«Одеське життя» продовжує розповідати про перевірених волонтерів, яким можна довіряти, та яким дуже потрібна наша з вами допомога. Сьогодні – історія про одеситку Олену Коломієць – жінку, яка сама, на свій страх та ризик, розвозить допомогу по гарячих точках. Бійці прозвали волонтера «сталлю, яка не ламається», а за свою роботу жінка отримала нагороду від самого Залужного. Ми поговорили з Оленою про волонтерство, загиблого зятя, обстріли на «передку» та нові збори.
До 24 лютого 2022 року Олена Коломієць була звичайною домогосподаркою та ніколи не думала, що її життя буде пов’язане із військовою справою. Але 25 лютого її зять Андрій, що воював і після 2014 року, знову пішов добровольцем на фронт та отримав позивний «Шедевр». Незабаром Андрій надіслав Олені фото тушкованки з опаришами, яку тоді роздавали військовим, і Олена зрозуміла, що залишатися осторонь не можна.
– Зараз у військових дуже гарне постачання продуктів, а тоді була й зіпсована тушкованка, і цвілий хліб. Я, не думаючи, сіла в машину та привезла Андрію з дому все, що наготувала, – згадує волонтер.
Незабаром до Олени приєдналися й інші волонтери, аби передавати бійцям їжу на фронт. Тепер жінка возить «на передок» домашні голубці, млинці, котлети, пироги та навіть 5-літрів борщу.
– Одні мої дівчатка з Одеської області роблять бендерики, інші з Хмельниччини, – надсилають закручені домашні тушкованки. У нас є кухар Влад, який готує хлопцям піцу. А нещодавно мої помічниці передали мені 5 коробок печива, які напекли самостійно, – розповідає Олена.
Ця «польова кухня» допомагає бійцям не забувати про тепло рідного дому. Іноді, за словами Олени, бійці навмисно заощаджують привезену їжу, і зовсім не через брак продовольства.
– Один боєць, коли я привезла нові котлети, каже: «А в нас ще з минулого місяця залишилися. У нас є морозилка, ми заощаджуємо: якщо захочеться домашнього тепла, дві котлетки розігріємо та смакуємо». І я розумію, що я ніколи цього не припиню, доки вони не дійдуть до Москви або до Ялти, куди ми там збираємося доходити, – заявляє волонтер.
Першим підрозділом, якому почала допомагати Олена, стала 4 стрілецька рота 10-го батальйону. Цих бійців волонтер називає своїми «первістками». Але невдовзі список її підопічних розширився. Тепер це 28-а, 35-а, 53-я, 57-а, 59-а, 137-а бригади, і не тільки.
– Я не знаю, скільки точно в мене зараз хлопців… багато. Мене переконували: «Олено, ти не сонце, ти всіх не обігрієш». Але якщо я обігрію хоча б одного, то вже добре. Обігрію 10-ть – ще краще. Одним допоможу, а як же решта? Серце, воно ж розривається, – ділиться одеситка.
Спочатку Олена збирала гуманітарну допомогу на свої заощадження, а коли вони закінчилися, почала проводити збори у Фейсбуці та звертатися за допомогою до інших одеських волонтерів. Наразі жінка допомагає ЗСУ не лише домашньою їжею, а й сухпайками, одягом та навіть деякими видами озброєння. Нещодавно їй удалося зібрати кошти на кілька дронів-камікадзе.
Всю допомогу Олена під зав’язку завантажує у свою невелику машину, аж до даху, і самостійно везе на фронт. Таких поїздок на місяць може бути й три, і п’ять. Але кожен новий збір – це новий стрес.
– Після підриву Каховської ГЕС, наприклад, люди несли багато допомоги. Але як тільки народ заспокоюється, збори падають. Я іноді починаю збирати автівку й думаю: «Господи, а чим я її цього разу заповню?» Це завжди гойдалки, і я ніколи не знаю, скільки в мене буде речей у машині. Але якщо вона забита битком, мені хочеться плакати від щастя. І коли я заходжу до волонтерів, а бабусі 80-ти років мені кажуть «Слава Україні» замість «вітаю» – це для Одеси величезний плюс, – каже волонтер.
Олена розвозить допомогу Миколаївською, Херсонською та Донецькою областями, у тому числі вона була у Костянтинівці, Бахмуті та під Курахове.
– Пам’ятаю, як я вперше поїхала на Херсонщину, де тоді ще точилися бої. Їду, а траса – порожня, в небі щось літає, вибухає. Їду та думаю: «А якщо я зараз потраплю до ворога? Що мені тоді говорити? Я вмію говорити російською, отже, я щось придумаю». А мені наші хлопці потім кажуть: «А нічого, що в тебе в машині форма для нас лежала?» – сміється волонтер.
Під час поїздок Олена неодноразово потрапляла під обстріли, а уламки однієї зі збитих ракет, яка дивом не пошкодила її машину, жінка тепер возить із собою як талісман.
– Мене хлопці навчили: якщо обстріл, то треба їхати 100-120 км/год, – пояснює одеситка.
«На передку» Олена нерідко проїжджає зруйновані селища та один із найжахливіших її спогадів – село «Красний Луч».
– Зв’язку немає, навколо тільки розруха. Я боюсь навіть вийти когось пошукати, тому що на дорозі можуть бути снаряди, що не розірвалися. І тут до мене виходять люди, просто з руїн, з підвалу, посміхаються й питають: «Дитино, ти чого?». Я пояснила, що шукаю військових, і мені показали дорогу. Я була в такому шоці, що навіть сумку з продуктами людям не здогадалася віддати. Але потім виправилася – їм її бійці передали», – згадує Олена.
Найчастіше волонтерові доводиться ночувати неподалік передової, там, де не змовкають вибухи. З однієї такої поїздки Олена повернулася з ознаками контузії – головним болем та нудотою. Але жінка запевняє – під охороною наших захисників їй спиться спокійніше, навіть під звуки вибухів.
– Це більше, ніж сини, аніж друзі, це мої воїни. У мене до них нескінченна довіра. Знаєте, який вони мені дали позивний? D2. Це сталь, яка не ламається. У багатьох я записана як «Олена божевільна». Хлопці кажуть: «Не кожен чоловік поїде туди, куди їздиш ти». І я не ображаюся, тому що, дійсно, моє життя повністю перевернулося, – каже волонтер.
На жаль, багатьох із тих, кому допомагала Олена, вже немає в живих. Однією з найважчих втрат для волонтера стала смерть її зятя, який загинув 19 жовтня 2022 року, через 6 днів після їхньої останньої зустрічі. А у підрозділу «первістків» Олени в живих залишилося лише 4-и бійця з 30-ти…
– Хлопці мене бережуть, не кажуть нічого, але я ж, коли приїжджаю, все одно бачу, хто є, а кого вже нема… Дуже важко було, коли загинув наш командир Борис Айзенберг. Ще було п’ятеро хлопців, я їх тільки-но встигла відфотографувати, і тут дізналася, що вони теж загинули. А я пам’ятаю всі їхні обличчя… Я тоді підійшла до ікон, впала навколішки та говорю: «Скільки можна? Скільки тобі ще треба зібрати наших хлопців?» А потім зібралася й думаю: «Так, стояти. На тебе вже чекають нові хлопці, ті, які прийшли зараз, і їм теж потрібна допомога та домашнє тепло. Підірвалась і роби», – згадує Олена.
Волонтер мріє колись відкрити виставку фотографій усіх своїх бійців – і тих, хто вижив, і загиблих.
Найважче волонтерові дався пошук мішків для 200-х. Тоді зі збором жінці допомогла Катерина Ножевнікова, бо сама Олена навіть не знала де можна дістати такі пакети. Але вперше з мішками для загиблих волонтерові довелося зіткнутися набагато раніше за цей збір.
– Вперше я дізналася, що це таке, коли ми забирали з моргу зятя Андрійка. Я чомусь думала, що там все по ящиках, як у кіно, а мені його командир каже: «Лено, я зараз назву номер мішка». Для мене це, звичайно, жахливий спогад, – зізнається волонтер.
Бійці часто дякують волонтеру й дарують їй шеврони та прапори своїх підрозділів.
– Прапори – це велика нагорода для мене, бо хлопці на них розписуються, пишуть подяки, вкладають у них своє тепло. Це дуже урочисто, – каже Олена.
І якщо прапори зберігаються у волонтера вдома, то шеврони бійців висять у жінки в машині над кермом, як оберіг від ворожих снарядів.
Іноді військові дарують Олені квіти: вона їх не викидає навіть тоді, коли бутони засихають.
Одну з найпочесніших нагород жінка отримала зовсім нещодавно – це подяка та медаль за підписом головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
– Мені зателефонував командир 137-ї бригади та попросив мої паспортні дані та податковий код. Я посміялася: «Олеже, ви вирішили на мені одружитися?» А він мені привіз медаль. І коли я відкрила нагородну книжечку та побачила підпис Залужного, я розплакалася. Для мене Залужний – це свята людина на фронті, – зізнається одеситка.
Волонтер впевнена – перемога України залежить не лише від тих, хто воює на фронті, а й від дій кожного з нас.
– Щоб ми скоріше перемогли, нашому суспільству треба не опускати очей. От показовий приклад. Я ставлю машину на стоянці, де працюють перевізники, вони всі знають, чим я займаюся. І я якось до них зайшла та кажу: «Хлопці, ми збираємо на дрон. Ось я залишаю реквізити, якщо хтось допоможе, я будь-якій копійці буду рада». І… ніхто не допоміг. Але вони опускають очі та запитують: «Лено, а як ти думаєш, коли буде Перемога?». Я не військовий експерт, я не знаю, коли буде Перемога, але якби кожен доклав хоч трохи зусиль…»
Якщо ви хочете докласти хоч трохи зусиль для нашої Перемоги, ви завжди можете допомогти Олені Коломієць зі зборами. Зараз волонтер збирає кошти на дрони-камікадзе та універсальні ноші для поранених. Допомога піде 28-й та 35-й бригадам.
Відправляти кошти можна безпосередньо на карту волонтера: 5363 5420 9022 3240
Або звертатися до Олени Коломієць у Фейсбуці чи за номером телефону: (067) 58-45-342.
Жителів одеського мікрорайону Черемушки не на жарт злякала змія, яку місцеві жителі виявили на дереві… Read More
Сьогодні, у День працівника соціальної сфери України, «Одеське життя» розповідає, хто такі соцпрацівники, яку вони… Read More
Цього недільного дня, 3 листопада 2024 року, в Україні відзначають День інженерних військ – професійне… Read More
Через війну багато людей були змушені залишити свої будинки і переїхати до безпечніших регіонів. На… Read More
Усіх із добрим ранком! І дня недільного вам виключно легкого, приємного і позитивного! А щоб… Read More
3 листопада 2024 року в Україні поздоровляють захисників, які служать в інженерних, ракетних військах та… Read More
