Коли Даня вперше не злякався дотику і засміявся, мама ледь стримала сльози. Коли Настя, така непосидюча, змогла спокійно сидіти й малювати – це було маленьке диво. Артем почав говорити чіткіше й навчився слухати. Усе це відбувалося в затишному місці, де розуміли кожну дитину без слів, – в Одеському інклюзивно-ресурсному центрі №1. І коли російський шахед вщент зруйнував будівлю, батьки злякались не за стіни – за шанс.
Для сотень родин в Одесі інклюзивно-ресурсний центр №1 став місцем, де вперше зʼявилась надія. Там дітей з аутизмом, ДЦП, сенсорними порушеннями та іншими складними діагнозами не просто приймали — їх розуміли.
Наталя Шальверчук пригадує, як її син Артем, інвалід дитинства, вперше почав зосереджено слухати педагога.
– Він став спокійнішим, краще розмовляв. Коли дізнався, що центру більше немає, дуже засмутився. А під час вимушеної перерви я побачила, як усе, що ми напрацювали, починає зникати. Йому терміново потрібно повернутись до занять, бо інакше буде відкат назад.
У кожній кімнаті, у кожному занятті було щось особливе: лагідність, терпіння, довіра. Батьки нарешті переставали почуватися самотніми в боротьбі за розвиток своїх дітей. Але одного дня цей дбайливо збудований простір зруйнувала ракета.
– Мій син не бачить, не розмовляє, ймовірно, має аутизм. Але тут він почав реагувати на голос, розрізняти фактури, перестав боятись пухнастих речей і дуже полюбив кульки в сухому басейні. А найголовніше — ми вперше відчули, що нас розуміють, – розповіла Вікторія Мамонтова, мама Дані. – І коли центр зруйнували, стало дуже страшно. Бо ми не маємо іншого місця, де з дитиною займаються безкоштовно й професійно.
Залишилися стіни без даху, понівечений зал, обгорілі меблі — і величезна тривога в серцях. Бо це був не просто центр. Це був шанс. І тепер, коли двері тимчасово зачинені, багато родин хвилюються: чи зможе їхня дитина не втратити те, чого вдалося досягти? Ніна Міхнюк теж переживає за майбутнє своєї доньки Насті.
– У нас гіперактивність після важкої інфекції. У звичайному дитсадку Настя протрималась два тижні. Потім була вчителька вдома, але цього було мало. І тільки в центрі вона знайшла своє місце. Там з нею працювали різні спеціалісти — і це дало результат. Ми щиро чекаємо, що центр відновить роботу, бо він потрібен багатьом таким дітям, як моя Настя.
Перед тим як увійти до головного корпусу інклюзивного центру, кожен – і дорослий, і дитина – проходив маленький шлях. Від воріт до будівлі вели намальовані на асфальті кольорові стрілочки. Для малечі це був захопливий квест, гра, яку вони щоразу проходили із задоволенням. Але дорослі бачили в цьому щось більше. Бо за ці кілька кроків діти встигали трохи заспокоїтись, вийти з метушливого міського ритму й налаштуватись на щось дуже важливе – на роботу над собою.
Центр не був про формальні заняття — він був про шлях. Шлях до прогресу, до розуміння, до себе. У кожної дитини він свій, іноді дуже повільний, іноді несподівано стрімкий. Але тут вірили: перерви болять. Бо все, чого навчилися вчора, може розсипатися вже завтра, якщо зупинитися. Тому крім занять у центрі, батькам давали «домашні завдання». Не на оцінку — на майбутнє.
– Спочатку батьки ображались, – згадує реабілітологиня Світлана Трапезникова. – Вони думали, що зможуть залишити дитину і трохи відпочити. Але ми пояснювали: розвиток не можна перекласти. Він триває вдома, щодня, у кожній дрібниці. І лише родина здатна зробити цей шлях стійким.
Так крок за кроком, стрілочка за стрілочкою, діти — а разом з ними й батьки — вчилися йти назустріч одне одному. І навіть коли будівлі більше немає, ця дорога не зникла. Вона — всередині. І вона триває.
Центр був особливим ще й тим, що давав дітям не лише знання та розвиток, а й відчуття радості. Наприклад, тут жили коти – Трамп і Боня. Вони прийшли ще під час будівництва, оселилися самі й стали частиною команди.
Дітям подобалося, що котики завжди поруч, — тихі, спокійні, лагідні. А потім зʼявилася й собака — лабрадорка Ляля. Її подарували центру на відкриття, і вона пройшла спеціальну підготовку, аби стати каністерапевткою.
Робота із собаками стала основою методу каністерапії. Багато дітей, які не хотіли ні з ким розмовляти, вперше заговорили саме до Лялі.
– В нас був цікавий випадок, – каже Світлана Трапезникова. – До центру приходив хлопчик, який на тварин взагалі не звертав уваги. Одного разу він виходив після занять і щось їв. Ляля помітила в його руці їжу, підбігла і легенько відібрала печиво. Я вибачилась, але наступного дня мама повідомила: хлопчик почав звертати увагу на всіх тварин. Відбувся такий прорив у його сприйнятті навколишнього світу завдяки Лялі.
Багато дітей побоюються собак. Ляля успішно переборює цей страх.
– Одного разу дівчинка настільки загралась із собакою, що не хотіла йти додому. Я запропонувала провести її разом з Лялею. «Лялі потрібна шапка, бо холодно, – сказала тоді дівчинка, – мене ж мама без шапки не пускає, значить і їй не можна!» – згадує педагог.
Поруч із Лялею завжди була ще одна собака — вівчарка Холлі. Вона не працювала з дітьми, але була найкращою подругою терапевтки, яка втомлювалася після щоденних занять.
Під керівництвом Тетяни Макарової тут створили школу здорового харчування, де батьків вчили готувати безглютенові страви. Це не було модною дієтою – для деяких дітей, особливо з непереносимістю, це означало зменшення болю, покращення самопочуття й навіть розвиток мови. І саме звідси ідея безглютенового меню розійшлася по школах і садочках Одеси.
В інклюзивно-ресурсному центрі для підопічних створили свій театр. Його засновник Фауст Міндлін підбирав кожному підопічному особливу роль.
Гіперактивні діти грали метеликів, які можуть вільно літати сценою. Дівчинка з ДЦП стала іноземкою з акцентом – і всі слова, які вона тягнула, раптом зазвучали природно. Діти чекали репетицій, як справжнього свята. Бо на сцені вони не були «інакшими» — вони були героями.
Директорка департаменту освіти Олена Буйневич підкреслила, що центр обовʼязково працюватиме. Можна знищити будівлі, але не можна знищити колектив, який довів свою спроможність вирішувати найскладніші завдання і допомагати великій кількості особливих дітей. Заради них центр відновить роботу на іншій території вже найближчим часом. І працюватиме там доти, доки буде відновлюватись стара територія. Таку обіцянку дали колективу та всім одеситам у мерії.
Читайте також:
Озеро Катлабух є життєво важливим джерелом води для громад та аграрних підприємств півдня Одеської області.… Read More
У п'ятницю, 27 червня 2025 року, в Одесі та Одеській області очікується досить тепла погода… Read More
В Одеському пологовому будинку №5 прокоментували смерть немовляти. За висновком паталогоанатомічної експертизи, дитина померла від… Read More
Чому звичайна, на перший погляд, назва міста може викликати гучні суперечки, меми, а іноді навіть… Read More
Міський Департамент охорони здоров'я розпочав внутрішню перевірку щодо смерті немовляти в 5-му пологовому будинку Одеси.… Read More
Якість заповнювачів безпосередньо впливає на міцність, довговічність та експлуатаційні характеристики бетону. Лабораторний контроль включає комплекс… Read More
