Обстріли, безробіття, комендантська година та інші біди воєнного часу – це привід не лише для страхів, а й для споконвічного одеського гумору. Як і з приводу чого ми жартували цього року між Гумориною та Днем міста та в чому зуміли знайти кумедне? Згадуємо – з витягами із блогу журналістки «Одеського життя» за цей час.
З’явилася новина про те, що біженку в Одесі цинічно обікрали, привласнивши всі її заощадження, але зловмисника затримано і вiн чекає суду.
Перше, що я побачила з ранку, був варіант: «Біжанку з маленькою дитиною в Одесі обікрали!». Коментарі від одеситів відповідні: «Розстріляти тварюку!», «До стінки злодія!», «За законами воєнного часу!».
Ближче до обіду потрапив уточнений варіант: «Одеситка обікрала біженку, привласнивши її заощадження». Коментарі дещо пом’якшилися. Дехто й тут вимагав хоча б «придушити» або «відмітiлити, щоб знала», але загалом народ погоджувався і на примусове відпрацювання на передовій із значною відсидкою, якщо виживе.
До вечора в заголовки винесли пікантну подробицю: «70-річна одеситка обікрала біженку з дитиною».
Коментатори зчепили зуби і процідили: «Блiн, ну так само все одно не можна…», «Та посадіть бабку і нехай сидить!», «Та вже… якщо це вона з голоду, то в тюрмі хоч нагодують».
* * * * *
Подруга-одеситка 42 років ділиться враженнями, як намагалася влаштуватися продавцем в одну розкішну «Оптику».
Вийшов до неї якийсь замзамдиректора і мовив людським голосом:
– Ви нам, вибачте, за зовнішніми параметрами не дуже підходите…
– Я себе у дзеркалі добре бачу, не переживайте! – Перебила його моя весела подруга. – Розумію, зазвичай вам молоді моделі за прилавок потрібні. Але я прикинула, що вони вже майже всі пороз’їхалися з переляку. То, може, ви вже й таких, із моєї категорії, брати почнете?
Зажурився замзамдиректора і уточнив, що рудих вони досі на роботу не приймають, навіть у мирний час, навіть юних моделей рудих не брали, тому що директор вважає руде волосся надмірно викликаючим і відволікаючим від успішної торгівлі.
– Щоправда, є варіант! – пожвавішав раптом заступник директора. – Є в мене інший знайомий директор з чогось, так ось він якраз шукає виключно руденьких, дуже вже руденьких любить, можете туди спробувати…
Ще по темі: Новорічна ялинка у червні та мамині нерви: військово-вуличний гумор по-одеськи
* * * * *
18-річна старша дочка пішла на підробіток, де працює над укосами віконних ніш. 40-річний чоловік-будівельник другий місяць сидить без роботи.
– Дожили, що чоловік сидить удома, а дитина на роботу ходить! – сумно говорю я. – Дитина до ладу не доучилася, а вже працює… Дожили!
– Так, дожили, – досить підтакує чоловік з дивана. – Нарешті!
Більшість знайомих при зустрічі повідомляють із хвилюванням, що вони вже так багато написали і зробили гарного для України, що якщо Одесу візьмуть вороги, то їх, напевно, розстріляють першими.
Доводиться смикати по-дружньому:
– Ну-ну! Давайте не впадати в гріх надмірної гордині! Тут багато і набагато більше заслужених людей, ніж ми!
* * * * *
Розглядаємо із чоловіком розкішний каталог із картинами сучасного мистецтва. Дурниця там суцільна, якщо чесно. Тикаю пальцем в одну з картин і хихикаю:
– А це ніби ти з будівництва прийшов і знову фотки зі складною прирізкою по плитці показуєш!
І чоловік киває, звісно.
– Це тому, – кажу, – ти погоджуєшся, що в нас із тобою один культурний рівень на двох.
– Що ж. І той рівень я, здається, з будівництва приніс…
Забрала дочок до Праги і повернулася за місяць.
Пес наш, хоч у календарі і не сильний, довготу відсутності мого явно оцінив. І тепер щоразу, як я намагаюся вийти з дому, біжить до чоловіка і починає тривожно бурчати, вказуючи лапою в мій бік: «Ця дурниця знову кудись зібралася, ну дивись! Де її повідець?!
– Мабуть, він вирішив, що я виявилася досить дурним собакою. Злякалася обстрілу, втекла кудись, загубилася і довго не могла знайти дорогу додому.
Чоловік відповідає не без сарказму:
– Ні, ну в якомусь сенсі пес таки правий…
Читайте також: Одеський гумор: військовий щоденник простого обивателя
* * * * *
Заявила вчора друзям, що я таки проти скасування у нас радянської та російської культури. Адже дуже багато продукції радисто-російської заграло зараз такими свіжими, такими актуальними фарбами!
Ось, наприклад, «Гардемарини», які то вперед, то віват. Особливо та сцена, де де Брильї з жахом дивиться на свою занозу з незнайомим мужиком і волає:
– Зірко моя! А чому ви цілуєтеся?
І Анастасія пояснює йому, поблажливо посміхаючись:
– Сергію, ну це ж ОСТАННIЙ россіянин!
Нам зараз таке знімати непристойно навіть, у Європах не зрозуміють. А тут уже все знято. І добре!
Днями стояла і курила біля «Клубу одеситів» із найрозв’язнішим виглядом.
Підійшов чоловік років тридцяти і зажадав:
– Гей! А підкажіть, як пройти до жіночого монастиря? Тут має бути неподалік…
– Я вам схожа на людину, яка ходить до жіночого монастиря? – Здивувалася я.
– А я хіба схожий? – обурився мужик. – Але я туди потраплю!
* * * * *
Чула, як на блокпосту четверо бійців довго обурювалися тим, як стомив уже і балабол Зеленський, і балабол Арестович, і взагалі балаболи. Iнша рiч – люди справи!
Потім розосередилися.
Один залишився курити – і тихенько увімкнув на телефоні вечірнє звернення Зеленського. Інший пішов у кабіну автомобіля – і ввімкнув інтерв’ю з Арестовичем.
Бо хоч раз на день ми робимо одне, а говоримо інше.
Це нормально. Ну і трохи кумедно.
* * * * *
У розмові з товаришем захопилася, сплутала дві відомі фрази в одну – і вийшло:
– Їжачки плакали, кололися, але продовжували жерти один одного!
Зрозуміла, що якось звучить не так.
Хотіла погладшати, що їжачки просто тулилися один до одного, а мишки плакали, але жерли кактус, звичайно…
А потім вирішила, що все правильно: то навіть точніше.
– І п’ятдесят віджимань можуть змусити робити, якщо порушуєш комендантську годину, – розповідає приятель. – А у дівчат своє покарання: відбирають мобільні телефони та копаються у них. Дівчата обурюються, бентежаться, там же різні фотки бувають, і непристойні селфи всякі…
– А якщо немає телефону? – питаю. – Тоді теж віджиматися?
– У дівчини завжди є телефон!
– Ну, а якщо ні? Чи вперлася – і не розблокує його?
– Ну ось будеш упиратися – повезуть тебе до райвідділу і почнуть розбиратися!
– За місцем проживання?
– Та я звідки знаю?
– Добре б за місцем проживання! Можна так до центру вечорами добиратися…
* * * * *
А вечорами ми з доньками читаємо новини та коментуємо їх цинічно. Для підняття бойового духу.
– Пишуть, «на Одещині троє підірвалися на міні при спробі викупатися в морі. Попередньо двоє померли».
– Які передбачливі ці двоє!
– Ще пишуть, що «11-річна дівчинка на Франківщині місяць танцювала, щоби зібрати гроші на ЗСУ!»
– Так, для по-справжньому кричущої зворушливості в цьому заголовку не вистачає слова «стриптиз»!
– Пишуть, що в Одеській мерії заговорили про запровадження масового режиму в місті.
– У них знову друкарські помилки? Напевно, мали на увазі «каскового», «каскового» режиму!
Ще на тему: Як війна змінила вуличну рекламу та гумор в Одесі
* * * * *
Залишила доньок у Празі, а вони там зовсім здичавіли, невилазно вдома сидять. Приїхала, вивела їх у гості до двох журналісток-дисиденток із Росії.
Господарі наготували різотто з грибами якомога більше, поставили величезну сковороду на стіл, роздали тарілки по-похідному. Сидимо, рис пережовуємо, на сковорідку милуємось.
– Гарний колір у сковороди, персиковий, – зауважую я без жодної задньої думки.
– Та взагалі чудова сковорідка! – відгукується дочка. – Величезна! Ми собі таку дозволити не можемо, ех…
Бачу, господарі будинку переглядаються нервово. І кажуть обережно, щоб не скривдити:
– Ми все одно скоро їдемо з Праги, тож якщо вам ця сковорідка сподобалася, то…
– Та вона не до того! – відрізаю я. – Дякую, але у нас і своя є.
– Так, вона не до того, – підхоплює молодша дочка. – Ми собі не можемо таку сковорідку дозволити тому, що холодильник у нас дуже маленький, нічого не міститься…
Бачу, господарі зніяковіло на свій великий холодильник дивляться і починають:
– Ну ми ось все одно скоро їдемо, треба подумати…
– Ой, та годі! – не витримую я. – Вони ж свої навички безкарно в Одесі роками розвивали! Це ж коронний прийом: ой, яке гарне, ой, як шкода, що в нас такого немає… І очі невинні, з тремтячою сльозою. Вони так у бабусі золоті сережки виманили, у кафе – пару модних десертних ложок, у моїх приятелів – купу всього, від окулярів до планшета!
Зараз ви скажете «беріть холодильник, чого там», а вони у відповідь: «ні, ви не зрозуміли. У нас така маленька квартирка, що в неї великий холодильник не залазить…». Ви їм відповісте: «О, ну ми все одно скоро їдемо, то беріть і квартиру!». Слово за слово – дійде до того, що в нас Україна замала, так що віддайте нам вашу росію, тим більше що ви ж все одно їдете!
Повисла пауза. Усі за столом – і дівчата, і господарі – з явною цікавістю прокручували в голові останню фразу. І після пари нервових смішків пролунало:
– Ні, ну якщо в добрі руки… Треба ж її, нарешті, у добрі руки!
Читайте також: Продається танк біля Привозу та інші сторінки одеського військового арт-щоденника
У школах Одеси цього року вирішили скасувати осінні канікули. Причина — нестабільна ситуація з опаленням… Read More
На півдні Одеської області мешканці й досі можуть ловити російські телеканали та радіостанції — попри… Read More
На Всесвітньому конгресі Міжнародної спілки охорони природи в Абу-Дабі українська команда Національного природного парку “Тузлівські… Read More
Одесити, вітаємо всіх з новим днем. Припинення українського громадянства меру Одеси Геннадію Труханову залишається однією… Read More
За даними прогнозів, 16 жовтня 2025 року очікується помірна магнітна буря, яка може досягти рівня… Read More
Відомо, що якісний лінк може стати «золотим ключем» до успіху вебресурсу, тоді як невдалий –… Read More
