Два роки не вдома: як склалось життя українських біженців за кордоном

Про солодке життя в Італії та журбу за домом

Вікторії 29 років, вона виїхала з України 26 лютого 2022 року. Спочатку — автобусом з Одеси до Львова, а потім перейшла кордон з Польщею. Проживши у Польщі декілька днів вона сіла на літак до Італії. Зараз Вікторія живе в містечку Леньяно, недалеко від Мілану та працює помічником кондитера.

Мені дуже не вистачає того життя, яким я жила в Україні. Я поїхала з Одеси, бо була налякана війною. Сумую за домом, за батьками, за друзями, за своєю роботою. На початку війни італійці багато допомагали продуктами та запрошували до свого дому. Держава надавала соціальне житло та матеріальну допомогу на три місяці. В мене було все необхідне, тому не подавалася на допомогу, але за все вдячна. Давно не чула, щоб італійці обговорювали українських біженців. На жаль відношення також змінилося, бо були ті, хто хотів байдикувати. Хто працює завоював повагу до себе. Також в Італії треба вчити мову, без італійської навіть до Мілану не доїдеш. А це не всім подобається. Хоча іноземець може вчитися на бюджеті в італійських університетах, якщо старається. Я ходила до школи і вчилася абсолютно безоплатно.

Що мені подобається в Італії? Менталітет людей та ставлення до життя. Італійці будь-якого віку відчувають себе комфортно. Вони можуть дозволити собі людину, яка допомагатиме по господарству, хороші телефони, їздити відпочивати двічі на рік. Вони нікуди не поспішають, спокійно чекають чергу в супермаркеті, поважають один одного. В Італії дуже хороший громадський транспорт — з кондиціонерами, розетками та вайфаєм. Розвинений велосипедний транспорт, мабуть, більше ніж автомобільний. Тут немає дитячих будинків та безхатніх тварин. За знущання над твариною тебе чекає штраф — від 5000 євро до 5 років за ґратами. Звичайної зарплатні на життя вистачає. Якісний одяг та хороше взуття виходить дешевше ніж в Україні. Тут досить високі стандарти, особливо до продуктів, в Італії взагалі культ їжі.

З мінусів — повільність та бюрократія: папірець на папірці. Дуже дорогі та не завжди якісні послуги стоматологів. В Італії у свята та вихідні неможливо зробити банківський переказ. В них є людина, яка самостійно обробляє усі запити. Також ти маєш пояснити податковій звідки в тебе кошти, якщо сума переказу перевищує зарплатню. Високі податки, вартість оренди житла та комунальних послуг. Важко знайти житло, для тих, хто не працює офіційно. Аптеки, магазини, ресторани, бари, кафе у неділю вимирають. В передмісті громадський транспорт живе своїм життям, краще мати машину. А в Мілані, навпаки, краще їздити на метро чи велосипедах, бо проблема з паркуванням.

Я відслідковую українські новини. Але іноді усвідомлюю, що в Італії захищена законом краще, ніж вдома. Мені здається, що рівень корупції виріс в рази. Я розумію, що в Україні війна, але питання корупції на часі. Рідні кажуть, що дуже зросли ціни, тому мене це бентежить — не розумію скільки мають заробляти українці, аби закрити мінімальні потреби. Але українці, що залишилися вдома, коли волає сирена або прилітає, дуже стійкі та хоробрі люди.

Бажаю, щоб Україна перейняла деякі італійські «традиції». Щоб законодавство було єдиним для всіх, якщо порушив закон — маєш відповісти. Щоб середовище стимулювали пересідати на велосипеди або альтернативний транспорт. Щоб були соціальні програми, які платять за те, що ти переїдеш жити у провінцію чи маленьке місто. Такі програми є в Італії і вони підходять людям, які працюють віддалено. Це дуже крута ідея. Щоб ми поважали один одного. Що стосується мене, то наразі я залишаюсь в Італії, бо бачу тут більше для себе перспектив, навіть як біженка.

Про українців в Канаді та соціальну рівність

Анжеліці 23 роки, вона народилася в Херсоні. На долю її родини випало пережити російську окупацію та наслідки підриву Каховської ГЕС. Орки зруйнували не лише її дім, а й плани на майбутнє. Анжеліка покинула окупований Херсон 18 квітня 2022 року. Дівчина самостійно виїхала до Одеси, а за п’ять днів — до Польщі. Звідти вона потрапила до Канади.

Я живу у столиці франкомовного регіону Канади у місті Квебек. Працюю в міжнародній корпорації у сфері бізнес адміністрації. До нещодавнього часу була волонтером Association Ukrainienne VILNI, аби допомагати новоприбулим українцям адаптуватися. Паралельно вивчаю французьку, створила власний жіночий клуб для того, щоб дівчата у Квебеку знайшли споріднену душу. В період адаптації в іншій країні людський фактор найважливіший. Зараз я сумую не за домом, як будівлею, бо прийняла факт втрати. Мене наздоганяють спогади з минулого, але того не повернеш, тому я стараюсь йти вперед після нервових зривів.

В Канаді про війну в Україні вже забули. Хоча на початку вторгнення місцеві дуже сильно допомагали. Проте після чергового розпалу конфлікту між Ізраїлем та Палестиною фокус уваги змістився. Але і українці в Квебеку не біженці, а рівні з іншими тимчасовими робітниками та студентами. Для українців діє спеціальна програма допомоги поєднана із курсами францизації. Я нею не користуюсь, адже в мене є робота. В місті також є дві головні асоціації, котрі допомагають українцям. Вони проводять культурні заходи і просувають наші народні традиції. Це дозволяє почувати себе як вдома.

Ніколи не порівнювала Україну і Канаду. Окрім сфери ресторанного бізнесу та швидкості запису. Мені подобається, що вдома можна швидко записатися куди хочеш і не треба чекати місяці на візит, наприклад, до лікаря. Бʼюті сфера тут дорога, та й їжа набагато смачніше в Україні. Проте в Канаді населення не знає таких бід, як ми в Україні, тому вони більше розслаблені. Тут дешеві комунальні послуги, якщо порівнювати з Україною. Квартири також можна знайти нормальної вартості. Зараз в Канаді криза житла, тому не завжди можливо винаймати квартиру одному. Єдині мої труднощі такі ж, як і в Україні: емоційне вигорання, перенавантаження в роботі та навчанні, екзистенційна криза. Також важкувато вчити мову. Уряд Квебеку заохочує вчити людей французьку мову, аби зберегти культуру надають курси, котрі набагато кращі ніж курси англійської мови, платять стипендії. Однак на все дають пів року або рік. Через цей час ми вже повинні «перлекати» на французькій, а це нереально. Якщо самостійно ходити на курси францизації, то це — 800 доларів, коли найм житла — 1000 доларів.

В цілому в Квебеку можливо себе утримувати, і я — приклад цього. Взагалі працевлаштування залежить від того, в якій провінції ти знаходишся. В Квебеці достатньо різної роботи. А ось Монреаль хоч і популярне місто — бізнес-центр, але там люди довго шукають кваліфіковану роботу. Так само в Торонто, Ванкувері чи Каргарі, до того ж ціни на все дуже великі.

Є речі, які б я хотіла, щоб Україна перейняла у Канади, але це буде якась утопія. Зараз найголовніше — завершення війни. Звісно, я би хотіла бачити своє майбутнє в Україні. Але не знаю, що буде в майбутньому. В наш час плани — розкіш. Єдине, що я хочу для себе та своєї родини — спокійне життя. Однак, знаю точно, що в Україну я ще приїду.