Зі сходу України нещодавно повернулася група добровольців з Болградського району, які протягом 22 днів будували фортифікаційні споруди на лінії оборони. У складі групи були мешканці Бессарабської і Буджацької громад, які добровільно визвалися поїхати у саме пекло, щоб забезпечити нашим захисникам місця для укриття та ведення бойових дій. Про те, хто ці хлопці та що спонукало їх відправитись з глибокого тилу у прифронтову смугу, читайте у нашому матеріалі.
Євген Чебану – директор клубу села Лужанка Бессарабської громади. Він поїхав на Покровський напрямок, щоб зустрітися зі своїм другом-сусідом Віталієм Узуном, який воює вже третій рік. Обійнятися, поспілкуватися та, звичайно, привезти гостинці з дому – бринзу, каварму, сало, болгарську міліну.
– Я знав, що Віталій знаходиться якраз поряд з тим місцем, куди ми їдемо. Тому одразу погодився на відрядження – це була можливість з ним зустрітися. Я жодної роботи не боюся: працював водієм, механізатором, будівником, водопровідником. Тепер працюю директором Лужанського клубу.
До складу нашої групи входило десь 40 чоловіків – з Арцизу, Ізмаїла, Кілії, Рені, Болграда. Разом з нами їхала і техніка – екскаватори. Ми міняли хлопців з Білгорода-Дністровського. Чим ближче було до фронту, тим гучніше ставало.
Нас поселили в місцевій школі містечка Добропілля. Разом з нами мешкала бригада медиків, які також приїхали у відрядження.
Обстріли не замовкали ні на годину – військові казали, що до лінії фронту два-три кілометри.
Робота тяжка, але ніхто не жалівся – усі працювали на совість.
У нашій бригаді був дуже класний старшой – Володимир Козбур, заступник голови Павлівської громади. Деякі бригадири сиділи в машинах і «втикали» в телефони, доки хлопці працювали, а Володимир разом з нами був: «Я вас сюди привіз і моє завдання доставити вас додому цілими і неушкодженими».
Військові підїжджали, давали поради і сміялися, коли при вибухах хлопці лягали на землю. Працював я, мабуть, добре, бо отримав Подяку від Донецької облдержадміністрації, хлопці також отримали Грамоти від Покровської селищної ради.
З другом ми зустрілися десь на третій тиждень. Зустріч була недовга, але дуже тепла. Більше говорив я – його цікавило, як живе наше село, близькі, односельці. Я звернув увагу, що на ньому був вже доволі пошарпаний бронежилет. Тож, коли повернувся додому, ми разом з односельцями скинулися і придбали Віталію новий «броник».
Анатолій Гулеба із селища Бессарабське. Закінчивши «морехідку», він тривалий час ходив в море коком, після одруження працював на Донеччині в шахті. У 2014 році, після того як шахту розбомбили, повернувся у рідне селище. Був слюсарем на хлібозаводі, а потім став працівником з благоустрою в селищній раді.
– Коли мені запропонували поїхати на схід будувати оборонні споруди, погодився одразу. Я взагалі безвідмовна людина, але була і особиста причина – хотів побачити на власні очі, що змінилося за часи війни на Донбасі, адже я прожив там кращі роки. Мене важко чимось здивувати, я вже бачив війну. Але вразило повне запустіння, пусті села, міста.
Ми будували бліндажі, дзоти, копали траншеї, обшивали деревиною. Працювали без засобів захисту, бо ми ж не військові, тому в звичайній робочій одежі. Якось до нас приїхали військові, побачили, як ми на відкритій позиції працюємо, і кажуть: «Ну, ви камікадзе».
Нам привозили гарячі обіди, сухпайки. Добре в дорогу нас зібрала наша громада. Коли ми з Євгеном почали розпаковувати коробки, то хлопці з інших громад навіть заздрили: «Оце вас підготували!». Там було усе: ліки, консерви, кава, чай, солодощі, їжа швидкого приготування, набори постільної білизни. Вдячний громаді за таку турботу.
Що мене ще здивувало, це ціни у містечку – вони не просто високі, вони захмарні. Хотів купити собі теплі устілки, які в нас коштують 80-120 гривень, так мені загнали ціну 600 гривень за пару.
Працювали ми без вихідних, та так, як колись я в шахті. У нас був один ром з Буджацької громади, невеликий на зріст, в якого десятеро дітей, – то він працював за трьох. За час, що я там був, з’явилися добрі знайомі, зараз телефонуємо один одному, спілкуємося. Взагалі війна дуже згуртовує людей.
Після того, як повернувся додому, загострилося моє давнє захворювання, довелося лягти на операцію. Але я не жалію, що поїхав – хоч чимось став корисним хлопцям, які зараз там, в самому пеклі. Може окоп, який я робив, врятував чиєсь життя.
Юрій Стойков із села Лісне Буджацької громади – працівник Лісненського комунального підприємства.
– Скажу відверто, погодився на цю поїздку, бо були потрібні гроші. В мене десятеро дітей – троє хлопців і сім дівчат. І їх треба годувати. Тому, коли мені сказали, що за це відрядження я отримаю 80 тисяч, погодився одразу. Хоча жінка сказала, що я «з’їхав з глузду, кидаю її одну з дітьми і їду на вірну смерть». Але жінці справжнього цигана не зупинити.
Громада дала нам набір продуктів, засоби гігієни, постіль.
Лячно мені стало ще по дорозі – думаю: «куди мене несе». Села пусті, частина хат розвалені, цивільних на вулицях немає. Гуркіт артилерії, бомбардування, постійно літають дрони.
Приїхали на позицію – там ще гучніше, бувало, від прильотів земля тряслася. Ми швидко потоваришували з хлопцями. Працювали по 10-12 годин, поверталися вночі. Та їхали з вимкненими фарами, щоб нас не підбили. Як там ті водії їздять, в темряві, без фар, та ще й летять на швидкості сто кілометрів, щоб скоріше до безпечного місця дістатися.
Якщо хтось вам сказав, що їм не було страшно, це неправда – страшно усім. Єдине, що до цього звикаєш. Виявляється, до страху теж можна звикнути. Мабуть, і люди, які там мешкають, звикли жити зі страхом. Хоча я б так не зміг. Ми тут живемо на Бессарабії, як в раю, і не знаємо, що таке війна насправді.
Але якщо запропонують поїхати ще раз – поїду, особливо якщо поїдуть хлопці, які були зі мною. І вже не стільки заради грошей, а щоб підтримати товаришів. До речі, мені мер Покровська грамоту за вагомий внесок в обороноздатність держави вручив. Приємно було. Діти мною пишаються.
Микола Галабурда з села Весела Долина Буджацької громади – землевпорядник. Його дружина Людмила не могла стримати емоцій:
– Я була проти цієї поїздки. Увесь час, що він там був, мені було лячно так, як ніколи в житті. Тепер розумію жінок, у яких сини, батьки, чоловіки на фронті. Не дай Боже таке переживати. Зв’язку майже не було, спілкуватися виходило лише декілька хвилин. Він казав, що все добре. Але він в мене такий, що якщо погано, все одно не скаже. Однак я вірила, що мій Микола повернеться і він повернувся.
Розповідь продовжив Микола:
– Я поїхав, щоб зрозуміти, чи зможу існувати в екстремальних умовах, долати труднощі. Найбільше вразило, як люди можуть жити в таких нестерпних умовах. Це не життя, а виживання. Мешкали ми в нормальних умовах, як для військової ситуації. В нас було світло, газ, милися в шахтарській лазні, але не часто – там проблеми з водою. Тривожно було постійно, але тяжка робота не залишала часу на зайві думки.
Я їхав не через гроші – моєю мотивацією було подолання себе і своїх страхів. Цей місяць змінив моє відношення до життя. Побувавши там, де не знаєш, що з тобою буде, але не втрачаючи при цьому людяності, поваги до себе і товаришів, я тепер розумію хлопців військових. Вони воюють заради своїх побратимів, які загинули, які поряд. Однак повертатися туди більше не хочу. Неможливо постійно жити так, ніби це твій останній день. Коли я повернувся, то перші два тижні звикав до тиші. Ніколи не цінував тишу так, як зараз.
***
В середині січня Болградська районна військова адміністрація нагородила почесними грамотами усіх членів бригади, які в грудні минулого року брали участь у будівництві фортифікаційних споруд на Покровському напрямку.
Читайте також:
На знімках: Бригада добровольців на Покровському напрямку
Кіберзлочинці масово розсилають фішингові листи від імені Одеського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Листи… Read More
Медсестер, вчителів, військових, бібліотекарів та людей інших професій колись на багато років поєднав театр. Саме… Read More
У вівторок, 4 лютого 2024 року, в Одесі та Одеській області температура залишиться по-весняному теплою,… Read More
Після чергового ракетного обстрілу Одеси 31 січня, який пошкодив низку історичних будівель, експерт з музейної… Read More
У Кодимі планують облаштувати найпростіше укриття у підвалі навчального корпусу. Вартість робіт оцінюється майже у… Read More
Село Андрієво-Іванівка Березівського району, назване на честь більшовицького лідера Андрія Іванова, нарешті отримало свою історичну… Read More