Щоденник переселенця: що чекало на одеситку в Гамбурзі

Альбіна, 22 роки: «Людей було так багато, що вони просто ходили по тобі»

Прокинувшись уранці 24 лютого, я навіть не знала, що в нас почалася війна та пішла на роботу. Повернувшись додому, ми з сім’єю почали збирати речі, щоби виїхати за місто. І тоді я вперше почула, як пролунав сильний вибух.

З країни я не збиралася виїжджати: «Тут народилася, тут і помру!..» Але 6 березня тато прийняв рішення, що я, мама, брат, сестра та племінник їдемо. Ми зібрали валізи з найнеобхіднішим. Із документів я взяла український паспорт, ідентифікаційний код та диплом.

Стаття на тему: Щоденник переселенця: «Війна показала мені, що і в моєму житті є зрадники»

Так, 7 березня ми виїхали потягом з Одеси до Польщі, який курсував через Львів. Пам’ятаю, коли поїзд приїхав на вокзал, усі просто рвонули до нього. Людям було начхати один на одного, на старих та дітей. В той момент на моїх руках був двомісячний племінник, а поряд восьмирічний брат, який міцно тримав мене за руку. Поки ми бігли за цим натовпом, мало не впали з перону, люди страшенно штовхалися. Зокрема, чоловіки… До поїзда зайти було неможливо – вільного місця не було. Маму та сестру не хотіли впускати, сказали, пустять, якщо я знайду вільне місце. Дивом я знайшла вільне купе і попросила «сусідів» посунути сумку, але на мене накричали, виштовхнули і зачинили двері. В одну мить я зрозуміла, що стою зовсім одна в якомусь поїзді, у мене нічого немає, тільки телефон, паспорт та поряд маленькі діти. Цей страшний момент «безвиході та самотності» я запам’ятала на все життя. Але одна жінка помітила нас і поступилася місцем.

Наш шлях у поїзді був жахливий. Навколо істерика та паніка, люди сваряться та плачуть, усе забите сумками та речами… Дехто не витримував і висаджувався. Я вся була в синцях та саднах, бо людей було так багато, що вони просто ходили по тобі… Але була й доброта – на кожній станції наші волонтери передавали воду та їжу.

8 березня ми вже були у Львові. Я так мріяла побувати в цьому місті, а зрештою побачила його через вікно в поїзді. Ближче до ночі ми вже були у Польщі, там нас зустріли волонтери та провели на поїзд до Берліна. Їхали ми всю ніч і до обіду були на місці. Останньою точкою був Гамбург. Прямували саме туди.

Читайте також: Щоденник переселенця: «Це був наш шлях у нікуди»

9 березня о 17.00 ми були на місці. Автобус довіз нас до табору з біженцями. Здавалося б, що все страшне позаду, але нас тримали надворі до ночі, всередину нікого не впускали. Мені терміново був потрібен лікар. Після дороги в мене набрякли ноги, був пекельний біль. Я просила про допомогу, але мені сказали, що лікар допоможе лише усередині табору. Коли потрапили усередину, ми здали тест на коронавірус, мені дали знеболювальне і на цьому все. Так з ногами я промучилась тиждень, доки мама не знайшла якусь мазь. На цьому наша історія не закінчилася. Сестра з дитиною потрапили до лікарні, а брата дуже рвало. Виявилося, що всі «підчепили» якийсь вірус. Хочу зазначити, що з лікарями у Гамбурзі проблема – дочекатися допомоги дуже тяжко.

11 березня нам знайшли трикімнатну квартиру і ми покинули табір. Зараз знаходимося в районі для біженців – тут гарно, чисто та тихо. Отримуємо виплату від держави 330 євро на особу, маємо право на безкоштовний проїзд, допомагають з одягом, засобами гігієни, продуктами та ліками. Довелося зробити страховку, паралельно з нею пройти обов’язкову флюорографію, відкрити рахунок у банку, прописатися та знайти школу для брата. Але перебувати тут складно. Якесь двояке почуття. З одного боку, українцям дуже допомагають і ставляться добре, а з іншого – нам багато обіцяли, а потім забували.

Ще на тему: Щоденник переселенця: «Бездомні допомогли знайти притулок»

Попри все, ми намагаємося налагоджувати життя, вчимо мову, бо без німецької важко. Хоча багато волонтерів розмовляють російською та українською. В інших випадках допомагає примітивна англійська. А ось із роботою тут складності. Можна знайти але тільки тоді треба буде платити 40% податку від зарплати, самим платити за житло, а соціальну виплату заберуть. Роботу потрібно шукати із зарплатою не більше 450 євро.

Нам дали житло на рік, якщо війна не закінчиться за цей час, то продовжать ще на три. До речі, єдине, що нам потрібно оплачувати, – це електрика.

Ми із сім’єю дуже мріємо повернутися додому. Вдома на нас чекає тато, він зараз у ТРО, і мій наречений. А ось сестра не витримала та поїхала з дитиною додому до Одеси. Тут залишилися я, мама та брат (нас, до речі, перевели вже у двокімнатну квартиру). Водночас ходимо на мітинги на підтримку України. Як подяку німцям влаштовуємо суботники. На католицький Великдень робили фарбування з українською тематикою. Паралельно я роблю брелоки з прапором моєї батьківщини та роздаю людям.

Росіяни також недавно влаштовували свій мітинг. Але їх зупинили та закидали кінським гноєм.

Була ще одна цікава історія. Нещодавно ми зайшли в секонд-хенд і, коли підійшли на касу розрахуватися, нам почали щось говорити, але ми нічого не зрозуміли. Я англійською пояснила, що ми не знаємо мови та приїхали з України. Жінки, які там працюють, просто віддали мені до рук маленьку сувенірну скриньку у вигляді піаніно та сказали, що це подарунок і нам не треба платити. Я була настільки зворушена, що мало не заплакала і дуже дякувала цим людям.

Ось так і живемо, далеко від дому…

Ще історії:

• Щоденник переселенця: «Зараз моє життя суцільна імпровізація»;
• Щоденник переселенця: «Ми не знали, чи буде у нас завтра».

Фото та відео надані Альбіною