З 20 травня 2022 року місто Маріуполь знаходиться в окупації під тимчасовою владою рф. В цей день два роки тому з території комбінату «Азовсталь» вийшли останні захисники міста, командири гарнізону «Маріуполь». Загалом понад 2 тисячі воїнів опинилися в полоні. «Одеське життя» пропонує вам історію маріупольця Андрія, як він залишав осадне місто, та як там живуть його рідні. З міркувань безпеки Андрій попросив не публікувати його фото.
Я не слідкував за новинами та не сприймав можливе повномасштабне вторгнення серйозно – навіть коли 24 лютого почув вибухи – бо Маріуполь давно став прифронтовим містом і ми час від часу чули «бахи».
Про те, що почалася війна, мені сказали вже на роботі. Я працював верстатником на великому машинобудівному підприємстві, і наше керівництво дозволило до кінця зміни залишитися у бомбосховищі заводу. Але я поїхав до дому на власній автівці й по дорозі розвіз колег.
Незабаром почалися дуже великі проблеми із паливом та продуктами, але дехто на цьому нажився: я чув, що бензин продавали по 200-700-1000 гривень за літр. На початку березня декілька магазинів ще працювали, а потім закрилися. Я встиг скупитися, але декілька моїх друзів, я знаю, що голодували.
До війни я жив майже у центрі міста, але 25-26 лютого почало гриміти вже дуже близько, тому я вирішив їхати до мами на правий берег. Незабаром зв’язок зник, і я взагалі перестав розуміти, що коїться. 1 березня до нас приїхали сусіди: тільки від них ми дізналися, що у центрі відбувається пекло, а загиблі лежать просто неба.
На нашому правому березі Маріуполя все було не так жахливо, але гриміло кожні 10 хвилин. Пересуватися вулицями було дуже небезпечно. Перший тиждень я зовсім не виходив із дому. Час від часу ми ховалися у власному підвалі: просто інтуїтивно розуміли, коли летить у наш бік, а коли далі.
Одного дня снаряд прилетів до сусідів. В будівлі жила родина із дітьми, але вони встигли сховатися у підвал. Через годину після прильоту приїхали їхні родичі та самостійно витягли людей з-під завалів.
Коли я виходив на вулицю й бачив хоча б одну людину, це вже була радість. На початку березня, коли я вже не надіявся побачити знайомих, до мене приїхав друг. Це було, як побачити матір після довгої розлуки.
Пам’ятаю, як 7 березня зранку я вийшов у двір і почув дуже дивну тишу. Зазвичай наше місто було дуже галасливим, а той ранок здавався як з потойбіччя. Я не чув навіть птахів. На годиннику було десь біля п’ятої: тільки починало світати, ніяких ліхтарів. У повітрі дуже повільно планувала снігова пороша та відчувався запах пороху. Така тиша трималася весь день, і нічого її не порушувало.
Можливо, я трохи дивакуватий, але якось я не відчував відчаю через втрату колишнього життя, тільки страх нових обстрілів…
Авіаудар по Драмтеатру стався 16 березня, але через відсутність зв’язку я про це дізнався вже тільки в евакуації. А мій друг бачив це на власні очі – тоді він пішки йшов до центру.
Для мене Драмтеатр мав особливе значення: я з дитинства ходив туди на вистави, потім сам почав там виступати, мав друзів-акторів та знімав концерти як оператор. Для мене це було місце творчості, але зараз, якщо щось від нього й залишилося, то якась одна стіна…
Ми виїхали з Маріуполя 21 березня – через тиждень після того, як у нас зник зв’язок. Ми просто побачили колону людей біля нашого дому й приєдналися до неї.
При виїзді з міста окупанти зробили три блокпости. У черзі на перший блокпост я допоміг автівці, що їхала поруч, – тягнув її на буксирі. Але потім рашисти виявили, що у тому авто знаходилися переодягнені бійці ЗСУ. Хлопців почали роздягати та шукати татуювання, а в мене спитали, кого я везу. Я відповів: «Сусідів». Звісно, мені не повірили та вже хотіли наставити на мене рушницю. Це було дуже страшно.
У цей момент почався обстріл блокпоста, але, як не дивно, нас це врятувало. Через вибухи нас швидко відпустили, бо треба було ховатися.
Поки ми їхали у бік Запоріжжя, нам довелося пройти ще блокпостів 20. На одному з них окупанти подивилися мій паспорт, прочитали, що мене звуть «Андрій» та заявили, що українці «спотворюють імена».
Один із моїх знайомих виїжджав у травні 2022, коли Маріуполь вже був у повній окупації. Поки він стояв і чекали на автобус, до зупинки під’їхали рашисти, забрали всіх, хто мав виїхати з міста, та відправили на примусові роботи – прибирати місцеву «міліцію».
Ніхто нікого не бив, але людям матюками пояснили, як треба «кохати батьківщину». Пузатий військовий, мабуть, один із «керівників», розповідав, який він «патріот»: казав, що працював в органах, але 2014 року взяв у руки автомат і пішов «захищати батьківщину». Мій знайомий не став цікавився, якій державі «патріот» давав присягу…
На щастя, потім людей відпустили.
У Маріуполі в мене залишилися рідні. Більшість з них не хоче жити в окупації, але це вимушений крок. Вони живуть і мовчать.
Людей, які мають проросійський настрій у місті, на мою думку, дуже мало – серед моїх знайомих всього 2-3 людини. Проте у мого тата, на жаль, теж проросійські погляди. Ми продовжуємо спілкуватися, але дуже мало й на цю тему не розмовляємо. Мабуть, ми обидва боїмося говорити про це. Спочатку він ще питав: «Коли приїдеш?», але зараз вже розуміє, що це неможливо.
Будинок біля центру, у якому я жив, розбомбили – там немає перших чотирьох під’їздів. Але ще три – окупанти залишили, бо дехто повернувся назад і відселяти жильців нікуди. Люди живуть у напівзруйнованої будівлі. З квартир, які досі пусті, викрили все, що уціліло: стільці, вимикачі, лампочки – всього цього вже немає.
Моя сестра каже, що у місті залишилися переважно алкоголіки. На початку окупації дуже підскочила злочинність, з’явилися ґвалтівники. Після того, як одну дівчину вбили біля кінотеатру, сестра не виходила на вулицю увечері – боялася.
Коли рашисти захопили місто, то деякий час ще роздавали гуманітарку, але за кілька місяців перестали. Тепер там все, звісно, у рублях: продукти рази в півтори дорожче, аніж у нас, проте російський бензин дуже дешевий.
Деякі пенсіонери там вже зробили російську пенсію, але продовжують якось отримувати й українську.
Після евакуації я перестав розмовляти російською. Колись я почув фразу: «Там, де розмовляють російською, туди може прийти руський мир».
Зараз мені цікаво розмовляти українською, але з татом я раніше цього не робив. Проте навіть із ним заговорив солов’їною декілька днів тому, і він не зробив ніяких зауважень.
За фахом я верстатник, але ще в Маріуполі, до війни, я багато займався відео та фотографією. Зараз мої довоєнні фото є спогадами всього, що було у місті. Хочеться якось повернути це, але… повертатися до окупованого Маріуполя мені зовсім не хочеться.
Читайте також: «Складно, страшно і навіть весело: «русский мир» очима херсонця Віктора Павлова.
У сучасному світі стабільний та швидкісний інтернет дуже важливий для виконання бізнес-завдань та повсякденного користування.… Read More
В Одесі правоохоронці затримали завідувачку одного з відділень "Дитячої міської клінічної лікарні №3". Її підозрюють… Read More
22 листопада 1954 року, тобто рівно 70 років тому «скопитився» Андрій Януарович Вишинський. «Фі!», —… Read More
У частині Приморського району Одеси у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, тимчасово відключать воду. Причина… Read More
В ЮНЕСКО дали відповідь на гучний «Одеський лист», в якому противники деколонізації топонімів, названих на… Read More
Завтра, у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, в Україні та, зокрема, в Одесі та Одеській… Read More
