Конституція України встановила рівні права та свободи для всіх громадян – незалежно від статі, етнічного та соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань за мовними чи іншими ознаками. Як жінкам України вдається реалізовуватися, керуючись не лише Основним Законом, а й з огляду на безліч традицій, обов'язків та обставин? Про те, що головне у житті сучасної жінки – у нашому інтерв'ю з Алет Усамовою.
Знайомтеся: Алет Ахмедівна Усамова – фінансист, бізнес-вумен, депутат, волонтер, мати, дочка. Причому за кавказькими звичаями роль дочки вона вважає першорядною.
— Коли день починається, ти йдеш не за пріоритетами — усі ролі треба поєднувати. Проте все, що я в житті роблю, мені до вподоби.
— Отже, ви щаслива жінка. 24 лютого 2022 року: як ваше життя перевернула ця дата?
— Почну з того, що в мене бізнес поділяється на сімейний та особистий. Особистий бізнес постраждав. Це був ресторан в Одесі, який я відкрила у 2017 році.
— У той період ви ще працювали керуючою кількома відділеннями банку ПУМБ в Одесі.
— Так, якийсь час поєднувала посаду з особистим бізнесом. Але зробила вибір на користь бізнесу. Ми з колективом змогли втриматися в пандемію коронавірусу: освоїли виробництво напівфабрикатів, офіціанти стали постачальниками їжі додому – всі намагалися зберегти свої робочі місця. Для мене добра атмосфера у колективі, взаємовиручка завжди мають дуже велике значення. Мені було боляче прощатися зі своїм колективом. В останніх числах лютого ми з дочкою повернулися з Одеси до Рені, до міста мого дитинства.
— А слово «війна» у вашій родині звучало ще з дев’яностих: Батьківщина ваших батьків – Чечня. Я знаю, що ваш батько приїхав на південь Одещини у сімдесяті роки за розподілом молодим спеціалістом на Ренійський винзавод.
— Моєї родини, яка жила в Рені, та війна не торкнулася. Але вона торкнулася наших родичів — братів та сестер моїх батьків. Двоюрідна сестра тата загинула під ракетним обстрілом — вона бігла з двома онуками, намагаючись урятувати дітей. Їх так і поховали разом.
— Сьогодні ви допомагаєте вести бізнес своєму батькові, який керує ПрАТ «Виноградар». Але як під час війни планувати бізнес?
— За перший військовий рік ми пройшли шлях, яким треба було йти, на мій погляд, уже десять років. Ми разом із Ахмедом Алійовичем розробили дві гілки розвитку підприємства, які, я сподіваюся, виведуть Ренійський винзавод на новий рівень. Це – експорт та вихід на роздрібний ринок України. Досі ми працювали на внутрішньому оптовому ринку – продавали виноматеріали.
Українському продукту потрапити на європейський ринок важко. Хоча є продукти, які потрапили на нього десять років тому: мед, ягоди. Більшість виноробів України розуміють: щоби вийти на європейський ринок, треба перебудуватися. А це завжди затратно.
— Але якщо держава та бізнес не йтимуть у ногу, ми не зможемо після війни оздоровити свою економіку.
— У період війни Україна експортує велику кількість зерна. Країни Європи побачили в цьому загрозу для своїх фермерів та почали їх захищати. Я б дуже хотіла, щоб наша держава так само захищала свого виробника.
— Як депутат Ізмаїльської районної ради, ви почали займатися і волонтерською роботою.
— Так, я стала волонтером громадської організації «Одеса незламна», яка співпрацює із міжнародною гуманітарною організацією Acted Ukraine. На мені логістика в доставці гуманітарної допомоги громадам Ізмаїльського району. Працюю не одна – у нас команда.
— Голова депутатського корпусу Василь Антонюк побачив у ролі своєї радниці вас. Чи потрібні ваші дипломатичні здібності?
— Вважаю, що політик – це людина, яка вміє знаходити спільну мову з людьми різних конфесій, професій тощо. Люди різні і у кожного – своя правда. Треба щоб інтереси кожного були враховані, щоб усі залишилися задоволені.
— Якщо говорити про роль жінок у період війни, хто із сучасниць вас особливо вражає і чим?
— Я на цей питання хочу відповіді українською мовою: думаю, що кожна українська жінка – мати, дружина, сестра, донька є героїнею. Тому що відпустити свого сина, чоловіка, брата, батька на фронт боронити Батьківщину — це теж героїзм.
— Алете, а скільки мов ви знаєте?
— Українську, російську, у родині говоримо чеченською. З раннього дитинства батьки водили мене до викладача англійської. Хочу вивчити румунську.
— У вашому порядку дня є пункт «відпочинок»?
— Ні. Мені вистачає і чашки кави, випитої з кимось із знайомих.
— Що ви хотіли б робити ще, але фізично не вистачає сил?
— У нас у місті дівчата об’єдналися та почали вирішувати проблему з безпритульними тваринами. Я хотіла б у цьому взяти участь, але не вистачає часу.
— Як ви вважаєте, жінкам займатися бізнесом та громадською діяльністю складніше, ніж чоловікам?
— Якими б лідерськими якостями не мала жінка, де б не працювала, головним все одно залишається будинок. І родичі нагадують: ти – дівчинка… Батьки, діти, сім’я, віра – це все наша духовність.
— Можете пояснити двома словами, що таке кавказьке виховання?
— Я колись читала книгу на цю тему, і згадався один із прикладів, який навів автор. Стоїть на березі гірської річки хлопець і бачить, як тонуть дві дівчини: одна його рідна сестра, а друга її подруга. Він може врятувати лише одну. І він рятує не сестру. У цьому і є кавказьке виховання: було б ганьбою дати померти чужій дівчинці, рятуючи того, хто ближчий до тебе. Тобто у своїх вчинках керуватися «шкурним інтересом» – це ганьба.
— Ви часто повторюєте, що вам дуже важливо не підвести свого батька.
— Тато приїхав до Рені 1978 року. Він потрапив до іншої країни – у людей свої поняття, менталітет. Якось він, молодий технолог винзаводу, вирішив одного зі співробітників почастувати чаєм – і людина образилася. Тато щиро не розумів, чим він його образив? Потім йому пояснили, що на Бессарабії заведено пригощати вином, а чай пропонують хворим. Батько для мене – приклад у всьому. У Рені на околиці жила самотня бабуся, яка щомісяця зверталася до батька за матеріальною допомогою. Співробітники за спиною вже бурчали: «Ходить до Алійовича, як за зарплатою». Я спитала тата, чому він цій бабусі ніколи не відмовляє? Він відповів: “Знаєш, вона мені так маму нагадує …”.
Читайте також:
У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих… Читати далі
На узбережжя Одещини викинуло чергову морську міну, яку було оперативно знищено українськими військовими. Про це… Читати далі
14 лютого 2023 року військовий Віталій Верес отримав важке поранення під час оборони Бахмута, коли… Читати далі
Вересень. Налилася червоним кольором калина, яка є одним із символів України. Колектив обласного центру національних… Читати далі
16 вересня 2024 року мешканці Одеси та регіону відчули підземні поштовхи. У будинках гойдалися люстри,… Читати далі
Другого вересня, у день народження митця, якому мало виповнитися 70 років, в медіацентрі Любашівської публічної… Читати далі