Між 1 квітня та 2 вересня: як жартують одесити?

Квітень: бабка та «бабки»

З’явилася новина про те, що біженку в Одесі цинічно обікрали, привласнивши всі її заощадження, але зловмисника затримано і вiн чекає суду.

Перше, що я побачила з ранку, був варіант: «Біжанку з маленькою дитиною в Одесі обікрали!». Коментарі від одеситів відповідні: «Розстріляти тварюку!», «До стінки злодія!», «За законами воєнного часу!».

Ближче до обіду потрапив уточнений варіант: «Одеситка обікрала біженку, привласнивши її заощадження». Коментарі дещо пом’якшилися. Дехто й тут вимагав хоча б «придушити» або «відмітiлити, щоб знала», але загалом народ погоджувався і на примусове відпрацювання на передовій із значною відсидкою, якщо виживе.

До вечора в заголовки винесли пікантну подробицю: «70-річна одеситка обікрала біженку з дитиною».

Коментатори зчепили зуби і процідили: «Блiн, ну так само все одно не можна…», «Та посадіть бабку і нехай сидить!», «Та вже… якщо це вона з голоду, то в тюрмі хоч нагодують».

* * * * *

Подруга-одеситка 42 років ділиться враженнями, як намагалася влаштуватися продавцем в одну розкішну «Оптику».

Вийшов до неї якийсь замзамдиректора і мовив людським голосом:

– Ви нам, вибачте, за зовнішніми параметрами не дуже підходите…

– Я себе у дзеркалі добре бачу, не переживайте! – Перебила його моя весела подруга. – Розумію, зазвичай вам молоді моделі за прилавок потрібні. Але я прикинула, що вони вже майже всі пороз’їхалися з переляку. То, може, ви вже й таких, із моєї категорії, брати почнете?

Зажурився замзамдиректора і уточнив, що рудих вони досі на роботу не приймають, навіть у мирний час, навіть юних моделей рудих не брали, тому що директор вважає руде волосся надмірно викликаючим і відволікаючим від успішної торгівлі.

– Щоправда, є варіант! – пожвавішав раптом заступник директора. – Є в мене інший знайомий директор з чогось, так ось він якраз шукає виключно руденьких, дуже вже руденьких любить, можете туди спробувати…

Ще по темі: Новорічна ялинка у червні та мамині нерви: військово-вуличний гумор по-одеськи

* * * * *

18-річна старша дочка пішла на підробіток, де працює над укосами віконних ніш. 40-річний чоловік-будівельник другий місяць сидить без роботи.

– Дожили, що чоловік сидить удома, а дитина на роботу ходить! – сумно говорю я. – Дитина до ладу не доучилася, а вже працює… Дожили!

– Так, дожили, – досить підтакує чоловік з дивана. – Нарешті!

Травень: високий культурний рівень

Більшість знайомих при зустрічі повідомляють із хвилюванням, що вони вже так багато написали і зробили гарного для України, що якщо Одесу візьмуть вороги, то їх, напевно, розстріляють першими.

Доводиться смикати по-дружньому:

– Ну-ну! Давайте не впадати в гріх надмірної гордині! Тут багато і набагато більше заслужених людей, ніж ми!

* * * * *

Розглядаємо із чоловіком розкішний каталог із картинами сучасного мистецтва. Дурниця там суцільна, якщо чесно. Тикаю пальцем в одну з картин і хихикаю:

– А це ніби ти з будівництва прийшов і знову фотки зі складною прирізкою по плитці показуєш!

І чоловік киває, звісно.

– Це тому, – кажу, – ти погоджуєшся, що в нас із тобою один культурний рівень на двох.

– Що ж. І той рівень я, здається, з будівництва приніс…

Червень: пес і «остання російська»

Забрала дочок до Праги і повернулася за місяць.

Пес наш, хоч у календарі і не сильний, довготу відсутності мого явно оцінив. І тепер щоразу, як я намагаюся вийти з дому, біжить до чоловіка і починає тривожно бурчати, вказуючи лапою в мій бік: «Ця дурниця знову кудись зібралася, ну дивись! Де її повідець?!

– Мабуть, він вирішив, що я виявилася досить дурним собакою. Злякалася обстрілу, втекла кудись, загубилася і довго не могла знайти дорогу додому.

Чоловік відповідає не без сарказму:

– Ні, ну в якомусь сенсі пес таки правий…

Читайте також: Одеський гумор: військовий щоденник простого обивателя

* * * * *

Заявила вчора друзям, що я таки проти скасування у нас радянської та російської культури. Адже дуже багато продукції радисто-російської заграло зараз такими свіжими, такими актуальними фарбами!

Ось, наприклад, «Гардемарини», які то вперед, то віват. Особливо та сцена, де де Брильї з жахом дивиться на свою занозу з незнайомим мужиком і волає:

– Зірко моя! А чому ви цілуєтеся?

І Анастасія пояснює йому, поблажливо посміхаючись:

– Сергію, ну це ж ОСТАННIЙ россіянин!

Нам зараз таке знімати непристойно навіть, у Європах не зрозуміють. А тут уже все знято. І добре!

Липень: не Арештович єдиний

Днями стояла і курила біля «Клубу одеситів» із найрозв’язнішим виглядом.

Підійшов чоловік років тридцяти і зажадав:

– Гей! А підкажіть, як пройти до жіночого монастиря? Тут має бути неподалік…

– Я вам схожа на людину, яка ходить до жіночого монастиря? – Здивувалася я.

– А я хіба схожий? – обурився мужик. – Але я туди потраплю!

* * * * *

Чула, як на блокпосту четверо бійців довго обурювалися тим, як стомив уже і балабол Зеленський, і балабол Арестович, і взагалі балаболи. Iнша рiч – люди справи!

Потім розосередилися.

Один залишився курити – і тихенько увімкнув на телефоні вечірнє звернення Зеленського. Інший пішов у кабіну автомобіля – і ввімкнув інтерв’ю з Арестовичем.

Бо хоч раз на день ми робимо одне, а говоримо інше.

Це нормально. Ну і трохи кумедно.

* * * * *

У розмові з товаришем захопилася, сплутала дві відомі фрази в одну – і вийшло:

– Їжачки плакали, кололися, але продовжували жерти один одного!

Зрозуміла, що якось звучить не так.

Хотіла погладшати, що їжачки просто тулилися один до одного, а мишки плакали, але жерли кактус, звичайно…

А потім вирішила, що все правильно: то навіть точніше.

Серпень: одеські дівчата

– І п’ятдесят віджимань можуть змусити робити, якщо порушуєш комендантську годину, – розповідає приятель. – А у дівчат своє покарання: відбирають мобільні телефони та копаються у них. Дівчата обурюються, бентежаться, там же різні фотки бувають, і непристойні селфи всякі…

– А якщо немає телефону? – питаю. – Тоді теж віджиматися?

– У дівчини завжди є телефон!

– Ну, а якщо ні? Чи вперлася – і не розблокує його?

– Ну ось будеш упиратися – повезуть тебе до райвідділу і почнуть розбиратися!

– За місцем проживання?

– Та я звідки знаю?

– Добре б за місцем проживання! Можна так до центру вечорами добиратися…

* * * * *

А вечорами ми з доньками читаємо новини та коментуємо їх цинічно. Для підняття бойового духу.

– Пишуть, «на Одещині троє підірвалися на міні при спробі викупатися в морі. Попередньо двоє померли».

– Які передбачливі ці двоє!

– Ще пишуть, що «11-річна дівчинка на Франківщині місяць танцювала, щоби зібрати гроші на ЗСУ!»

– Так, для по-справжньому кричущої зворушливості в цьому заголовку не вистачає слова «стриптиз»!

– Пишуть, що в Одеській мерії заговорили про запровадження масового режиму в місті.

– У них знову друкарські помилки? Напевно, мали на увазі «каскового», «каскового» режиму!

Ще на тему: Як війна змінила вуличну рекламу та гумор в Одесі

* * * * *

Залишила доньок у Празі, а вони там зовсім здичавіли, невилазно вдома сидять. Приїхала, вивела їх у гості до двох журналісток-дисиденток із Росії.

Господарі наготували різотто з грибами якомога більше, поставили величезну сковороду на стіл, роздали тарілки по-похідному. Сидимо, рис пережовуємо, на сковорідку милуємось.

– Гарний колір у сковороди, персиковий, – зауважую я без жодної задньої думки.

– Та взагалі чудова сковорідка! – відгукується дочка. – Величезна! Ми собі таку дозволити не можемо, ех…

Бачу, господарі будинку переглядаються нервово. І кажуть обережно, щоб не скривдити:

– Ми все одно скоро їдемо з Праги, тож якщо вам ця сковорідка сподобалася, то…

– Та вона не до того! – відрізаю я. – Дякую, але у нас і своя є.

– Так, вона не до того, – підхоплює молодша дочка. – Ми собі не можемо таку сковорідку дозволити тому, що холодильник у нас дуже маленький, нічого не міститься…

Бачу, господарі зніяковіло на свій великий холодильник дивляться і починають:

– Ну ми ось все одно скоро їдемо, треба подумати…

– Ой, та годі! – не витримую я. – Вони ж свої навички безкарно в Одесі роками розвивали! Це ж коронний прийом: ой, яке гарне, ой, як шкода, що в нас такого немає… І очі невинні, з тремтячою сльозою. Вони так у бабусі золоті сережки виманили, у кафе – пару модних десертних ложок, у моїх приятелів – купу всього, від окулярів до планшета!

Зараз ви скажете «беріть холодильник, чого там», а вони у відповідь: «ні, ви не зрозуміли. У нас така маленька квартирка, що в неї великий холодильник не залазить…». Ви їм відповісте: «О, ну ми все одно скоро їдемо, то беріть і квартиру!». Слово за слово – дійде до того, що в нас Україна замала, так що віддайте нам вашу росію, тим більше що ви ж все одно їдете!

Повисла пауза. Усі за столом – і дівчата, і господарі – з явною цікавістю прокручували в голові останню фразу. І після пари нервових смішків пролунало:

– Ні, ну якщо в добрі руки… Треба ж її, нарешті, у добрі руки!

Читайте також: Продається танк біля Привозу та інші сторінки одеського військового арт-щоденника