберегти на посаді Ігор Бєляков та не допустити переміщення тварин… Read More
На тлі посилення війни держава закликає до мобілізації ресурсів, стикається з глобальним дефіцитом озброєння та… Read More
Ворог атакував Одещину ударними безпілотниками — зафіксовано пожежі та пошкодження інфраструктури. Рятувальники вже ліквідували займання. Read More
У середу, 15 квітня, дорожні служби Одеси продовжать капітальний і поточний ремонт міських магістралей. Роботи… Read More
Темпи весняної сівби в Україні залишаються високими — оброблено вже 17% запланованих площ. Одещина демонструє… Read More
