«Нас б’ють, а ми літаємо»: як допомогає українцям в Румунії психолог з Одеси

Справа життя

На перший внесок за оренду приміщення своєї мрії гроші Людмилі позичила подруга. Це була кімнатка у колишньому Будинку побуту.

– Поки там йшов ремонт, я почала клеїти оголошення, роздавати візитки, з кожним особисто знайомитись та розповідати, що я тут можу зробити для їхніх дітей. Мене, здається, там знала кожна собака. У результаті за кілька місяців поруч із пранням килимів та ремонтом взуття з’явився повноцінний дитячий центр «Долоньки». Я прямо виносила і цю назву, і логотип, немов моя дитина. Художниця почала там працювати з дітьми, студії всякі відкрилися, ми пробували й акторську майстерність, і англійську мову, і підготовку до школи, і для малюків – від річнячків до трьохрічок. Хоча приміщення було маленьке, особливо розвернутися нема де, але й логопед працював, і актор приїжджав, і м’яку іграшку шили, і в’язали. Навіть школярі приходили до мене у вихідні вчитися в’язати. У мене стільки енергії на це було, що я мало не в мінусу працювала. На стороні заробляла гроші, щоби вкладати в цей проєкт. Бувало, куплю макарони чи крупу та стою перед вибором – додому віднести та з’їсти, або розфарбувати та висипати у контейнери малюкам. Зараз, чесно, я вже не повторила б це все. На той час в Одесі вже були діти-переселенці, що з Донецької області приїхали. І я працювала з ними безплатно. А багато батьків обурювалися і говорили, «ми можемо, давайте хоч половину сплатимо». Тепер я розумію, що це було. Прямо до сліз. А тоді хотіла допомогти, як могла, і не відчувала їх до кінця.

Пізніше центр переїхав на Марсельську. Там же, на «особистій половині» мешкала і «власниця бізнесу». Але щастя було недовгим.

– «Мої» лузанівські батьки переїхали зі мною, возили до нас своїх молодших дітей. Вийшов якийсь дуже сімейний центр, дружній. Жіночі артзустрічі ввели у розклад, чаювання з випічкою. А потім розпочався карантин. А потім і вiйна…

Напередодні ми мали заняття. Діти пішли, я перейшла у свою частину, а там все залишилося, як було – відкриті букварики на кожному столику, їхні зошити, ведмідь лежить, з яким напередодні хтось обіймався, щоб не було сумно… А під ранок подзвонила дочка: «Мамо, війна». Так я й поїхала, бо треба було відвести до села мою маму після операції. А назустріч уже їхали танки. І коли через кілька місяців я повернулася від батьків, мене зустріли ті самі букварики. Це так страшно було – відчувати одночасно ці обидві реальності, – що в мене зупинився подих. Тоді я ще не знала, що «Долоньки» більше не зустрінуть дітей.

Де народився – став у пригоді?

Людмила розповідає, що з перших днів повномасштабного вторгнення вирішила, що за кордон не поїде, буде максимально корисною там, де народилася. Та й батьки боялися, просили не їхати. Через їхній будинок на півдні Одеської області багато хто тоді пройшов. Люди зупинялися, набиралися сил і їхали далі.

– А я, як у дитинстві, жила з мамою з татом у кімнаті, топила вночі піч, бо спати все одно не могла, дивилася на вогонь. І знімала для наших дітей якісь пізнавальні відеоролики – як курка чи гуска яйце знесла, що означають кільця на спилі дерева, як розпалити вогонь – все, що бачила у селі. Та давала їм всякі завдання, підтримувала зв’язок. Але хотілося бути корисною не лише малечі, а й своїй Бородінській громаді. У травні мав відкритися будинок для матерів та дітей, які постраждали від сімейного насильства. Голова хотів, щоб я стала там директором, а до того часу мене призначили психологом до соцслужби. Але до місця роботи й добиратися було складно – бо заправка татової машини перевищувала мою зарплатню. І практики ніякої – сиди, перебирай папери. Для мене – нестерпно. Я довго поневірялася, намагаючись «пустити коріння». Поки одного дня не усвідомила, що обслуговую чужі страхи. Батьки евакуюватись не хочуть, але вимагають моєї присутності поряд. Але ж у мене своє життя! І влаштувати його там ну ніяк не виходить. Повернулась до Одеси. Але тут теж наші діти пороз’їхалися, роботи нема, грошей нема. Наче мене самої немає. Вийшло, де народився – не став у пригоді. А мене ще з весни запрошували до Англії. І я вирішила, полечу і допомагатиму там українцям. Я не ховалась і не втікала від війни. Але в очікуванні візи осіла у Молдові. Навіть знайшла там онлайн-роботу на гарячій лінії допомоги українцям.

Візу не надсилали 1,5 місяця. Тієї ночі Людмила вирішила, раз так – настав час повертатися до Одеси. А вранці надіслали візу.

– В Англії за п’ять місяців я прожила не найлегший щоденний квест. І в найскладніші дні я дивилася на прапорець, привезений з дому, і говорила собі, що я все одно туди повернуся. І зараз, працюючи зі своїми клієнтами-переселенцями, я розумію, що вони пережили, через що пройшли. Там я теж намагалася допомогти співгромадянам. Але в якийсь момент знову відчула, що годі, та взяла квиток на Бухарест. Туди ж погодилася приїхати дочка з онуком, квартиру ми винайняли онлайн, не бачачи її, заселилися і за кілька днів мене «знайшла» румунська робота.

Читайте також: Яку допомогу зможуть отримати біженці та переселенці?

На своєму місці

Людмила, як і всі українці, які прибули до Румунії, реєструвалася в усіх організаціях, де могли допомогти продуктами, порадами, оформленням або мовними курсами. Паралельно вела кілька міжнародних волонтерських онлайн-проєктів допомоги переселенцям. У бухарестському Карітасі несподівано для себе запитала, чи не потрібні їм волонтери-психологи. А за два дні її так само несподівано запросили на ставку.

– Це було дивовижно. За те, що я так люблю і була готова робити безплатно, мені в чужій країні ще й платять гроші. Значить я, мабуть, на своєму місці. Ну, і тоді ж я вирішила, що працюватиму тільки з дорослими. Так набагато більший коефіцієнт корисної дії. Якщо стабільний дорослий, який відповідає за безпеку дитини, дитині набагато легше набути рівноваги. Якщо працювати хоча б з одним із дорослих, можна привести всю сім’ю в ресурсний стан. А працювати тільки з дитиною дуже енерговитратне, і відчуття, що ллєш воду в діжку без дна. Я і в Одесі «Долоньки» закрила в одну мить. Просто відчула, що цей етап завершений у моєму житті, що я йду іншим шляхом. Для мене сьогодні психологічне здоров’я співвітчизників є важливою опорою. Я роблю те, що можу. Це мій внесок у Перемогу і те, щоб у майбутньому українське суспільство було здоровим. При цьому я щодня думаю про своє повернення додому: коли, за яких обставин, з якою метою? Якби не робота, я вже була б там. Мало того, я там буваю. Новий рік вирішила зустріти вдома та більше ніде. Хоч салюти зовсім не святкові. Але для мене важливо бути там, серед своїх. Це підживлення. Місце сили. А тут я працюю саме з українцями, для них ці зустрічі є безплатними, а без травм сьогодні немає нікого. Тому додому я повернуся, як тільки відчую потребу, навіть якщо це буде ще небезпечно.

Збоку може здатися, що це не свідом збудоване життя, а броунівський хаос, де немає логіки, а веде лише внутрішній імпульс. Але наскільки іншим необхідно йти за інтуїцією?

– Я однозначно живу за натхненням, чуттям. І коли я цьому вірна, отримую потім докази, що реально там максимально потрібна і реалізована. Але багато хто, слухаючи себе, крім страху щось змінити, нічого не чують. І часом буває, однієї зустрічі з психологом достатньо, щоб почати собі довіряти та рухатися за внутрішнім навігатором. Адже ми не лаємо GPS-трекер, якщо він нас не туди завів. Зупиняємось, прокладаємо новий маршрут і йдемо далі. Так і з собою: можна розмірено подихати та подумати, чому я тут, у цих обставинах, послухати себе, якщо важко розібратися самому, знову звернутися до психолога і знову рухатися далі. Я і сама, працюючи з гострими ситуаціями у клієнтів, дуже довго терпіла, добирала ресурс, де могла. Але в якийсь момент зрозуміла – все, мені терміново потрібно супервізію (відновна психотерапія в середовищі колег, – ред.). І мені Карітас знайшов фахівця у Вірменії. Вона з 2014 року у Миколаєві була та біженців підтримувала. Тобто і специфіку знає, і сама пройшла через війну, і перекладач нам для спілкування не потрібен. І двічі на місяць я проходжу «відновлення» за її допомогою.

Очікування мінус Факт

– Ні, я в жодному разі не почуваюся зрадником. Я роблю те, що можу і намагаюсь, як можу. І клієнтам, яким нарікають, що вони втікачі, завжди говорю, що вони молодці, що вони вижили, як змогли, що вони з дітьми та батьками у безпечному місці, що це вибір кожного – залишатися під обстрілами та сиренами чи евакуюватися. Тут немає вини. І ми разом вибудовуємо бар’єри засудженню, шукаємо плюси, бо психіка у кожного налаштована по-різному, і адаптивність у людей не однакова. Ми ж почали з того, що треба вміти почути себе. Виїхавши, люди самі себе не зрадили, вони це зробили не тому, що так хтось сказав, а тому, що так відчули. Врятували себе, психічне здоров’я своєї сім’ї та своїх дітей. І тепер ці люди мають час відновитися в безпеці та повернутися додому в ресурсі. А хтось не мислить себе поза країною. І такі клієнти у мене також є. У кожного свій вибір та свої складнощі, з ним пов’язані. Є почуття провини – працюємо з ним, є ті, які вас звинувачують – працюємо зі своїм ставленням до цього та намагаємося зрозуміти, що ними рухає.

Читайте також: Мільйони поза домом: чи повернуться на батьківщину українські біженці?

Коли Людмила надумала переїжджати до Бухаресту, її відмовляли та крутили біля скроні всі, хто чув, що вона змінює Англію на Румунію. І хоча у неї досі є британський паспорт, вона туди не хоче категорично.

– Мені тут подобається. Я своїм клієнтам даю формулу: Емоція дорівнює Очікування мінус Факт. У мене не було підвищених очікувань, але тут схожий на наш менталітет, ближче додому географічно, однакові традиції. Це формує позитивні емоції. Так, удома залишилося затишне ліжко, близькі, улюблене море, але все це все одно зі мною всередині. А тут є ком’юніті українців, і є чим займатися і дорослим, і дітям. Коли клієнтки до мене записуються, вони вивалюють списані щоденники, де все розписано. І я почала після роботи приєднуватися до якихось активностей, які пропонують наші співвітчизники. Хоча професійна етика свідчить, що психологи не повинні заводити якісь стосунки з клієнтами за межами кабінету. Але сьогоднішні реалії переконують у тому, що в межах розумного це навіть корисно для клієнтів.

Мафія, акторська імпровізація, симфонічна музика, фізична активність – я там не психолог, а вони не в мене на прийомі. Якби я, як раніше, дотримувалася класичного погляду, втратила б багато ресурсних місць, де можу поповнювати свою енергію. І я сказала собі «можна». Наприклад, я не знала, що поза аукціонами всі лоти доступні для відвідувачів. Клієнтка розповіла та запропонувала сходити разом. Я б сама не наважилася, і вона теж сама не пішла б. А тепер ми обидві «нагодуємося» мистецтвом. А коли люди бачать, що в мене також є такі ж потреби, переваги, похибки, їм легше, мабуть, прийняти свою неідеальність. Психологія – це свого роду мистецтво. Потрібно налаштовуватися та підключатися до кожного клієнта.

А працювати за ці два роки, розповідає Людмила, доводилося у різних обставинах: і з туалету, бо іншого відокремленого місця не було, і одного разу жінка вийшла на зв’язок під мостом, де ховалася, з кимось вели сеанс на бігу. Немає вже журналів та тек на кожного відвідувача, бо сьогодні людина прийшла, а чи дійде завтра – невідомо. І їй сьогодні потрібно постаратися полегшити стан максимально. І якщо під рукою немає фарб для арттерапії, то хоч пальцем на стіні подряпай – аби стало легше. Все це навчило швидко реагувати та стати гнучкішою і пластичнішою в методиках, робить висновок моя співрозмовниця.

– Люди несуть часом квіти, шоколадки, цукерки, ми їх разом потім їмо на групових зустрічах. Це зовсім інакше все, не за протоколом, якось адаптованіше. Я не входжу до якихось дружніх, глибоких стосунків, які потім не дозволять допомагати людині. Але людям, для яких ці консультації є безплатними, важливо щось віддавати. І тепер, коли я теж пройшла тернистий шлях переселенця, я дуже добре розумію тих людей із Донбасу, яким було важко погодитися на безкоштовні заняття з їхніми дітьми. Тобто я прибрала якісь рамки й, можливо, це навіть стане новими правилами в психології на основі досвіду в умовах, в яких ми зараз працюємо. І із супервізором ми теж зараз працюємо не за протоколом. Якийсь у всьому розрив шаблонів відбувається і це дуже розширює.

Ще зовсім недавно у нас не було навіть такої навички – спілкуватися з психологом. А сьогодні багато хто зрозумів, що наші почуття та емоції теж вимагають уваги. Людмила впевнена, що прямо зараз у Бухаресті вона має більше ресурсів та можливостей не лише допомагати українцям, а ще й зростати професійно. Щоб, повернувшись до України, якісніше допомагати розширювати світогляд співвітчизникам.

– І для мене кінцева кімната цього «квесту» – вдома, в Одесі, і навколо мене здорове суспільство та щасливі люди. Важливо слухати себе, йти за цим голосом і, де б ви не опинилися, важливо, як найвищу коштовність, зберегти свою здатність радіти життю, простому факту, що ми є. Нас багато, і ми класні, і нам є, чим поділитися з один одним і зі світом. Попри те, що нас б’ють, ми літаємо. Хто ще так зможе?

Наталі ШЕСТАКОВА

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції