«Добровольці є?»: Як мешканці Одещини будували фортифікації на Покровському напрямку

Поїхав із гостинцями на зустріч з другом

Євген Чебану – директор клубу села Лужанка Бессарабської громади. Він поїхав на Покровський напрямок, щоб зустрітися зі своїм другом-сусідом Віталієм Узуном, який воює вже третій рік. Обійнятися, поспілкуватися та, звичайно, привезти гостинці з дому – бринзу, каварму, сало, болгарську міліну.

– Я знав, що Віталій знаходиться якраз поряд з тим місцем, куди ми їдемо. Тому одразу погодився на відрядження – це була можливість з ним зустрітися. Я жодної роботи не боюся: працював водієм, механізатором, будівником, водопровідником. Тепер працюю директором Лужанського клубу.

До складу нашої групи входило десь 40 чоловіків – з Арцизу, Ізмаїла, Кілії, Рені, Болграда. Разом з нами їхала і техніка – екскаватори. Ми міняли хлопців з Білгорода-Дністровського. Чим ближче було до фронту, тим гучніше ставало.

Нас поселили в місцевій школі містечка Добропілля. Разом з нами мешкала бригада медиків, які також приїхали у відрядження.

Обстріли не замовкали ні на годину – військові казали, що до лінії фронту два-три кілометри.

Робота тяжка, але ніхто не жалівся – усі працювали на совість.

У нашій бригаді був дуже класний старшой – Володимир Козбур, заступник голови Павлівської громади. Деякі бригадири сиділи в машинах і «втикали» в телефони, доки хлопці працювали, а Володимир разом з нами був: «Я вас сюди привіз і моє завдання доставити вас додому цілими і неушкодженими».

Військові підїжджали, давали поради і сміялися, коли при вибухах хлопці лягали на землю. Працював я, мабуть, добре, бо отримав Подяку від Донецької облдержадміністрації, хлопці також отримали Грамоти від Покровської селищної ради.

З другом ми зустрілися десь на третій тиждень. Зустріч була недовга, але дуже тепла. Більше говорив я – його цікавило, як живе наше село, близькі, односельці. Я звернув увагу, що на ньому був вже доволі пошарпаний бронежилет. Тож, коли повернувся додому, ми разом з односельцями скинулися і придбали Віталію новий «броник».

Камікадзе в робочому одязі

Анатолій Гулеба із селища Бессарабське. Закінчивши «морехідку», він тривалий час ходив в море коком, після одруження працював на Донеччині в шахті. У 2014 році, після того як шахту розбомбили, повернувся у рідне селище. Був слюсарем на хлібозаводі, а потім став працівником з благоустрою в селищній раді.

– Коли мені запропонували поїхати на схід будувати оборонні споруди, погодився одразу. Я взагалі безвідмовна людина, але була і особиста причина – хотів побачити на власні очі, що змінилося за часи війни на Донбасі, адже я прожив там кращі роки. Мене важко чимось здивувати, я вже бачив війну. Але вразило повне запустіння, пусті села, міста.

Ми будували бліндажі, дзоти, копали траншеї, обшивали деревиною. Працювали без засобів захисту, бо ми ж не військові, тому в звичайній робочій одежі. Якось до нас приїхали військові, побачили, як ми на відкритій позиції працюємо, і кажуть: «Ну, ви камікадзе».

Нам привозили гарячі обіди, сухпайки. Добре в дорогу нас зібрала наша громада. Коли ми з Євгеном почали розпаковувати коробки, то хлопці з інших громад навіть заздрили: «Оце вас підготували!». Там було усе: ліки, консерви, кава, чай, солодощі, їжа швидкого приготування, набори постільної білизни. Вдячний громаді за таку турботу.

Що мене ще здивувало, це ціни у містечку – вони не просто високі, вони захмарні. Хотів купити собі теплі устілки, які в нас коштують 80-120 гривень, так мені загнали ціну 600 гривень за пару.

Працювали ми без вихідних, та так, як колись я в шахті. У нас був один ром з Буджацької громади, невеликий на зріст, в якого десятеро дітей, – то він працював за трьох. За час, що я там був, з’явилися добрі знайомі, зараз телефонуємо один одному, спілкуємося. Взагалі війна дуже згуртовує людей.

Після того, як повернувся додому, загострилося моє давнє захворювання, довелося лягти на операцію. Але я не жалію, що поїхав – хоч чимось став корисним хлопцям, які зараз там, в самому пеклі. Може окоп, який я робив, врятував чиєсь життя.

Справжнього цигана жінка не зупинить

Юрій Стойков із села Лісне Буджацької громади – працівник Лісненського комунального підприємства.

– Скажу відверто, погодився на цю поїздку, бо були потрібні гроші. В мене десятеро дітей – троє хлопців і сім дівчат. І їх треба годувати. Тому, коли мені сказали, що за це відрядження я отримаю 80 тисяч, погодився одразу. Хоча жінка сказала, що я «з’їхав з глузду, кидаю її одну з дітьми і їду на вірну смерть». Але жінці справжнього цигана не зупинити.

Громада дала нам набір продуктів, засоби гігієни, постіль.

Лячно мені стало ще по дорозі – думаю: «куди мене несе». Села пусті, частина хат розвалені, цивільних на вулицях немає. Гуркіт артилерії, бомбардування, постійно літають дрони.

Приїхали на позицію – там ще гучніше, бувало, від прильотів земля тряслася. Ми швидко потоваришували з хлопцями. Працювали по 10-12 годин, поверталися вночі. Та їхали з вимкненими фарами, щоб нас не підбили. Як там ті водії їздять, в темряві, без фар, та ще й летять на швидкості сто кілометрів, щоб скоріше до безпечного місця дістатися.

Якщо хтось вам сказав, що їм не було страшно, це неправда – страшно усім. Єдине, що до цього звикаєш. Виявляється, до страху теж можна звикнути. Мабуть, і люди, які там мешкають, звикли жити зі страхом. Хоча я б так не зміг. Ми тут живемо на Бессарабії, як в раю, і не знаємо, що таке війна насправді.

Але якщо запропонують поїхати ще раз – поїду, особливо якщо поїдуть хлопці, які були зі мною. І вже не стільки заради грошей, а щоб підтримати товаришів. До речі, мені мер Покровська грамоту за вагомий внесок в обороноздатність держави вручив. Приємно було. Діти мною пишаються.

Ніколи не цінував тишу так, як зараз

Микола Галабурда з села Весела Долина Буджацької громади – землевпорядник. Його дружина Людмила не могла стримати емоцій:

– Я була проти цієї поїздки. Увесь час, що він там був, мені було лячно так, як ніколи в житті. Тепер розумію жінок, у яких сини, батьки, чоловіки на фронті. Не дай Боже таке переживати. Зв’язку майже не було, спілкуватися виходило лише декілька хвилин. Він казав, що все добре. Але він в мене такий, що якщо погано, все одно не скаже. Однак я вірила, що мій Микола повернеться і він повернувся.

Розповідь продовжив Микола:

– Я поїхав, щоб зрозуміти, чи зможу існувати в екстремальних умовах, долати труднощі. Найбільше вразило, як люди можуть жити в таких нестерпних умовах. Це не життя, а виживання. Мешкали ми в нормальних умовах, як для військової ситуації. В нас було світло, газ, милися в шахтарській лазні, але не часто – там проблеми з водою. Тривожно було постійно, але тяжка робота не залишала часу на зайві думки.

Я їхав не через гроші – моєю мотивацією було подолання себе і своїх страхів. Цей місяць змінив моє відношення до життя. Побувавши там, де не знаєш, що з тобою буде, але не втрачаючи при цьому людяності, поваги до себе і товаришів, я тепер розумію хлопців військових. Вони воюють заради своїх побратимів, які загинули, які поряд. Однак повертатися туди більше не хочу. Неможливо постійно жити так, ніби це твій останній день. Коли я повернувся, то перші два тижні звикав до тиші. Ніколи не цінував тишу так, як зараз.

***
В середині січня Болградська районна військова адміністрація нагородила почесними грамотами усіх членів бригади, які в грудні минулого року брали участь у будівництві фортифікаційних споруд на Покровському напрямку.

Читайте також:

• Катерина Маляр: волонтерка з Балтщини, яку знають і військові, і штучний інтелект;
• Тисяча днів у полоні: історія захисника Зміїного Володимира Гутника;
• «Золотий вік» в’яже шкарпетки, плете сітки, готує смаколики.

На знімках: Бригада добровольців на Покровському напрямку