Ключові моменти:
- У 1951 році родину Дар’ї Асафайло примусово депортували із Західної Бойківщини на Одещину.
- Переселенців селили у недобудовані будинки, де вони роками облаштовували нове життя.
- Попри депортацію, бойки змогли зберегти свою мову, традиції, пісні та родинну пам’ять.
- Сьогодні депортовані українці можуть отримати відповідний статус, однак механізм компенсації за втрачене майно досі фактично не працює.
У червні 2026 року виповнилося 75 років від початку останньої масштабної депортації українців із Західної Бойківщини, що стала наслідком радянсько-польського обміну територіями 1951 року, відомого як «Операція-51».
За історичними даними, понад 32 тисячі бойків були примусово переселені із 35 сіл, а понад 10 тисяч із них опинилися в колгоспах сучасної Одеської області. Ці події описані в історичних дослідженнях, архівних документах та матеріалах Українського інституту національної пам’яті.
Журналіст «Одеського життя» Юрій Федорчук записав спогади 90-річної Дар’ї Асафайло — однієї з небагатьох живих свідків тих подій. Її особиста історія допомагає зрозуміти, як рішення державних режимів назавжди змінили долі тисяч українських родин.
Намив золото в Америці, щоб збудувати хату в Україні
Із горян, які ще пам’ятають жахи переселення, залишилося менше 20 осіб. Серед них 90-річна Дар’я Павлівна Асафайло, у дівоцтві Крись. Її спогади сповнені болю втрати рідних домівок – цінні свідчення, які вже стали історією.
– Наруга московитів над нашою родиною почалася в серпні 1944 року, коли радянські війська вигнали німців з Михновця. Бої за село ми перечікували в ліску. Німці, які їхали повз нас, пригощали дітлашню на прощання галетами і шоколадом. Совіти ж, окупувавши Михновець, одразу виселили нашу родину з добротної хатини, збудованої дідом Ільком Рапачом на чотири кімнати зі смереки за американські долари. Гроші з бабусею Ганною він заробив на добичі золота в Америці, де, до речі, народилася моя матуся Франческа. Коштів вистачило, щоб прикупити великий шмат землі, обзавестися реманентом та худобою, – розповіла Дарина Асафайло. – Нас, заможних бойків, переселили в якусь халупу, дозволивши лише обробляти свої лани. В нашій хаті оселилися офіцери, які одну з кімнат перетворили на катівню. Ті вояки могли воювати лише з мирними людьми, але були боязкими, бо якось повз село проходило пів тисячі повстанців УПА, то вони боялися навіть носа висунути.
Депортація бойків на Одещину
Чимало михновчан постраждало від нової влади. Багатьох горян окупанти вбили на місці. Дідуся Даринки, який намагався втекти за кордон, більшовики закатували, а бабусю Ганну ув’язнили, але пізніше відпустили додому. Інших заарештованих засудили на довгі роки тюремного ув’язнення, багатьох вивезли в полярні простори, а більшість переселили в колгоспи півдня і сходу України.
– Влітку 1951-го нашу родину: батька Павла, матір Франю, мене, братів Остапа і Богдана – депортували однією з перших. Дозволили забрати дещо з речей та корівчину, загнали у товарняки й повезли у невідомість. На станції Любашівка вивантажили і доправили в Агафіївку. Тут підселили до місцевої родини Соловйових, які виявилися чудовими людьми, – пригадала бойківчанка. – У нових же будинках, помащених рудою глиною, жити було неможливо. Від стін, з яких проростало зерно з полови, відганяло сирістю. Й отими паростками збіжжя ми ласували замість вітамінів. Моя найменша сестричка Наталя народилася вже на Одещині.
Як переселенці вижили на Одещині завдяки коровам та живності
Закінчивши семирічку, Даринка спершу трудилася на будівництві траси Одеса – Київ. Потім – нормовичкою в колгоспі, дояркою, обліковцем на молочнотоварній фермі, а після виходу на пенсію – нянечкою в колгоспному дитсадку.
Свою сімейну долю торувала з парубком-однолітком Михайлом Асафайлом, з яким шлюбний союз спланували їхні батьки, коли вони ще дітьми в пилюці гралися.
– Чоловік мій був майстровитим. Якось навесні ми розвалили стару переселенську хату і вже восени, на дивування односельчан, перейшли з чотирма дітьми – донькою Тетяною, сином Василем, близнючками Галиною та Іринкою – в новозбудовану оселю. Ще й господар умудрився провести воду, налагодив зручності, хліви для худоби і птиці, – розповіла пані Дар’я. – Завдяки коровам та живності й виживали, бо колгоспні зарплати були маленькі.
Коли діти виросли, батьки допомагали їм стати на ноги. У 74-річному віці чоловік помер, і Дар’я Павлівна перестала корів тримати. Тепер має лише город, дбайливо висапаний, і десяток курочок.
Читайте також: Про бойківчанку з Агафіївки, яка по пам’яті записує давні пісні
Як Одарка з Одещини до Америки їздила
За горбачовської «відлиги» бойківчанка вмудрилася побувати у США у заокеанської рідні. Щоправда, не без проблем.
Мандрувати їй довелося через Москву. Авіаквиток вчасно не замовила, але, вклавши в паспорт хабар, сміливо підійшла до каси. Касирка спершу злякалась, боячись підстави, але харизма агафіївської бабусі, її мозолисті від селянської роботи руки та невеличкі кровні таки допомогли їй здобути квиток на літак.
Місяць гостювала Дар’я Асафайло в місті Ютика у рідної сестри своєї матусі тітки Марії, яка була заміжня за односельчанином, українським письменником і журналістом, членом об’єднання митців діаспори «Слово» Іваном Смолієм. Відвідала Нью-Йорк, Вашингтон. Також зустрілася з канадськими родичами чоловіка. Поверталася додому щаслива мандрівниця із трьома валізами подарунків, здебільшого з одягом для дітей.
Даровані родичами долари сховала у кулькових ручках, обмотавши навколо стержня. На митниці одну «чисту» ручку подарувала митнику, який, учувши рідну українську говірку, нашвидку провів огляд її багажу.
З України до Польщі з «кравчучкою»
В «епоху кравчучок» Одарка Асафайло сміливо подалася в Польщу та Білорусь гендлювати українським крамом. Возила постільну білизну, дрібні металеві вироби, сало – найголовніші товари «човникового» бізнесу, який тоді порятував багатьох українців від економічної кризи.
– Якось познайомилася з полячкою Анною Браун, яка викупила дідівську хатину, звала мене у Михновець на гостину і порадила звернутися до польського уряду щодо виплати компенсації за втрачене під час депортації добро, – розповіла пані Дар’я. – Я навіть поїхала в Київ у польське посольство, щоб виклопотати компенсацію за спадщину. Проте там сказали, що виплати можуть отримати лише прямі власники, а не їхні діти.
Як живе депортована бойківчанка зараз, у 90 років
На щастя, депортовані бойки зуміли зберегли свою говірку, традиції, пісні, які передають нащадкам.
Бадьора і повна сил 90-річна Дар’я Асафайло також знає чимало карпатських пісень та бойківських коломийок і ще співає у народному хорі.
Свій ювілей бабуся відсвяткувала 29 травня разом із подругами, родичами та гостями, влаштувавши за святковим столом справжній пісенний вернісаж.
Гостей бабуся Дар’я частувала власноруч приготованими налисниками та холодцем. Решту страв наготувала донька Галина з онукою Олею.
А звідусіль – з України та Америки – «летіли» на адресу ювілярки, багатої на люблячих дітей, шістьох онуків, двох правнуків, щирі привітання та здравниці.
Цифра
Понад 32 тисячі етнічних українців-бойків із 35 сіл перетворили на «трудові резерви», з яких 10283 особи поповнили колгоспи низки сіл Березівського, Роздільнянського, Котовського та Любашівського районів.
Зараз в Україні переселенці 1944-1951 років (зокрема бойки) можуть отримати статус депортованих та компенсацію за майно, але механізм виплат досі не налагоджено.
Раніше ми розповідали про карпатські колядки у травні далеко від дому та як бойки зберегли себе на Одещині.
