Коли Даня вперше не злякався дотику і засміявся, мама ледь стримала сльози. Коли Настя, така непосидюча, змогла спокійно сидіти й малювати – це було маленьке диво. Артем почав говорити чіткіше й навчився слухати. Усе це відбувалося в затишному місці, де розуміли кожну дитину без слів, – в Одеському інклюзивно-ресурсному центрі №1. І коли російський шахед вщент зруйнував будівлю, батьки злякались не за стіни – за шанс.
Для сотень родин в Одесі інклюзивно-ресурсний центр №1 став місцем, де вперше зʼявилась надія. Там дітей з аутизмом, ДЦП, сенсорними порушеннями та іншими складними діагнозами не просто приймали — їх розуміли.
Наталя Шальверчук пригадує, як її син Артем, інвалід дитинства, вперше почав зосереджено слухати педагога.
– Він став спокійнішим, краще розмовляв. Коли дізнався, що центру більше немає, дуже засмутився. А під час вимушеної перерви я побачила, як усе, що ми напрацювали, починає зникати. Йому терміново потрібно повернутись до занять, бо інакше буде відкат назад.
У кожній кімнаті, у кожному занятті було щось особливе: лагідність, терпіння, довіра. Батьки нарешті переставали почуватися самотніми в боротьбі за розвиток своїх дітей. Але одного дня цей дбайливо збудований простір зруйнувала ракета.
– Мій син не бачить, не розмовляє, ймовірно, має аутизм. Але тут він почав реагувати на голос, розрізняти фактури, перестав боятись пухнастих речей і дуже полюбив кульки в сухому басейні. А найголовніше — ми вперше відчули, що нас розуміють, – розповіла Вікторія Мамонтова, мама Дані. – І коли центр зруйнували, стало дуже страшно. Бо ми не маємо іншого місця, де з дитиною займаються безкоштовно й професійно.
Залишилися стіни без даху, понівечений зал, обгорілі меблі — і величезна тривога в серцях. Бо це був не просто центр. Це був шанс. І тепер, коли двері тимчасово зачинені, багато родин хвилюються: чи зможе їхня дитина не втратити те, чого вдалося досягти? Ніна Міхнюк теж переживає за майбутнє своєї доньки Насті.
– У нас гіперактивність після важкої інфекції. У звичайному дитсадку Настя протрималась два тижні. Потім була вчителька вдома, але цього було мало. І тільки в центрі вона знайшла своє місце. Там з нею працювали різні спеціалісти — і це дало результат. Ми щиро чекаємо, що центр відновить роботу, бо він потрібен багатьом таким дітям, як моя Настя.
Перед тим як увійти до головного корпусу інклюзивного центру, кожен – і дорослий, і дитина – проходив маленький шлях. Від воріт до будівлі вели намальовані на асфальті кольорові стрілочки. Для малечі це був захопливий квест, гра, яку вони щоразу проходили із задоволенням. Але дорослі бачили в цьому щось більше. Бо за ці кілька кроків діти встигали трохи заспокоїтись, вийти з метушливого міського ритму й налаштуватись на щось дуже важливе – на роботу над собою.
Центр не був про формальні заняття — він був про шлях. Шлях до прогресу, до розуміння, до себе. У кожної дитини він свій, іноді дуже повільний, іноді несподівано стрімкий. Але тут вірили: перерви болять. Бо все, чого навчилися вчора, може розсипатися вже завтра, якщо зупинитися. Тому крім занять у центрі, батькам давали «домашні завдання». Не на оцінку — на майбутнє.
– Спочатку батьки ображались, – згадує реабілітологиня Світлана Трапезникова. – Вони думали, що зможуть залишити дитину і трохи відпочити. Але ми пояснювали: розвиток не можна перекласти. Він триває вдома, щодня, у кожній дрібниці. І лише родина здатна зробити цей шлях стійким.
Так крок за кроком, стрілочка за стрілочкою, діти — а разом з ними й батьки — вчилися йти назустріч одне одному. І навіть коли будівлі більше немає, ця дорога не зникла. Вона — всередині. І вона триває.
Центр був особливим ще й тим, що давав дітям не лише знання та розвиток, а й відчуття радості. Наприклад, тут жили коти – Трамп і Боня. Вони прийшли ще під час будівництва, оселилися самі й стали частиною команди.
Дітям подобалося, що котики завжди поруч, — тихі, спокійні, лагідні. А потім зʼявилася й собака — лабрадорка Ляля. Її подарували центру на відкриття, і вона пройшла спеціальну підготовку, аби стати каністерапевткою.
Робота із собаками стала основою методу каністерапії. Багато дітей, які не хотіли ні з ким розмовляти, вперше заговорили саме до Лялі.
– В нас був цікавий випадок, – каже Світлана Трапезникова. – До центру приходив хлопчик, який на тварин взагалі не звертав уваги. Одного разу він виходив після занять і щось їв. Ляля помітила в його руці їжу, підбігла і легенько відібрала печиво. Я вибачилась, але наступного дня мама повідомила: хлопчик почав звертати увагу на всіх тварин. Відбувся такий прорив у його сприйнятті навколишнього світу завдяки Лялі.
Багато дітей побоюються собак. Ляля успішно переборює цей страх.
– Одного разу дівчинка настільки загралась із собакою, що не хотіла йти додому. Я запропонувала провести її разом з Лялею. «Лялі потрібна шапка, бо холодно, – сказала тоді дівчинка, – мене ж мама без шапки не пускає, значить і їй не можна!» – згадує педагог.
Поруч із Лялею завжди була ще одна собака — вівчарка Холлі. Вона не працювала з дітьми, але була найкращою подругою терапевтки, яка втомлювалася після щоденних занять.
Під керівництвом Тетяни Макарової тут створили школу здорового харчування, де батьків вчили готувати безглютенові страви. Це не було модною дієтою – для деяких дітей, особливо з непереносимістю, це означало зменшення болю, покращення самопочуття й навіть розвиток мови. І саме звідси ідея безглютенового меню розійшлася по школах і садочках Одеси.
В інклюзивно-ресурсному центрі для підопічних створили свій театр. Його засновник Фауст Міндлін підбирав кожному підопічному особливу роль.
Гіперактивні діти грали метеликів, які можуть вільно літати сценою. Дівчинка з ДЦП стала іноземкою з акцентом – і всі слова, які вона тягнула, раптом зазвучали природно. Діти чекали репетицій, як справжнього свята. Бо на сцені вони не були «інакшими» — вони були героями.
Директорка департаменту освіти Олена Буйневич підкреслила, що центр обовʼязково працюватиме. Можна знищити будівлі, але не можна знищити колектив, який довів свою спроможність вирішувати найскладніші завдання і допомагати великій кількості особливих дітей. Заради них центр відновить роботу на іншій території вже найближчим часом. І працюватиме там доти, доки буде відновлюватись стара територія. Таку обіцянку дали колективу та всім одеситам у мерії.
Читайте також:
Вибір технології будівництва житла дедалі частіше починається не з питання про кількість поверхів чи площу,… Read More
Міністерство освіти та науки України впроваджує гнучкий підхід до навчального процесу. Вчителі шкіл отримали право… Read More
Після різкого похолодання та шквалів, що пройшли напередодні, метеорологічна обстановка в Одесі та області починає… Read More
Російські війська поступово змінюють звичну схему дронових атак. Разом зі звичайними «Шахедами» дедалі частіше використовуються… Read More
Ворожі війська продовжують цілеспрямований терор мирного населення Одеської області. Внаслідок атаки реактивних безпілотників 22 вересня… Read More
Ще недавно корови були майже в кожному сільському дворі на Одещині, а тепер у деяких… Read More
