Ще за імперських та радяньських часів південь України став підґрунтям для українофобських міфів різношерстих пропагандистів, котрі стверджували, що Причорномор’я, насамперед Одещина, розвивалися завдяки росіянам. З 2014-го Росія значно активізувала цю ідеологічну політику, щоб зруйнувати нашу національну ідентичність та стерти українцям історичну пам’ять. Задля відновлення втраченого пласта національної пам’яті український кризовий медіа-центр видав дослідження «Міфи та наративи російської пропаганди, які руйнують українську ідентичність на півдні та сході України. Спростування та викриття».
Росіяни «зазіхають» на Південну Пальміру, стверджуючи, що Одесу засновано ними 1794-го і що це «русский город».
Та відомо, що античним попередником Одеси ще з V століття до нашої ери вважається давньогрецьке місто «Гавань Істріан». Побутує інформація, що в місті віднайдено сліди перебування перського царя Дарія, який в наших краях воював зі скіфами.
Вторгнення у 375 році гунів на терени Північно-Західного Причорномор’я надовго зупинило цивілізоване життя в античному мегаполісі. І лише 1415-го відродилося в прикордонному порту польського короля Владислава під назвою Kaczubyeiow.
1538 року, з переходом Буго-Дністровського межиріччя у володіння Оттоманської Порти, турки встановили свою владу над Кочубеєм. За інформацією історика Олександра Середи, в османських документах населений пункт згадується як середня фортеця з пристанню і маяком. В османсько-турецькому варіанті йменується за старою доосманською назвою як Коджабей чи Качибей.
Археологічні дослідження підтверджують, що залишки древнього міста збереглися під усім Приморським бульваром на півтораметровій глибині.
Одеські археологи провели розкопки і виявили унікальні 300-річні артефакти, доказавши, що Хаджибей був не «селом», а справжнім морським форпостом. Одеський дослідник Андрій Красножон продовжує пошуки Хаджибейського замку.
Від доби монгольської експансії до 90-х років XVIII ст. в припонтійських степах мешкала здебільшого татарська людність. Нарівні з кочівниками обживали край українські хлібороби.
Населення розмовляло українською і татарською мовами. Українською гарно володіли турецькі урядовці, ярлики кримських ханів XV-XVI ст. також були написані українською.
Татарською балакало не лише населення прикордоння, а й рядове козацтво та його еліта.
Взаємини обох народів та освоєння Причорномор’я виклав у своїй монографії «Османсько-українське степове порубіжжя» Олександр Середа, дослідивши османсько-турецькі першоджерела. За його словами, історія України й Туреччини переплетена багатовіковими традиціями, адже турки протягом 320 літ володіли Причорномор’ям, зокрема Буго-Дністровським межиріччям.
На цьому просторі кримський хан виділяв землі ногайцям, а в деяких прикордонних областях – козацьким загонам, сформованим з колишніх запорожців і українців з польських володінь.
В архівних документах описуються рештки матеріальної культури, руїни осель, будівлі, фортеці та паланки, дорожні споруди, водомережа. Спадок татар та турків був досить цінним для окупантів, які активно ним скористалися, видаючи за своє. Росіяни також привласнили землі, селян закріпачили, а ногайських татар винищили або переселили. Зі 150 їхніх сіл залишилося лише 15.
Відтоді факти, що не відповідали імперській міфології, перекручувались, замовчувались та заперечувались. У виданій нещодавно монографії «Нариси з історії освоєння Південної України XV-XVIII ст.» автори вкотре спростовують імперську міфологію, бо історія Північного Причорномор’я – це не лише історія російсько-більшовицької колоніальної політики, що тривала лише 200 років, але й історія козацького освоєння степу, історія Кримського ханства і Речі Посполитої.
Читайте також: На Одещині розвіяли стереотипи про українські національні костюми
За Ясської мирної угоди, укладеної після завершення російсько-турецької війни 1787-1791 років, до складу Російської імперії перейшли українські землі між річками Південний Буг і Дністер (так звана Ханська Україна). Відтоді більшість українських населених пунктів ведуть своє офіційне літочислення. Щоправда, помилкове.
Краєзнавець з Великої Михайлівки Вілен Івис спростовує міф, що містечко Гросулове на Кучургані заснував поручик російської армії Іван Гросулу. Адже до підписання Ясської угоди нідерландський інженер Франц де Воллан склав карту територій Едісан та її опис. Картограф позначив село Богославка, яке існує і досі як частина Великої Михайлівки. На протилежному березі вздовж річки Кучурган ташувалися татарські села Сюкюр, Калмуат, Каси Мурза.
– Коли вивчили рельєф місцевості та розташування сіл, що тоді існували, стало зрозуміло, що саме на місці Сукюр (Су-Кор) було розбудоване Гросулове, – розповів історик, ветеран російсько-української війни, директор історико-краєзнавчого музею у Великій Михайлівці Вілен Івис. – На жаль, у фондах музею Великої Михайлівки відсутні документи, що стосуються теми заснування містечка, та беззаперечним є факт існування на його місці за сивої давнини татарських селищ та українських хуторів. Про це свідчать козацькі кам’яні хрести на сільських цвинтарях.
Чимало цікавих фактів про історію Великомихайлівщини може повідати краєзнавець, археолог та дослідник древніх поселень і стоянок, розташованих в долині річки Кучурган, Костянтин Третяк.
Цікаво, що в селі Яковлівка височіє знайдена неподалік антропоморфна статуя кемі-обинської культури ранньої бронзи. Цьому арійському божеству поклонялися землероби, які ще чотири тисячоліття тому одними з перших обживали причорноморський степ.
Ще на тему: Неймовірна Савранщина: Геракл тут залишив відбиток, а Геродот загубив шолом
Займається краєзнавець вивченням і новітньої історії, зокрема, нинішньої російсько-української війни. Як безпосередньому учаснику бойових дій, ця тема йому близька і болюча.
Ветеран розповів, що багато експонатів для музею надіслав брат друга музейника, офіцер Савелій Федан, який, на жаль, геройськи загинув. Чимало військових артефактів надходять від земляків, які мужньо боронять країну від ворога.
Музей ташується у Будинку народної творчості імені Ростислава Палецького Любашівської громади і нараховує добру сотню експонатів.
Портрети загиблих односельців та бійців із сусідніх сіл, похованих на місцевому кладовищі, створюють галерею героїв, які віддали життя за Україну.
Цікавляться відвідувачі військовими трофеями, насамперед залишками боєприпасів, амуніцією, частинами знищеної ворожої бронетехніки тощо.
– Всі експонати привезені бійцями або передані ними безпосередньо із зони бойових дій. Перші артефакти ще з початку війни надсилав Сергій Березовський. Також надходили речі від Кості Коваленка, Сергія Довгого та багатьох троїчан, котрі стали на захист Вітчизни, – розповів директор закладу культури та волонтер Олександр Славинський. – Якось один з бійців надіслав повну амуніцію російського штурмовика, якого підстрелив наш снайпер, – у його бронежилеті віднайшлося декілька російських рублів.
Значна частина музейних «речей» представляють українське військо. Це бригадні прапори з підписами героїв, шеврони, тубуси від гранатометів, ящики від патронів, гранат тощо.
Невдовзі постане експозиція «Тил – фронту!» як свідчення підтримки нашого світлого воїнства українським народом.
На думку ентузіаста, такий музей – місце пам’яті наших захисників, свідчення пошани земляків та місце гуртування громади.
Вас також зацікавить: Історичні пам’ятки Тилігулу: великий маєток та гай з русалками.
Лічильник води — це не просто прилад для підрахунку витрат. Від правильності його роботи залежать… Read More
Собаки-пошукачі з України стали переможцями щорічного чемпіонату світу FMBB SAR 2025 серед бельгійських вівчарок-рятувальників. А… Read More
Завтра, у понеділок, 28 квітня 2025 року, в Одесі утримається прохолодна погода, а в Одеській… Read More
Привід для цієї публікації дав Дональд Фредович Трамп, який, зійшовши на трон, ухвалив, окрім інших… Read More
Від прачки до графині, від бідності до благодійництва — історія однієї родини з Одеси захоплює… Read More
Міська влада готує пляжі Одеси до відкриття туристичного сезону. На жаль, появу мін у морі,… Read More
