Нещодавно Україна відзначила річницю визволення Херсона від російських окупантів. «Одеське життя» поговорило з гідом Інною Мікуцькою про те, як жилось українцям в окупації. Ви дізнаєтеся про сварки з росіянами, як вона змінювала ім'я та ховалась від обшуків. А одного разу влаштувала фотосесію у вишиванці просто під носом у загарбників.
До 24 лютого я була гідом півдня України: водила екскурсії Херсоном, Одесою, Миколаєвом, Асканією-Новою. 25 лютого до Херсона мала приїхати група з Дніпра на 3-денний тур з дегустацією херсонських вин…
Коли почалася війна, моя донька сказала: «Жодна скотиняка не вижене мене із моєї хати». Ми вирішили залишатися, але морально готувалися до того, що можемо померти будь-якої миті.
Спочатку я фізично не могла вийти з квартири, у мене були панічні атаки. Я звикла бути цілими днями з людьми, але два тижні просиділа у своєму однокімнатному раю на шостому поверсі.
На той момент мене рятувало лише рукоділля. Я почала вишивати сорочку Перемоги. Чомусь я вважала, що її закінчу – і закінчиться війна. Візерунок для неї я взяла з картини Михайла Брянського «Портрет дівчини у вишиваній сукні». Це полотно разом з усією колекцією Херсонського художнього музею окупанти потім вкрали…
Сорочка була закінчена, а війна – ні.
Я продовжила вишивати та почала вести у Фейсбуці «Хроніки вишиванки». Це був щоденник людини, що залишилася в окупації наодинці із собою та творчістю. За допомогою цих постів мої друзі «на волі» розуміли, що пані Микуцька жива та здорова.
Коли до Херсона зайшли окупанти, ми їх поділили на дві групи: космодесантники та «чмоні». На космодесантниках було спорядження на кілька десятків тисяч доларів, а «чмоні» виглядали як бомжі.
У мене під балконом було два покинуті заводи – окупанти перетворили їх на свою базу з ремонту техніки. Коли туди потім прилетів HIMARS, вони обурювалися: «Нас-то за що?!»
З «чмонями» ми зустрічалися у продуктовому магазині. Один бурят нас переконував: «Ви не бійтеся, ми вас захистимо». А коли ми попросили його їхати собі додому, він сказав: «Я тут вдома. Якщо вам щось не подобається, можете самі їхати». Я запитала: «А ти плавати взагалі-то вмієш?» Він сказав: «А навіщо?» «Дніпро – широкий, – кажу, – коли відступатимете, доведеться текти вплав».
Одного разу до магазину прийшли ДНРівці та кажуть: «Дівчатка, ми відкрили райвідділ!». А я спитала: «Донецьк – це ж Україна?». І один відповів: «Ну так… але ж я підневільний».
Були окупанти, які казали: «Класне містечко, але нас звідси виб’ють. Ми б сховалися та залишилися тут жити».
Були кадировці, які роз’їжджали містом автівками зі словом «Ахмат». Правил дорожнього руху для них не існувало. Я ніколи не любила бородатих чоловіків, а після окупації почала їх ще й боятися.
Поки частина окупантів намагалася подружитися з нами, Росгвардія зламувала квартири ночами, викрадала моїх друзів: троє з них були «на підвалі» і їх відпустили, а де ще четверо, я не знаю досі. Людина могла пропасти з вулиці просто за те, що вона у жовтій футболці та синіх джинсах.
«Підвали» були по всьому місту: катували не лише у СІЗО чи райвідділах, а й у звичайних офісах. Мого друга – краєзнавця Льошу Паталаха, який писав книжки про українське козацтво, – протримали «на підвалі» місяць. Хотіли його катувати струмом, але на ньому зламався прилад для тортур. Він, як історик, настільки «привантажив» кацапів розповідями про Потьомкіна, що йому, як розумному, запропонували роботу в адміністрації колаборантів. Він збрехав, що згоден, але йому треба підлікувати здоров’я, і до деокупації втік на дачу.
Окупанти завезли до міста своїх вчителів, лікарів, пропагандистів.
Моя подруга спостерігала розмову в поліклініці з вагітною пані. У реєстратурі та дістала паспорт росії та сказала: «Херсонської прописки у мене поки немає, але мені дали квартиру по ордеру на проспекті Текстильників». Це елітний район зі сталінками: зрозуміло, що росіяни просто захопили квартири мешканців, які втекли від війни.
Дівчину запитали: «Тобі не соромно? Ти ж розумієш, що це чуже житло, чужі речі?» Відповідь була «чудова»: «Я вчителька, я тут працюватиму за контрактом, і мені не доведеться витрачатися на квартиру».
Під час окупації Херсон повернувся у 90-ті. На центральній Суворовській вулиці почалася торгівля «з підлоги»: продавали горілку у п’ятилітрових баклажках, самогон, виноград. Люди виживали як могли. Українські картки в магазинах приймати заборонили – окупанти намагалися перевести всіх на рублі. Але знаходилися ті, хто міг перевести гроші в готівку, хоч і під великі відсотки.
Нас ніби перенесли у печерний вік. На Укртелекомі повісили оголошення, що повертають міські телефони.
Російські сімкарти можна було купити лише за паспортом. Але мій сват підрядив бомжів, які знайшли п’ять сімок просто так, щоб ми не світили документами.
Ми не йшли працювати на «русню», але, наприклад, вчителів, окупанти пресували. У мене кума вчителька, і я їй говорила: «Я тебе вб’ю, якщо ти підеш на них працювати». А куму був лікар в інфекційній лікарні та не кинув своїх ковідних бабусь, які лежали в реанімації.
Мене окупанти теж почали кликати на роботу – спочатку по-доброму. Запросили на пропагандистське ТБ – я відмовилась. Потім запропонували вийти до Драмтеатру: там залишилося працювати всього шість колаборантів, і окупанти набирали в театр будь-кого. Я знову відмовилася.
Потім мені запропонували вести гурток рукоділля у школі. Коли я відмовила втретє, довелося змінити квартиру. Далі по-доброму зі мною вже не говорили б.
Я відчувала себе у 1937-му році. Я боялася кожного шереху. Якщо під балконом проїжджала машина, я інстинктивно виходила подивитися хто це. Зайвий раз не розмовляла із сусідами, бо не знала, хто й куди може завтра настукати.
Коли я заїхала до нової квартири, то почала жити під іншим ім’ям. Одна із сусідок дізналася, як мене звати насправді, прийшла у двір, (а там жили ФСБшники), і закричала місцевим бабкам: «Ви знаєте, що вашу сусідку звуть не Анечка, а Інночка?».
До мене з квадратними очима прибігла інша моя сусідка, баба Катя, і тут же запропонувала мене сховати, якщо раптом за мною прийдуть. У неї була ще одна порожня квартира на цьому ж поверсі. Але, на щастя, росіяни тоді вже готувалися відступати і їм було не до мене.
Коли я зустріла сусідку, яка розбалакала мій секрет, вона мене запитала: «Ви на мене ображаєтесь, і я не розумію, чому?»
«Ждунів» у нас було достатньо. Коли на день російського прапора бабці бігали з прапорцями, я питала в них: «Навіщо?». Вони відповідали: «Ми хоча б трохи поживемо у Радянському Союзі!» Коли я уточнювала: «Що ж там було хорошого, у Радянському Союзі?», – з’ясовувалося, що просто тоді вони були молодші, трава – зеленіша, а морозиво – смачніше.
Або мої сусідські бабусі. 24 серпня вони винесли у двір пляшечку та сіли відзначати наш День Незалежності, а 25-го вранці – побігли за російською пенсією. Це неможливо пояснити.
Дату псевдореферендуму нескінченно переносили, а потім просто поставили на центральній вулиці столики з бюлетенями та автоматниками. Проголосувати можна було або за приєднання до росії, або за створення Херсонської народної республіки. Тобто, слова «Україна» там не було взагалі. Це був абсолютно клоунський захід.
У мене всю окупацію Херсона був захований український прапор 3х4 метри. Коли стало зовсім нестерпно, я захотіла зробити з ним фотосесію, одягнувши мою вишиванку Перемоги. Ми вирішили поїхати до ботанічного саду, де у зоокутку працював мій друг: привезти корм для тварин і заразом сфотографуватися. Прапор та вишиванку я поклала на дно рюкзака.
На той момент у Ботсаді вже сиділи колаборанти, тож мій друг представив нас як волонтерів. Ми мали пів години. Прапор дістати не вийшло, але у вишиванці я сфотографувалася.
У Ботсад нас не помітили, але коли ми вже їхали назад, натрапили на блокпост в тому місці, де його ніколи не було. Усі машини перевіряли. Молодий хлопець попросив нас відчинити багажник. Це був єдиний раз, коли я зустріла окупанта з дуже грамотною промовою – було видно, що він має вищу освіту. Мені хотілося запитати: «Як ти тут опинився?!», – та додати пару ненормативних слів.
Ми сховали рюкзак із прапором під сидіння, і нам пощастило – огляд автівки був не дуже уважний, і нас відпустили. Я не п’ю, але після цього навіть я випила горілки.
Діти у мене винаймали приватний будинок. Коли восени почалися перебої зі світлом, вони купили генератор, поставили його в сарай… і там знайшли відстріляний тубус від гранатомета. Саме в цей час у їхньому районі почалися обшуки. До них просто не встигли дійти.
Виявилося, що це гранатомет ще з часів Афгана, і колись його привіз господар будинку. Діти кинули тубус у пакет зі сміттям і ще пів години шукали, куди його викинути, щоб не підставити інших людей.
З обшуком до них прийшли за три дні.
Восени стало зрозуміло, що окупанти незабаром підуть: вони почали вивозити пам’ятники Потьомкіну, Ушакову та Суворову. А потім узялися за картини.
Моя квартира була недалеко від Художнього та Краєзнавчого музеїв. Окупанти грабували їх у мене на очах. Колекцію Художнього музею вивозили 5 днів.
Мені всю війну снився український полководець Іван Сірко та говорив про майбутнє. І все справджувалося. Якось він сказав: «Ти не бійся, вони втечуть». І потім я три тижні спостерігала, як кацапи спливали на ботах у Голу Пристань, переодягнувшися в цивільне.
Перед відходом вони підірвали підстанцію та телевежу. У нас зникло світло та зв’язок. Ми поїхали до Дніпра, щоб упіймати залишки кацапського інтернету з іншого берега. Дорогою додому я побачила військових, але з жовтими стрічками, і закричала на всю машину: «Наші!»
Коли Херсон звільнили, моя донька сказала: «Слава Богу, що я не боятимуся шукати тебе по підвалах за твої «Хроніки вишиванки». Цей мій щоденник закінчився 12 листопада 2022 року.
Херсон звільнили 11 листопада, а 24 листопада стався перший масований обстріл. Ми не збиралися їхати, але тоді снаряд потрапив до будинку прямо поряд з моїми дітьми. Зранку зять усіх підняв, і ми виїхали до Одеси. Сюди нас приїхало 6 людей, 6 котів та собака.
Я в Одесі 10 місяців і не зустріла тут жодної поганої людини. За допомогою одеситів я знову почала працювати гідом, хоча після окупації думала, що ніколи не повернуся до професії. Тепер я раз на 2 тижні веду екскурсії для херсонських переселенців, розповідаю про зв’язок Херсона та Одеси.
Жити в Одесі було моєю дитячою мрією. Це місто моєї душі. Коли я привозила сюди групи, я роздивлялася кожен будинок і не могла надихатися атмосферою цієї старовини. А зараз я живу у типовому одеському дворику. Мабуть, немає лиха без добра.
У сучасному світі стабільний та швидкісний інтернет дуже важливий для виконання бізнес-завдань та повсякденного користування.… Read More
В Одесі правоохоронці затримали завідувачку одного з відділень "Дитячої міської клінічної лікарні №3". Її підозрюють… Read More
22 листопада 1954 року, тобто рівно 70 років тому «скопитився» Андрій Януарович Вишинський. «Фі!», —… Read More
У частині Приморського району Одеси у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, тимчасово відключать воду. Причина… Read More
В ЮНЕСКО дали відповідь на гучний «Одеський лист», в якому противники деколонізації топонімів, названих на… Read More
Завтра, у п'ятницю, 22 листопада 2024 року, в Україні та, зокрема, в Одесі та Одеській… Read More
