«Фанарік», який світить із небес: історія бійця з Рені, що загинув, рятуючи побратима

Ключові моменти:

• Віктор Фанаржи добровільно пішов до військкомату на початку повномасштабної війни
• Боєць пройшов Вугледар, Бахмут та Авдіївку, а загинув, коли рятував пораненого побратима
• У квітні родині захисника вручили державний орден «За мужність» III ступеня — посмертно
• Друзі та командир згадують Віктора як людину, яка завжди допомагала іншим, не втрачала оптимізму й ніколи не скаржилася на труднощі фронту

Історії загиблих українських військових сьогодні стають частиною не лише родинної пам’яті, а й національного літопису війни.

Журналістка «Одеського життя» Антоніна Брондарєва поспілкувалася з друзями загиблого воїна Віктора Фанаржи з Рені, його однокласницею та бойовим командиром. Їхні спогади допомогли відтворити не лише фронтовий шлях бійця, а й історію людини, яку в рідному місті пам’ятають за щирість, доброту та готовність прийти на допомогу в будь-який момент. Саме за це побратими дали йому позивний «Фанарік».

Мозолясті руки, які тримали фронт

«Куди я дінуся?» – з усмішкою відповідав він друзям на прохання берегти себе.

Солдат Віктор Фанаржи пройшов найпекельніші точки цієї війни й міг загинути десяток разів. Його зброєю був не лише автомат, а й неймовірний оптимізм, за який побратими назвали його «Фанаріком».

У квітні державний орден «За мужність» нарешті знайшов свого Героя. На жаль – посмертно.

Орденом Віктор Фанаржи, якого побратими звали «Фанарік», був нагороджений за неймовірну особисту відвагу, виявлену під час захисту рідної землі, та за щире, самовіддане виконання свого обов’язку перед Батьківщиною. Почесну відзнаку отримала мати солдата Людмила Іванівна Лупашко.

Жителі Рені проводжали в останню путь свого героя в серпні минулого року: прийшли друзі, однокласники, приїхав із фронту бойовий командир. Вони й склали, наче з пазлів, портрет молодого захисника, який до війни працював оператором на заправці, завжди приходив на допомогу своїм друзям і любив грати в шахи.

– З початком великої війни Вітя одразу пішов до військкомату, але йому відмовили: тоді охочих дати відсіч ворогу було дуже багато, – розповідає друг родини Марін Асаржи. – За тиждень Вітя знову пішов до військкомату. Цього разу його взяли за контрактом. Він воював майже два з половиною роки, іноді приїжджав у відпустку. Про війну говорив мало. Але краще за будь-які слова «розповідали» його руки – вони були мозолястими. Це були руки людини, яка побачила і пережила чимало. Щоразу, коли він приходив у відпустку, ми сиділи за столом, згадували знайомих. Коли вчергове піднімали чарку за тих, хто захищає Батьківщину, я його попросив: «Вітю, бережи себе». Він відповів: «Куди я дінуся?»

Він кинувся на допомогу і загинув із побратимом

– З початку війни Вітя воював у моєму підрозділі й пройшов дуже гарячі точки. Ми захищали Вугледар, Бахмут, Авдіївку. Бої були тяжкі, під постійними артилерійськими обстрілами. Він ніколи не скаржився на труднощі життя в окопах: є наказ – будемо виконувати. Взагалі Віктор Фанаржи був світлою людиною, суцільним позитивом, тому товариші й дали йому позивний «Фанарік», – розповів бойовий командир Віктора.

Розказав командир, ім’я якого зі зрозумілих причин ми не називаємо, і про останній бій «Фанаріка».

Того дня був черговий надзвичайно важкий бій – загін відстрілювався п’ять годин. Коли наступ майже відбили, знищивши багато живої сили противника, ворог активізував артилерію.

– Вітя побачив, що його товариш упав і поранений лежить на відкритій місцевості. Він кинувся на допомогу й почав тягнути його в окоп. Тут їх і накрив артилерійський снаряд. Я наче сина втратив, – не стримує сліз офіцер. – Влітку минулого року у Віті був день народження, йому виповнилося 34 роки, ми відзначали. Коли я вітав його, сказав: «Вітю, тобі пора одружуватися! Хочу, щоб ми поїхали на твоє весілля, щоб у тебе була сім’я і діточки. А щоб це сталося, обіцяю, що в серпні, до Дня Незалежності, я зроблю тобі відпустку додому». Але так сталося, що він поїхав додому раніше – на щиті.

Спогади друзів: пофарбував паркан і вкрав наречену

– Вітя був другом мого чоловіка, – розповідає Вікторія Демидчик-Асаржи. – Пам’ятаю, коли ми готувалися до весілля, Вітя пофарбував нам паркан і лавочку біля нього.

Взагалі він завжди приходив на допомогу в різних господарських справах. І зараз, коли ми з чоловіком ходимо по дому, часто згадуємо: це допомагав робити Вітя, і це допомагав… У мене, крім слова «дивовижний», іншого прикметника для Віті немає. Дивовижна людина, надійний друг. В день нашого весілля він прямо сказав, що за звичаєм планує вкрасти мене, наречену. Мій чоловік завжди був напоготові, тож Віті вдалося здійснити задумане лише з третьої спроби – і то з моєю допомогою. Які ж хороші були часи…

– Вітя був дуже добрим і завжди казав те, що думає, – додає однокласниця героя Ольга Бабіна. – Зазвичай людей не дуже люблять за таку рису. Але потрібно бути дуже сильним, аби завжди казати правду в очі. Дуже сміливий і завжди усміхнений Вітя – таким ми його пам’ятатимемо.

– Дай Боже, щоб його подвиг, героїчна загибель багатьох українців були недаремними, – каже бойовий офіцер. – Із фашистами не можна миритися. Поки ця орда не зупиниться, у нас не буде спокійного життя. Дай Боже, буде перемога, я в Рені обов’язково ще раз приїду – до «Фанаріка» на могилу.

Раніше ми повідомляли, що на Одещині сестра здійснила мрію брата, який загинув на фронті.