Одеситка створює дивовижні книжки та дарує дітям радість

Одеські книжки, повні дивовижних історій

А якщо й не таємницю, то відповідь на запитання, як у дні повномасштабної війни, яка триває вже чотирнадцять місяців, залишатись сильним духом, жити повним життям, ще й іншим дарувати радість, надію та підтримку.

Все трудове життя Олена працювала з дітьми з особливими потребами. І для цих діток, а потім і для своїх онуків складала вірші та дивовижні історії. Каже, що це було не просто захопленням, а чимось «зрозумілим», без чого просто не уявляла собі роботу і дозвілля.

Потім її онуки підросли і запитали у своєї бабусі Лесі (так Олену називали з дитинства, так і народилося її друге ім’я на книжкових обкладинках), чому вона не видає ці історії і для інших дітей. І вона почала видавати свої книжки. І стала автором близько сорока книжок для дітей та підлітків. Найрізноманітніших, у тому числі – і про улюблене місто.

Основне призначення одеської письменниці

Дивлюся на книжки Олени Карачевської, дивуюся: ось яка багата творча палітра: тут – подарункове видання з 12 книжок «Сказки бабуні Лесі» – для найменших читачів, а тут – вже для старших дітей, для підлітків. А ось зовсім нова книга «Одеські котусики» порадує і дорослого читача, та дитини.

Здається, дарувати радість – основне призначення Олени Карачевської?

– Дуже намагаюся, щоб це було саме так. І одразу скажу: вважаю себе щасливою жінкою. Так, я вже на пенсії, до того ж маю чималу проблему зі здоров’ям – діабет…

Новий етап мого життя став іншим: дарую свої книги дитячим бібліотекам, зустрічаюся з дітьми, розповідаю їм історії з книжок, бачу вдячний відгук та радість в очах… Отже, моя творчість важлива і потрібна. Якось одна дівчинка на такій зустрічі, а це були дітки з тієї самої групи з особливими потребами, навіть портрет намалювала, подарувала мені. Один із найкращих подарунків у моєму житті!

Коли прийшла повномасштабна війна…

Наша розмова з Оленою якось сама собою переходить на саму тему…

– Я знала, що буде війна. Ніхто навколо мене в це не вірив, а я навіть своїх дітей готувала до цього. Ну, щоб шоку у них не було, як у багатьох і багатьох. У повітрі так і витало, що це станеться. Знаєте, після інституту я призначення отримала в Придністров’ї. Коли там почався весь цей військовий жах, втекла до рідного міста. Тікати від «російського світу» мені тоді довелося на човні Дністром. Тож це вже моя друга війна…

– Ви кажете, що цього разу шоку не було. А що було? Переляк?

– Ні, такої вільності ні я, ні чоловік дозволити собі не могли. Ми маємо приватний будинок. Я одразу всіх дітей із їхніми сім’ями скликала. Ми всі разом швидко облаштували у нас укриття у підвалі. Вирішили, що нікуди їхати не будемо. Тим більше, що в нас біда в будинку: старший онук – «спинальник»… Пам’ятаю, дивилася на дітей та онуків, переконувалась, як мала рацію, що «провела роботу» ще перед війною: не побачила в них найнебезпечнішого – паніки.

Про «центр оптимізму» та віру в Перемогу

– Тобто ваші професійні психологічні навички з початком війни не знадобилися?

– Моїм дітям та онукам – ні. А от із сусідами та деякими знайомими доводилося спілкуватися як психолог. І зараз іноді доводиться: люди іноді дзвонять, просять про допомогу або просто звертаються за порадою.

– А у своїй сім’ї ви – центр оптимізму, я правильно зрозуміла?

– А хто ж, якщо не я? Я взагалі такою народилася, я – у тата. Він був у мене дуже сильною і позитивною людиною. До того ж, я ж одеситка!

– А у що ви вірите?

— У Бога я вірю. Мене ще запитують, чи вірю я в Перемогу. Я не просто вірю, я впевнена у ній. З першого дня війни впевнена. І взагалі самі подумайте: ну хіба може бути інакше?..

Читайте також:

• «Ми – разом!»: одеський проект – на допомогу літнім людям війни;
• З вірою в Бога і нашу Перемогу: три жіночі долі на фоні війни.

Фото автора