Казки на війні: одеситки створили популярну в Європі історію для дітей

23 квітня Всесвітній день книги та авторського права. Це свято відмічають автори, видавці, вчителі, бібліотекарі та всі, хто причетний до книги. Навіть у час війни українці не залишають своєї улюбленою книжкової справи: хтось відбудовує зруйновану бібліотеку, хтось редагує книжки та відновляє видавництво

Письменником не стають, а народжуються

— Оксано, як ви стали письменником? Ви пишете лише для дітей?

— Я почала писати в 14 років. Через інтерес до людей та історій обрала журналістику. Одного разу я написала пʼєсу та відправила на конкурс. Це був один з найбільших та авторитетних фестивалів-конкурсів сучасної драми – «Тиждень актуальної п’єси». Мій текст привернув увагу журі і вони обрали його для читок-презентації в рамках фестивалю. Мені важко було усвідомити, що це реальність. Тепер  мої тексти входять в шорт та логнлисти престижних національних та міжнародних фестивалів-конкурсів сучасної драми. До речі, один з текстів можна побачити на сцені Одеського «тюзу» — це «Бал Чорного моря». Забавна та добра казка про екологію, принцесу, нову сукню та винахідливих тварин, які живуть в Одеському регіоні.

— Коли вийшла ваша перша книга?

Перша книга вийшла ще в Одесі — це арт-роман в прозі, поезії  та акварелі «Танцюй, не тремти» з картинами неймовірної аквалеристки Ірини Кондрашової. Це історія про молоду дівчину, яка стикається з вимогами патріархального суспільства, але знаходить в собі сили рухатись у власному напрямку. Там є і сумні, і дуже смішні вірші. Якось я отримала повідомлення від знайомої, що вона взяла цю книгу з собою, коли була змушена покинути Україну. Ця книга стала її розрадою. Такі речі надихають. 

— Що ще вас надихає?

— Мене надихають складні теми. В яких важко, але дуже важливо розібратись. Наприклад, «Бал Чорного моря» я створила, щоб пояснити дитині, чому не буду купувати «стоп’ятсоту» іграшку, та як споживання впливає на екологію.

Всі ми іноді, як загублені рукавички

— Сьогодні всі новини про те, що у Чехії випустили вашу аудіокнигу «Товариство загублених рукавичок», звідки прийшла ідея сюжету? 

— Зараз під час війни у дітей йде дитинство. Єдине та на все життя. Психологи кажуть, що в дитинстві людина формується як особистість. Те, що ми переживаємо в дитинстві потім впливає на все наше життя. Я хочу, щоб  у дітей, навіть під час війни, були казки, були добрі історії, які дарують надію. Так, теми зараз надскладні, адже сама історія про загублену маленьку істотку в місті. Це рукавичка, адже всі ми колись губили рукавички, і вона в новому чужому місті. Одна – однісень-ка. Дуже знайоме відчуття для багатьох українських жінок та дітей, на жаль. Ця історія про те, як не загубиться. Але найбільше вона про те, як знайти своїх. Про те, що час від часу відбуваються величезні втрати, наприклад, близьких. І видається, що таку втрату не пережити. Але герої історії знаходять свій власний спосіб жити далі та допомагати іншим. Це казковий світ, але проблеми реальні. 

— Казка вийшла тільки у форматі аудіо?

— Ця книга вийшла в двох форматах: аудіо та видана. Версію  українською читаю я сама,  а чеською — популярна чеська акторка Андре Ельснерова

Ілюстрації для книги створювала одеська художниця Ірина Потапенко. Крім того, в Чехії вийшла саме книга. Наразі велике українське видавництво веде перемовини щодо видання в Україні. Якщо пройде успішно, в Україні книгу зможуть почитати вже на Різдво. 

— Це чудово, коли українська творчість стає частиною Європи, як вам це вдалося?

— Мені просто пощастило. Наразі мої тексти перекладені на чеську, німецьку, англійську, шведську та фінську. В форматі книг, сценічних читань та на сценах театрів і в рамках перформансів презентовані в США, Німеччині, Чехії, Фінляндії, України, Італії.

Казки та історії рятує нас від жахіття

— У вас є улюблені дитячі автори, твори? Щоб ви порадили?

— Перед початком війни ми почали читати серію про мумітролів: «Мумі-троль і комета». Саме ця історія сильно відгукується. Я люблю книги скандинавських авторів. Дуже раджу «Ми з Біллербю» Астрід Ліндгрен. Але самі ці розповіді від імені маленької дівчинки про тихе життя в тихому містечку створюють особливу атмосферу. Дітям старшого віку я б запропонувала історії Тері Пратчета. Його головні герої звичайні люди без супер-можливостей, які зустрічаються з загрозливими викликами та істотами, і знаходять шляхи, як їх подолати, заручившись зовсім неочікуваною підтримкою. 

— Чим ви зараз займаєтесь?

— Зараз я працюю над концептом нової історії про маленьку родину з мами та доньки, які були змушені вирушити у мандри.

Дитяча книга очима ілюстраторки

— Ірино, ваші малюнки до казки «Товариство загублених рукавичок» зіграли важливу роль у її втіленні, і навіть надали якихось чарів. Як довго ви працювали над ідеєю ілюстрації?

— З початку війни я дуже багато малювала на військову тематику. Це були плакати, картинки про наше життя у підвалі, ілюстрації до книг про війну. Коли мені написала Оксана і показала текст казки, я нібито потрапила у довоєнне життя, у чарівний світ передноворічної Праги, у дитячі сни та світлі фантазії. Стало так тепло, ніби я нарешті відігрілася біля вогню. Так буває не завжди. Іноді читаєш запропонований текст і уява мовчить, наче партизан. Ні картинок, ні дзвіночків. Я зробила ескізи, ми їх затвердили, і я почала працювати. У книзі описані пригоди загубленої рукавички. Рукавичка шукає свою маленьку господиню у величезному місті і їй допомагає ворон та Товариство загублених рукавичок. Маленька дівчинка в рожевій шапці з помпоном дуже засмучена цією втратою. Я намалювала дівчинку, використовуючи фотографії п’ятирічної доньки подруги. Вона стала прообразом цього персонажа. Я завжди намагаюся знайти образи персонажів серед своїх. Робота над книгою тривала три місяці. Спочатку я малювала ескізи ілюстрацій на папері, а потім фотографувала на планшет і малювала готові ілюстрації. Цей стиль називається «цифрова акварель» – імітація акварельної техніки.

— Малюнки вийшли дуже теплими, так було задумано?

— Мені хотілося наситити малюнки теплом та радістю.Тому й гама така сонячна. Багато вогників, гірлянд, вікон, що світяться. Хотілося передати читачам відчуття тепла, домашнього затишку та свята. Це те, чого нам усім зараз не вистачає.

Ми створюємо чарівний світ для дітей

— Ви давно працюєте з книгами? Що вас в книжках приваблює?

— Кар’єру художника я розпочинала у студії анімації мультиплікатором. Пропрацювала там  десять років. Паралельно співпрацювала з українськими видавництвами: «Віват», «Час майстрів», «Ранок». Зараз я займаюсь винятково ілюструванням книг. Я люблю вигадувати розвиваючі книжки для дітей, малюнки, які дитина може домалювати сама, мальовані ігри. Багато років малювала на папері. Але з появою планшета більшу частину ілюстрацій роблю у цифрі. Можна малювати де завгодно, навіть у подорожі. Мені доводилося малювати в поїзді, в літаку, в аеропорту, чекаючи, коли його розмінують, у підвалі зі своїми кішками та собаками. Це спосіб життя і це робочий фанатизм. Мій улюблений ілюстратор Херлуф Бідструп — кохання з дитинства. А з письменників я назвала б Астрід Ліндгрен, Льюїса Керролла, Туве Янсон і Джеральда Даррелла. Це теж кохання з дитинства.

— Не можу не запитати, ілюстратори якось захищають свої права, та чи важко це робити?

— Іноді знаходжу свої малюнки у мережі без посилання на авторство. І не лише я. Прошу прибрати. Іноді прибирають. Взагалі, це хвора тема для художників. Зараз у разі використання малюнків без згоди автора можна звернутися до юристів, які спеціалізуються на авторському праві, отримати консультацію і навіть подати до суду на порушників. Хотілося б, щоб працю ілюстраторів цінували, як будь-яку іншу. Адже ми допомагаємо створювати чарівні світи для дітей. Ми малюємо не просто картинки, а допомагаємо їм дорослішати та духовно розвиватися. Це дуже важливо — виростити зрілу добру і відважну людину.

Читайте також:

• Що відбувається із нашою психікою під час війни?
  Нематеріальна культурна спадщина: головний інструмент боротьби за нашу незалежність