У селі Іллінка біля Одеси пенсіонер Віктор Бондарчук створив музей Міжлимання, де зібрані сотні унікальних експонатів — від кісток печерного ведмедя та частини коліна мамонта до козацьких люльок, сарматських прикрас і старовинних рушників. Колекцію він збирав роками — на Старокінному ринку, у краєзнавців і навіть у «чорних археологів».
Віктор Бондарчук - засновник музею Міжлимання
Ключові моменти:
Міжлимання – мальовнича місцевість між Куяльницьким і Хаджибейським лиманами з найдавнішою історією. Колись тут пролягали чумацькі шляхи. Сьогодні їх замінили траси, що з’єднують Одесу з громадами області. Уздовж автодороги Одеса – Іванівка розташоване село Іллінка. Про вражаючу історію Міжлимання розповідає створений тут унікальний музей.
Музей Міжлимання у 2012 році заснував уродженець Іллінки Віктор Бондарчук. За його словами, з часу заснування тут побувало понад 20 тисяч туристів. Причому не тільки з Одеси та України, а й з Європи, Японії, США.
Створювати музей він почав… коли залишився без роботи.
– Я 30 років пропрацював на Одеському телецентрі, радіорелейній станції. Потім нашу релейку перевели на цифрову – потрапив під скорочення. Почав підробляти на Старокінному ринку. І водночас вивчав усе старовинне, – розповідає Віктор Андрійович. – Тож історію вивчав не з книжок, не в університетах.
Попри скрутні часи, створити музей було його заповітною мрією.
– На Старокінному познайомився з краєзнавцями. Вони сказали: «Давай ми тобі допоможемо». Приміщення для музею надала сільрада. Краєзнавці допомагали з експонатами. А потім почав випрошувати, обмінювати, купувати… Здебільшого – у «чорних археологів», – не приховує Віктор Андрійович. – Я ж їх усіх знаю, колись разом навчалися.
«Чорні копачі» з’явилися в Іллінці не просто так. Свого часу село стало справжнім епіцентром археологічних відкриттів на Одещині.
У 1938 році під час пошуку входів до катакомб і злочинців, які там переховувалися, випадково було виявлено карстову печеру. Знахідки, зроблені в ній, археологи датували епохою палеоліту. Там знайшли близько 50 крем’яних виробів і понад 30 тисяч кісток древніх тварин – переважно печерного ведмедя.
– Спочатку це була печера ведмедів. Тут вони відпочивали і залягали в зимову сплячку, – розповідає краєзнавець. – Останки ведмедів забрали до Одеського палеонтологічного музею. За ними було зроблено реконструкцію стародавнього звіра. Судячи з черепів, він досягав більше ніж двометрової висоти і важив близько тонни. Звір був повільним і не настільки агресивним, як сучасний бурий ведмідь.
Археологічні знахідки печерного ведмедя та інших древніх тварин можна побачити і в музеї Міжлимання. Відомий одеський краєзнавець Дмитро Жданов поповнив експозицію знайденими на цій території зубами гіпаріона – найдавнішого вимерлого коня. Є тут і частина коліна мамонта. А скелет прадавнього велетня, знайдений у Міжлиманні, – один із найвражаючих експонатів палеонтологічного музею.
У 70-х роках минулого століття неподалік від Іллінки було виявлено стоянку первісної людини. Там теж знайшли кістки та зуби стародавніх тварин.
– Зараз ми навіть уявити собі не можемо тієї кількості тварин, які населяли нашу місцевість: мамонти, носороги, олені, кабани, тигри, леви, – перераховує Віктор Андрійович. – Люди полювали на них кам’яними знаряддями. Крем’яний наконечник для списа, сокира із зуба шаблезубого тигра, крем’яні скребки, якими обробляли шкури тварин, є і в нашому музеї.
Міжлимання – місцевість, нашарована культурними пластами різних епох. Тут виявлено мідні серпи та бронзову сокиру, яким чотири тисячі років.
На розораних полях, знищених курганах знайдено сарматський медальйон і фалар – прикрасу кінської збруї.
На території Міжлимання розташовувалися й татарські стоянки. А після розпуску Катериною II Запорізької Січі тут з’явилися українські козаки.
У музеї є зброя та люльки тих часів, монети, прикраси, хрестики, застібки.
– Я особисто був на двох стоянках. Сім років тому там було знайдено фалар Золотої Орди. Його прикрашає двоголовий орел, між головами якого… пучок конопель, – дивує Віктор Андрійович.
У давні часи з конопель ткали полотно. Спочатку робили паклю. А щоб отримати нитку для веретена чи прядки, її треба було розчесати. Для цього використовували чесало. І в музеї можна побачити цю старовинну річ – важку, з грізними залізними голками. Тканина виходила дуже грубою. Пошити з неї одяг було важко. Тому її мочили, намотували на круглі качалки і розгладжували рубелями. Рубель – першу праску – можна побачити в музеї. Зберігаються тут і прядка, веретено, мотки конопляних і лляних ниток, отриманих за технологією наших прапрабабусь. Льон обробляли таким самим способом. Щоправда, чесалка для нього менша і дерев’яна.
Є в експозиції й лляне вбрання, якому 130 років. Мешканка Іллінки привезла його із Західної України.
– Це вбрання її бабусі, – розповідає засновник музею. – Бабуся давно померла, і мама зберігала ці речі в скрині. А фартух ми вже зробили самі з рушника.
Прикрашає музей ошатне різнобарв’я рушників – вишитих символічними візерунками або сюжетними малюнками. Найстаріший – 1888 року. Спадщину своєї бабусі, що зберігалася в скрині, теж принесла мешканка Іллінки.
– У всіх вишивках має бути присутній птах. За українським повір’ям він приносить добробут у хату, – каже Віктор Андрійович.
На сюжетних вишивках зазвичай обіймаються або танцюють закохані пари. А для гостей господар цього гостинного дому вмикає музику – запускає старовинний патефон.
Історія самого села Іллінка почалася на початку ХІХ століття. Ця територія належала польському пану Йозефу Августу Іллінському. За його клопотанням для зручності сполучення з Одеським та Ананьївським повітами було прокладено Балтську комерційну дорогу та відкрито поштову станцію в маєтку Іллінка. Сюди пан Іллінський привіз кріпаків зі свого маєтку на Житомирщині, серед яких була й сім’я Бондарчуків.
А мільйони років тому на місці Іллінки плескався древній океан. Після відмирання морських організмів їхні мушлі осідали на дно, злежувалися та спресовувалися. Так утворювався ракушняк. Потім люди, що оселилися тут, почали розробляти шахти та каменоломні. Частина музейної експозиції присвячена їхній історії.
Спочатку випиляні камені – вагою близько 60 кг – виносили вручну. Згодом почали використовувати татарських коней. У музеї збереглися їхні вуздечки.
– Вони по тулубу, як звичайні коні, але ніжки в них маленькі, – пояснює Віктор Андрійович. – Вершник міг ногами до землі діставати. Цих коней завезли сюди, бо для великих треба було залишати високі стелі. Прохідку від підлоги до верху робили три метри. Коли вона йшла вглиб, метр засипали бракованим каменем, щоб залишити два метри тільки для коня.
Сьогодні довжина катакомб під Іллінкою становить 200 км. Їхня загальна довжина – 1000 км. Під час фашистської окупації Міжлимання тут переховувалися місцеві жителі.
– Картуванням катакомб займалася група «Пошук» Одеського політехнічного університету. Вони тут працювали, я з ними по шахтах ходив, – згадує краєзнавець. – Там вони знайшли сліди перебування мого батька, коли після полону він ховався від румунів у шахті.
Дослідники знайшли «житло» дев’яти осіб – список їхніх імен був нацарапаний на стіні. Серед них – Андрій Бондарчук. У 1941 році він був командиром взводу танкових винищувачів. Отримав важке поранення, потрапив до концтабору, втік і повернувся до рідного села.
– У списку – переважно механізатори, які мали бронь. І після відходу радянських військ були змушені залишитися під окупацією. Румунська влада не перешкоджала їхній роботі. Навпаки, заохочувала – думала, що німці назавжди віддали їм цю землю. Працівникам робили щеплення від тифу та холери – відмітки про них проставляли в радянських паспортах. Зараз вони знаходяться в Іллінському музеї, – розповідає Віктор Андрійович. – Перед визволенням Міжлимання колгоспники сховалися в катакомбах – німці, що відступали через села, вбивали всіх без розбору.
У маленькому забою замість столу лежала кам’яна плаха. Навколо, замість стільців, – дев’ять каменів. Поруч знайдено пляшку 1941 року від соняшникової олії, що зберегла запах, і глиняний глечик. Під столом – недопалки самокруток, скручених із німецьких газет. З каменю викладені нари. І на одній зі стін надряпано: «Ура! 9 квітня Іллінка звільнена, ми виходимо».
Остання шахта в Іллінці припинила роботу рік тому. Вона теж стала історією, свідчення якої зберігаються в музеї Міжлимання. Його колекція налічує сотні унікальних експонатів. Про кожен із них Віктор Андрійович готовий захоплено розповідати. Це місце, де оживає минуле. І побувавши тут, хочеться повернутися знову.
Іллінка розташована за 15 км від Одеси.
Дістатися туди можна автобусом, що відправляється від станції «Привоз».
Час роботи музею: з 09:00 до 16:00.
Вихідний – неділя.
Раніше ми розповідали про П’ять нових музеїв з’явились в Одесі за роки війни: що там можна побачити.
Також ми повідомляли, какие музеи в Одессе расскажут историю родного края.
Більш докладно про Міжлимання можна дізнатися з матеріалу «Чарівна Жевахова гора: які таємниці зберігає одеське міжлимання».
В Одесі тимчасово призупинить роботу панорамний ліфт, розташований у Грецькому парку. За інформацією пресслужби Одеської… Read More
У невеликій Кодимі на півночі Одещини працює інклюзивно-ресурсний центр, куди по допомогу їдуть родини не… Read More
На «Золотому березі» в Одесі відбулася акція пам’яті дітей, загиблих внаслідок війни. Кожна іграшка на… Read More
Через затримки в роботі Пенсійного фонду та велику кількість українців за кордоном владу просять подовжити… Read More
Польський журналіст Борис Тинка назвав одеський Привоз місцем, де найкраще відчувається справжній характер міста. У… Read More
“Укрзалізниця” запустила оновлений електропоїзд із кондиціонуванням, який курсуватиме за маршрутом Одеса – Вінниця та дозволить… Read More
