Село Байтали Ананьївської громади вже 325 літ ташується на затишних берегах сивочолого Тилігулу. У назві поселення, що перекладається з тюркського як «трирічна кобилиця», войовничі кочівники, життя яких проходило у сідлі, навічно закарбували генетичну любов до цих граційних тварин. Саме у Байтальській долині ногайські татари розводили коней для турецької гвардії, а через століття місцеві дворяни постачали породистих рисаків вже для імператорських конюшень.
За легендами, понад три століття тому неподалік Байтал існував чоловічий монастир, поблизу якого жебоніли три чудотворні джерела з цілющою водою.
Таємними стежками пробиралися до обителі паломники, щоб помолитися та отримати зцілення.
Дивом обминали православну святиню бусурмани, та якось напали на монастир, знищили та полонили близько 300 ченців, а будівлі спалили.
Уцілілим монахам вдалося врятувати з полум’я лише декілька святинь, а руїни поросли деревами та чагарниками, лише в одному місці цілюща вода пробивалася із землі.
Багато її утекло з того часу, і лише з приходом протоієрея Антонія Кумпете було відроджено храм Різдва Пресвятої Богородиці, зведено й освячено надбрамний храм в ім’я святого великомученика і чудотворця Георгія, будується жіночий монастир.
2009-го на місці колишнього монастиря і чудодійного джерела було збудовано каплицю-купальню, де можна набрати водиці і омитися в басейні. Паломники стверджують, що омовіння у басейні та цілюща вода з криниці допомагають позбутися багатьох хвороб.
У 2005 році парафії було пожертвувано старовинну ікону. Реставратори Києво-Печерської Лаври встановили, що святому лику Богоматері – понад двісті років. Ікона Діви Марії отримала назву за місцем перебування – Одигітрія (Путівниця) Байтальська.
Вірогідно, що це одна з вцілілих монастирських святинь, яка знову повернулась «додому».
Фахівці стверджують, що Байтальський образ Пресвятої Богородиці є майже копією іншої святині – Львівської ікони Божої Матері, також писаної на темному тлі й відомої з 1534 року.
На водосвятних молебнях перед Байтальською іконою Божої Матері зцілювалися недужі, у сім’ях, які довго не мали дітей, народжувались малята. Парафіяни завели книгу, де записують свідчення про благодатну допомогу Божої Матері Байтальської.
Яскравим прикладом такого дива є родина священика Антонія Кумпете. Не дочекавшись з дружиною власних діточок, вони взяли на виховання 6 чужих дітей, а після появи у храмі чудотворної ікони в його родині народилося двійко своїх чад.
Чимало історичних цікавинок про село може повідати 87-річний краєзнавець, художник і скульптор, заслужений працівник культури України Георгій Белали, який у 1980 році відкрив сільський історико-краєзнавчий музей.
Нині це єдиний (якщо не брати до уваги музей м. Ананьєва) сільський історико-краєзнавчий музей в Ананьївській громаді. В його колекції – сотні експонатів, найдавніші з яких належать до кам’яної доби. Якось у піщаному кар’єрі селяни надибали на кістяк мастодонта, а знайдений на якомусь городі глечик з 90 римськими динаріями свідчить про тісні торговельні стосунки жителів Північного Причорномор’я з Римом.
В археологічно-етнографічному відділі демонструються залишки посуду, кремнієві шкребки і кам’яні сокири епохи неоліту та бронзи. Про побут селян «відають» ярма, жорна, дерев’яний реманент, вироби гончарів, різьблярів, вишивальниць.
Доповнює музейне зібрання галерея полотен пана Георгія, на яких він увічнив мальовничі околиці та портрети земляків. На одному з портретів – голова колгоспу Павло Маринич, іменем якого названа центральна вулиця. Трудівник знаменитий тим, що звів у селі лікарню, школи, Будинок культури тощо.
1974-го Георгій Белали у співавторстві з учителем малювання Жеребківської ЗОШ №2 Анатолієм Власовим розробили ескізи обелісків воїнам, які загинули, звільняючи села Струтинка і Червоний Хутір. Через рік за їхнім проєктом було побудовано меморіал у Байталах на честь 240 односельчан, полеглих на фронтах Другої світової війни, та 12 невідомих солдат, загиблих при визволенні села 1944-го.
Не обійшлося без сільського художника й спорудження пам’ятного знаку жертвам Голодомору.
Художнім хистом не обділені ще чимало односельців пана Георгія. Наталка Лаба майстерно вишивала українські рушники, Олена Плотянська – чудові скатертини, а картини із соломки творила Марія Мациборко. Чимало їхніх та витворів інших місцевих майстрів прикрашають музейні експозиції.
На жаль, музей не отримав ні статусу “народного” за радянських часів, ні підтримки нинішньої влади, і після кількох пограбувань поступово занепадає.
Центром культури Байтал став збудований у 1956 році сільський Будинок культури. На його сцені ставилися п’єси українських класиків, а на екрані демонструвались кінострічки.
Прославляв Байтали і хоровий колектив, який налічував півсотні учасників і виступав на різних фестивалях та оглядах художньої самодіяльності в районі та області.
Директором Будинку культури довгі роки був Володимир Тимчиський, якого змінила Валентина Цинкан – засновниця хору «Хлібороб».
Наразі культурне життя продовжує жіночий пісенний квартет «Оберіг».
З 1952 року з’явилася у селі бібліотека, яка спершу ташувалась під комишевим дахом, і лише через два десятиліття переїхала у нове приміщення.
Нині декілька сотень читачів обслуговує бібліотекарка Тетяна Жосана. Коли бібліотеці знадобився черговий косметичний ремонт, необхідний будматеріал надав отець Антоній, який, до речі, подарував бібліотеці більше 150 книг релігійної тематики.
Про село можна прочитати у книзі польського мандрівника Юзефа Крашевського «Спогади про Одесу, Едисан і Буджак» (1846 р.):
«Нескінченним степом, минаючи тільки кілька (мабуть, татарських) могил, ліворуч, дорога їде в Ананьївську слободу в більшій частині через молдавське поселення Байтали. Та слобода побудована в безлісній місцевості, і це дивно виглядає. Лежить вона в якомусь висохлому річищі, в мілкому яру, між двома пагорбами, та так розсипана рідко й широко, що хатину від хатини часто чверть версти і чверть городу ділять. Кожен будиночок оточують город і споруди.
Хатки молдован чисті й порядні, промащені глиною, часто пофарбовані жовтим з чорними обідками. Молдовани, яких я тут зустрів першими, давні вихідці з Бессарабії та Валахії. Решта – то є потомки румун, переселенців з Дакії, що аж сюди дісталися. Я чув молдавські історії про події давнини, що малювали їх гордими, повними шляхетності.
Їхня румунська мова залишилася належною.
З Байтал дорога через кілька кам’яних мостів іде до Ананьєва».
Читайте також:
До 1 вересня 2025 року в Україні має оновитися мережа академічних ліцеїв. Громади визначаються, які… Read More
Завтра, у четвер, 15 травня 2025 року, через проведення планових робіт, частина Одеси тимчасово залишиться… Read More
Красносільська громада межує з Одесою. Зараз там добігають кінця роботи з облаштування нової дамби у… Read More
В Одеській області багато депутатів і керівників громад продовжують публічно спілкуватися російською мовою, незважаючи на… Read More
Український гурт Ziferblat із піснею «Bird of pray» вийшов у фінал «Євробачення» за підсумками першого… Read More
Під час наступу ЗСУ в Курській області РФ загинув 27-річний мешканець села Прибережне Шабівської громади… Read More
