Пекучий біль у грудях коли тебе реанімують: відверта розповідь про війну, поранення та важку реабілітацію

Про початок війни

— Нашою основною задачею було не підпустити ворога до Одеси, якнайдалі відбити його, знищити, звільнити наші землі, дітей та дорослих, які були в окупації. Бо те, що там відбувалося, було дуже страшно: знищені будинки, вбиті та поранені люди… 

Гадаю, зі своєю задачею ми впоралися. Хоча втрачали близьких, друзів, побратимів, але у всіх була одна мета — боротися за свою свободу та незалежність проти цього диявола. Ми користувалися «джавелінами», NLAWами, різними видами РПГ, ефективно нищили техніку ворога. 

Про найтяжчий день

— Поранення я отримав у Херсонській області. Того дня з самого ранку щось пішло не так. Ми їхали через мінні поля у степовій зоні і були майже як на долоні. Перед нами стояла задача вибити противника з населеного пункту. І все було класно, доки нас не почала крити артилерія. Це був найважчий день за весь час моєї служби у зоні бойових дій.

Ми підірвались на протитанковій міні, дуже сильно обгоріли. Було дуже боляче, я непритомнів. Нашу машину у певний момент розірвало, нас повикидало, та ще й поприбивало великими металевими уламками. Я отримав тяжку контузію, мене поклали у канаву, де вже були поранені.

Коли приїхала евакуаційна машина, у якийсь момент ми розслабилися. Але знову відбулося пряме влучання у той відсік машини, де були евакуйовані. Я знову обгоряю, отримую осколкові поранення — втрачаю зір, чутливість рук та ніг, у мене розірвана рука, грудна клітка, шия, пахова зона. Ми починаємо дуже сильно горіти. Я намацав і вибив задні двері, вистрибнув на швидкості.

Лежу у полі й розумію: треба вибиратися. Встав і через силу почав іти через поле. Пройшов до того місця, де ми ще раз підірвались під час евакуації. А там хлопці, які зі мною були, у важкому стані: у когось глухота, хтось контужений, не розуміє, що відбувається. Сам собі наклав турнікет, дістав води…

Раптом почув, як їде якась гусенична техніка. Я підповз до каналу, де була низина, щоб роздивитись, що їде. І побачив: майорить жовта стрічка — наші! Я трішки піднявся, щоб мене побачили. Хлопці намагалися забрати трьохсотих, бо ми дуже важкі були. Поки їхали з Херсонської області до Миколаєва, зробили три пересадки, а в Миколаївській області на нас чекали машини швидкої допомоги.

Про порятунок

— Я пережив зупинку серця. Дуже дякую тим хлопцям-медикам, які врятували мені життя. Ті, хто дивився фільм про Гаррі Поттера, пам’ятають, як в одній з частин він був на вокзалі після смерті. У мене було один в один, як у тому фільмі, тільки без вокзалу. Пустота, біле світло, але не в кінці тунелю, а поряд. І ти відчуваєш пекучий біль у грудній клітці, коли тобі запускають серце, коли починаєш знову дихати.

У лікарні я пробув десь сім з половиною місяців. І навіть зараз час від часу відвідую процедури. Правим оком не бачу, рука повноцінно не функціонує, ліва нога кульгає, легені з металом, уся голова нафарширована металом, я весь пошитий. Люди дивуються, як я вижив після того бою.

Але знаєте, що мені насправді розбило серце? Це сльози дитини, яка мені віддала свої цукерки і сказала: «Дядю, зроби, щоб війни не було, зупини». А найпрекрасніші моменти на війні дарували тварини. Де б я не був, завжди біля мене була киця або котик. Вони давали таку енергію, знімали весь негатив! 

Про життя після поранення

— Перші декілька місяців було дуже важко. Я не хотів ні бачити нікого, ні спілкуватися.

Найближча перспектива для мене — це, мабуть, хоча б на певний відсоток відновити своє повноцінне життя. Але знаєте, що було найболючіше? Коли ти ходиш на різні медкомісії типу МСЕК, і лікарі кажуть, що ти симулюєш, що у тебе немає якихось вад. 

Я отримав травму, не міг говорити, мав амнезію, не міг згадати батьків, було дуже важке заїкання, затягнуте мовлення. І зараз, якщо відбувається спазм нервів, починаю заїкатись або з’являються больові синдроми. А я був спортивним хлопцем, це був мій найкращий антистрес. 

Зараз у певні моменти дуже важко, що я не можу жити тим, що любив. Але все одно знаходжу себе в чомусь. 

До роботи над собою мене спонукало те, що я маю руки та ноги, які не працюють. Було дуже боляче, але я розробляв їх, відпрацьовував повороти тіла, голови. Але основне у реабілітації — це допомога психолога. Хоча якщо ти сам не захочеш змінитися, жоден психолог не допоможе. Коли я приїхав додому, хотів тільки тиші, але спати було дуже важко. Перший час після поранення не спав. Приймав заспокійливе, снодійне, усілякі препарати, щоб хоч трохи розвантажити голову, бо відчував постійний біль. 

У мене вже четверта контузія, але вона виявилася найважчою. Я бачу, що життя не закінчилося, хоча воно вже не таке, як було до цього. Я почав смакувати це життя: запах повітря, запах тої простої води з крана — це було щось неймовірне! 

Про повернення до звичного життя

— Я повернувся на роботу в квітні, отримав II групу інвалідності. Зараз певна частина мрій зламана. І тепер починаю шукати варіанти, як жити далі. 

Але я розумію, що маю триматися, бо вижив. Це означає, що я в цьому світі ще не завершив свою роботу. Тому я всім кажу, навіть хлопцям, які не бачать нічого кращого, ніж згубити себе: «Хлопці, не марнуйте життя. Якщо маєте шанс, віддайте його на щось добре. Життя — це мрії, це близькі, кохання, діти, сім’я. Це не тільки твоє майбутнє, а й тих людей, за кого ти боровся». 

Записала Єлизавета Кравець