Редакція «Одеського життя» продовжує публікувати історії тих, кому волею долі довелося пережити «русский мир». Цього разу про своє життя в окупації розповів Віктор Павлов із Херсона.
— Мене звуть Віктор Павлов і я з Херсона. Тут зустрів війну та пережив окупацію. Залишаюся у місті і досі. Про початок війни 24 лютого о п’ятій ранку мені телефоном повідомив друг. Потім зателефонував тато, який служив у АТО і навіть пережив полон. Далі я зателефонував мамі, попросив її зібрати документи та важливі речі. Потім ми поїхали до бабусі, де ще й із двома котами опинилися в окупації.
Спочатку не розуміли, що відбувається і чи залишимося живими. Але час минав, і нам довелося «адаптуватися». Бабуся залишилася без пенсії, ми з мамою потихеньку працювали: я в салоні краси, а мама — у кав’ярні. Було складно. Щоразу людей ставало дедалі менше, бо багато хто виїжджав. Ми примудрялися знаходити нових клієнтів без інтернету та зв’язку завдяки «сарафанному радіо». Дивно, що навіть у такий складний час наші жінки знаходили нагоду зробити собі приємне. Так херсонці намагалися жити нормальним життям. Звичайно, дуже допомагала віра в наших людей, у ЗСУ та у звільнення Херсона.
— За орків жилося складно, страшно, але іноді навіть «весело». Я з рідними мешкав у районі Острів. Це віддалений район Херсона, де рашисти поставили один із найжорсткіших блокпостів. Вони перевіряли всіх чоловіків будь-якого віку. Іноді й жінок. Ми намагалися нікуди не ходити і були дуже обережні. Особливо ретельно окупанти переглядали телефони: соціальні мережі та листування. Нас роздягали до спідньої білизни. І якщо їм щось не подобалося, з тебе могли знущатися чи забрати «на підвал». Для них ми — нацисти, фашисти та бандерівці.
Мене багато разів перевіряли. Був випадок: я їхав на роботу, на блокпості стояли «кадировці». Вони вивели всіх чоловіків із маршрутки. Почали допитувати: хто та де працює, скільки заробляє. І ти відповідаєш їм, бо вибору немає. І до мене підійшов один кадировець і сказав: Ти дуже гарний. У нас є кімната, де ти будеш задовольняти нас». Мені засунули дуло автомата в рот, приставили ніж до горла і описували, що вони робитимуть зі мною. У цю ситуацію втрутився російський військовий. Він відвів мене від кадировців і відправив у маршрутку. Потім вони почали з’ясовувати стосунки. «Що ви витворяєте, нам потрібно отримати їхню підтримку та довіру», — почув я з розмови окупантів. А в мене в цей момент пролетіло все життя перед очима.
Орки поводилися дуже зухвало і робили все, що їм хотілося. Били людей, допитували, катували, закривали у підвалах, принижували та ображали, вбивали, викрадали. Перебуваючи на своїй землі, у своєму місті, ти не відчував себе у безпеці. Вони скрізь і відстежували все.
А найжахливіше, що зраджували навіть свої. Моя рідна тітка влаштувалася працювати на рашистів. Здобула хорошу посаду на пошті і ночами приймала машини з рублями, які вони завозили до Херсона. В особистих розмовах вона постійно погрожувала здати мене рашистам. Враховуючи те, що мій батько учасник АТО, це доводилося терпіти. Через три місяці після деокупації тітка втекла до однієї з країн Європи.
— З перших днів окупації Херсона ціни дуже злетіли. Українські продукти були найдорожчими: яйця – від 90 до 150 гривень за десяток, шампунь – 600 гривень, дезодорант – 350 гривень. Величезні черги в банки, магазини та аптеки. Це був кіпіш і безлад. У кого була готівка, давали її в борг — від 10-15 відсотків від суми. Деякі магазини ставили ціни у рублях, а деякі – у гривні. Були проблеми із ліками. Коли наші ліки закінчилися, рашисти почали завозити свої. Але це була крейда в пігулках. Просто порошок, від якого людям ставало ще гірше. Через Василівку (село у Каховському районі) ми примудрялися замовляти ліки у знайомих в Одесі чи Києві. Вони їхали до нас близько двох тижнів. Забирали у певній точці міста, щоби рашисти не знали.
За часів мера Херсона Ігоря Колихаєва (зараз перебуває в полоні через відмову співпрацювати з окупантами. — Прим. ред.) адміністративні установи, комунальні служби та ДСНС ще намагалися працювати. Але рашисти запустили свої щупальця скрізь. Все переходило під їхнє управління. В окупації ми також були без інтернету. Через Т-2 рашисти почали запускати свої телеканали. Їх було неможливо дивитися. Всюди жахлива пропаганда: усі українці — бандерівці та наркомани. Ми стежили за нашими новинами, дивилися «Ютуб», читали телеграм-канали.
Наразі Херсон продовжує жити. У місті є інтернет, мобільний зв’язок, телебачення. Все працює, навіть за постійних обстрілів і погроз з боку Росії. Є внутрішні проблеми, пов’язані з владою, фінансами, гуманітарною допомогою. Вони нікуди не йдуть. Але ми не втрачаємо надії та віримо у перемогу України над злом. Я раджу всім українцям не здаватись і обов’язково підтримувати один одного.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Читайте також:
У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих… Читати далі
На узбережжя Одещини викинуло чергову морську міну, яку було оперативно знищено українськими військовими. Про це… Читати далі
14 лютого 2023 року військовий Віталій Верес отримав важке поранення під час оборони Бахмута, коли… Читати далі
Вересень. Налилася червоним кольором калина, яка є одним із символів України. Колектив обласного центру національних… Читати далі
16 вересня 2024 року мешканці Одеси та регіону відчули підземні поштовхи. У будинках гойдалися люстри,… Читати далі
Другого вересня, у день народження митця, якому мало виповнитися 70 років, в медіацентрі Любашівської публічної… Читати далі