«День волі у кожного свій»: воїн з Балти про полон, закінчення війни та найкращий подарунок сину

Замість відпустки – полон

– Яким був твій перший день війни?

– В перший день великої війни я пішов у військкомат. Спочатку був у роті місцевої охорони, потім поїхав до Одеського навчального центру. Звідти – у Миколаївську область.

Далі був Донецький напрямок. Ми тримали оборону під Авдіївкою. Ворог гатив по нас щільним артилерійським вогнем. Нас постійно кошмарили ворожі дрони і танки. Підмоги довго не було. Але навіть разом з хлопцями, що прийшли на допомогу, нам не вдалося встояти. Ворог відтиснув нас у бліндажі. Там був жорстокий бій. Пам’ятаю сильний вибух… Коли відкрив очі, мене вже тримали на мушці. Після цього бою я мав піти на кілька днів у відпустку. Але потрапив у полон, який тривав двадцять два місяці.

Ми несли їхнього пораненого сім кілометрів. Завдяки цьому, напевне, й залишились живими.

Спочатку я опинився у Донецьку, понад рік був у Горлівці і майже шість місяців у Торезі. Звідти перевели до Алтайського краю. Найгірше утримання військовополонених було в Росії. За місяць я втратив понад десять кілограмів.

Нас змушували вчити їхні пісні, кричалки всякі. Це їм подобалось і цим вони могли познущатися. Влаштовували перевірки з собаками – собаки гавкають, ти не чуєш команди і тебе б’ють. Хотілось це все скоріше пережити і діждатись наступного дня.

– Батьки знали, що ти живий і в полоні?

– Батьки побачили відео на четвертий день мого полону. Жодного зв’язку з рідними не було. Вони знали про нас зі слів хлопців, котрі повернулися додому. Підтримували зв’язок зі службою реінтеграції і Службою безпеки України, які працюють над визволенням військовополонених. Вони передавали рідним, де ми і скільки нас.

Кожен з нас надіявся на обмін і чекав його. Збирали інформацію по крупицях. Комусь повезло, а хтось ще там.

– Дмитре, що ти відчуваєш до ворога, чи маємо ми відноситись до російських військовополонених так само, як вони ставляться до наших?

– Відчуваю ненависть. Вона сьогодні втричі сильніша. Але що стосується нашого гуманного відношення до полонених, то, вважаю, що так і має бути. Нам з них не треба брати приклад. Але заздрість до їхніх військовополонених була.

Найкращий подарунок сину – повернення батька

– Як ти зрозумів, що йдеш на обмін?

– Нам наказали збиратися. Зав’язали очі, зв’язали руки, посадили до автобуса, потім – у літак. Ніхто нічого не казав. Ми не знали, куди нас везуть. А коли приїхали на кордон Білорусі і нам розв’язали очі, зняли стяжку з рук, ми зрозуміли, що йде обмін.

В Чернігові нас гарно зустріли. Саме там ми зняли з себе штопані-перештопані роби і пішли їх палити. Вперше за весь цей час ми змогли прийняти гарячий душ та переодягтися.

Вже 31 грудня я зателефонував додому і привітав молодшого сина з днем народження, сказавши, що я на волі. Син сказав, що моє повернення – це найкращий дарунок.

– Що тебе найбільше вразило, коли ти приїхав додому?

– Коли перетнули український кордон, нас захлиснула хвиля теплих обіймів. Люди зустрічали нас з квітами, з прапорами, прагли нагодувати як у Чернігові, так і по всьому маршруту автобуса.

Приїхавши до Балти, я не міг повірити своїм очам. Разом із моєю ріднею мене зустрічало велелюддя. Так багато людей із букетами та синьо-жовтими стягами прийшли розділити нашу радість, що мене це вразило. Я не був готовий до такої зустрічі. Там, у полоні, багато передумав, безліч разів уявляв своє повернення на Батьківщину. Але реальність була настільки вражаючою, що я навіть розгубився.

Домовились святкувати День волі

– Дмитре, вдома добре, але чи не сниться полон?

– Вдома дуже добре! Але інколи подумки повертаюсь у полон. Буває, дивлюсь відео наших воїнів, і так мені шкода хлопців. Так хочеться, щоб всі повернулися живими і здоровими додому.

Інколи сниться, що я у полоні. Прокидаюсь: я вдома. І так щемно на душі за моїх побратимів. Адже знаю, як їм там. Кожен з них чекає на свій час. Я його називаю Днем волі. І у кожного він свій. Це велике свято у житті, це більше, ніж день народження і всі свята разом узяті. Ми мріяли про волю, про повернення на рідну землю. Я запропонував святкувати День волі, і всі погодились. Домовилися, що будемо святкувати цей день і він матиме саме таку назву – День волі. Бо ніхто так не відчуває, що таке воля, як той, хто звідав неволю. Тільки у ворожому полоні ти розумієш значення цього слова.

– Що давало сили витримати все?

– Чоловіча дружба і підтримка один одного – велика сила. Полон – це боротьба життя зі смертю. Це потреба у доброму слові, у дружньому плечі, у підбадьорливому погляді.

Занурення у книжковий світ теж було терапією свого роду. Нам виділялось кілька годин на читання. Однак охочих почитати було багато, а книжок мало, тож не завжди доходила черга. У такі моменти рятувало, що я писав вірші. Писав російською, бо не дозволялось вживати українську мову. Багато віршів просто запам’ятовував. Тепер мені треба їх перекласти і записати з голови.

– Про що вони?

– Тематика різна: посвята матері, батькові, дітям, про віру, надію і любов. Словом, про життя.

– Можемо чекати на збірку?

– Тільки-но впорядкую думки.

Війна – найбільша ганьба людства

– Дмитре, що ти можеш сказати про війну зараз, після фронтів, полону і реабілітації?

– Вважаю, що кожна війна – це найбільша ганьба людства. Через амбіції якогось хворого та всієї продажної політичної верхівки в ній гине цвіт нації. Для них – це просто бізнес. Для людей – це смерть, біль, горе, хаос. Це геноцид цілої нації, штучно створений тими, кому він вигідний. Ось для чого ця війна.

– Дмитре, ти на фронті мав позивний «Вчитель». Чи збираєшся повернутися до вчителювання?

– Мабуть, ні. Напевне, після всього я не зможу працювати в школі. Найбільше зараз хочу перемоги Україні і щоб для кожного українського полоненого настав свій День волі, щоб кожен повернувся на свою землю, додому, до рідних. А далі мрію придбати власний будиночок, затишно його облаштувати та мирно жити в ньому дружною сім’єю.

На фото: Дмитро Медзяновський із батьком