Село замість моря: чому морячка з Одещини, проміняла кораблі на город

Добрий кок – важлива особа на судні, а вона була одним з кращих. Хоча, як розказала жінка, куховарити на кораблі набагато складніше та важче, ніж на суші, і без любові до моря з цим не справитись. 

З камбуза – у колгосп

У рідну Демидівку морячка повернулась при надії – шлюб в Одесі не склався. Народивши первістка, Надія Шевченко майже одразу пішла працювати завфермою колгоспу «Перемога».

Працювала натхненно, і частенько зі своїми доярками виходила в передовики колгоспного виробництва.

Незабаром і сімейне життя склалося – покохалися з місцевим конюхом Валентином Гузенком, який прийняв її сина за рідного і з яким ще прижили хлопчика й дівчинку.

Після реорганізації колгоспу жінка спершу трудилась із чоловіком у  сільгоспвиробничому комплексі «Демидівське», потім – продавчинею у сільській крамниці.

Водночас Надія й часто куховарила на весіллях, готувала смачні страви для банкетів. І дотепер вона славиться в селі як майстерний кондитер. 

«Золотий» запас – отара овець

У Демидівці лише Валентин Гузенко і Надія Шевченко володіють парою коней.

Ще коли чоловік працював їздовим, його преміювали лошам. Відтоді коні – його домашні улюбленці і помічники, без яких важко справитися з господарськими справами. Також люблять коней п’ятеро онуків демидівського подружжя.  

– Без коней у селі ніяк не обійтись, – стверджує Надія Шевченко. –  Техніки фактично немає, тому підводою сіно возимо, яке заготовляємо у степу та по крутоярах, доставляємо кукурудзиння та картоплю з городу, який також конячками обробляємо. Раніше більше часу витрачалось на заготівлю кормів для худоби, бо мали ще й корову і бичка. Тепер утримуємо лише десяток овечок. Наша отара – це, так би мовити, наш банк, «золоте руно», бо на пенсію не проживеш. Я отримую 4100 гривень, а чоловік заробив лише 2700.   

Щоб опалити хатину, частенько визбируємо сухостій у лісосмугах, бо дрова також дорого коштують. Тому доводиться конячок експлуатувати, які, на щастя, не потребують ні бензину, ні мастил, ні запасних частин, а лише гарного догляду та ласки.   

Часто земляки просять Валентина Гузенка за символічну платню або могорич заборонувати їхні городи, перевезти якийсь вантаж. А інколи згоджується й таксистом попрацювати: завезти когось із земляків у Любашівку побазарувати, бо найняти легковика за півтисячі гривень багатьом не по кишені. Тож частенько на любашівських вулицях можна почути цокотіння підків пари вороних та скрип старенького воза, на якому поважно їдуть у справах чемна бабуся Надія з чоловіком Валентином та пасажирами.

Читайте також:

• Переселенці в білих халатах: як лікарі з окупованих міст працюють на Одещині
• Мріяв про море, а став пілотом: чому моряк з Одещини пішов в оператори БПЛА
• Пісні голубці по-кодимськи: пісний рецепт з Одещини