«Посигналь, якщо за Україну»
Знайомтеся – це Ірина Хіміч. Дівчина, яка вирішила організувати автозаїзд та розповісти усьому світу про свого батька-військового. Наразі Ірина студентка 3-го курсу, вона отримує педагогічну освіту та вже працює в школі і проводить патріотичні заходи для дітей. Її батько з перших днів великої війни записався добровольцем – його направили на Запорізький напрямок. Це підштовхнуло її разом із подружкою три роки тому пройти пішки вулицями міста, тримаючи плакат зі словами: «Посигналь, якщо за Україну» з одного боку, а з другого – «Обійми, якщо за Україну». З цієї спонтанної акції все й почалося.
Як зупинити місто?
Ідея провести автозаїзд з’явилася тоді, коли її тато отримав поранення. Ірина хотіла підтримати усіх захисників, які боронять країну. З цього і почався захід під назвою «За Україну». Для того, щоб провести його як належить, потрібно зупинити місто. 18-річна дівчина тиждень ходила до мерії, щоб підписати необхідні документи, але поки що це не вдалося.
Перший автозаїзд зібрав 50 автівок. На другий зібралося вже понад 75 автівок та більше сотні учасників.
– Про автозабіг дізналися в Києві, Одесі, новина поширилась Одещиною. Ми добилися того, що про акцію почали говорити, – каже Ірина Хіміч.
Колону супроводжували журавлі
Поки колона рухалася, учасники помітили, що над ними кружляють десяток журавлів – це було символічним для родин захисників.
– Напередодні заїзду мені наснився сон, – розповіла дівчина. – У ньому загиблі захисники стояли на кладовищі та плакали. Я розповіла про це родинам загиблих, з якими познайомилась на першому заїзді. Ми разом вирішили, що наступний автозаїзд розпочинатимемо від цвинтаря, де поховані ізмаїльські воїни.
Патріотичний автозаїзд об’єднав багатьох людей. Ірина сподівається наступного року все ж зупинити рух у місті під час автозабігу.
– Поки рухається колона, має бути тихо, і тільки звуки клаксонів можуть порушити цю тишу, нагадуючи про обірвані життя. Ми тільки почали рух, коли я побачила водія таксі, який був без ноги і опирався на милиці, вшановуючи пам’ять. Він ногу втратив на війні, але не каже, як деякі диванні критики: «Краще б віддали на ЗСУ», бо розуміє посил цієї ідеї.
До речі, при організації другої акції Ірина не зверталася до правоохоронців і була приємно здивована, коли приїхали патрульні машини. Представник поліції сказав, що буде зроблено все можливе, щоб зупинити місто.
– Мій тато на війні, мама вдома. У мене є сестра, є племінники, але не вистачає їх поряд – хтось в Європі, хтось відмовився від спілкування з нами через інший світогляд. У нас завжди була національна свідомість, яку в різні часи намагались пригнітити, вбити і намагаються це зробити зараз. І ми маємо її вибороти, інакше шансу більше не буде.
Військовий з позивним «Дід»
У бригаді на Запорізькому напрямку було два військових з позивним «Дід». Сергій Хіміч – «молодший Дід», інший – «старший Дід»: так їх розрізняли. Сергій долучився до 15-ї бригади Гвардії наступу Кара-Даг як оператор-навідник протитанкової керованої ракети. На цей час через поранення та стан здоров’я Сергій Хіміч виконує військові завдання на території Ізмаїльського району.
Після повномасштабного вторгнення в березні 2022 року він добровільно пішов у військкомат. Дружині та донькам розповів про своє рішення пізніше.
– Ви зараз проходите лікування. Як себе почуваєте?
– Нормально. Уламки піднялися до плечового суглобу та там і залишилися. Хірурги вирішили, якщо не турбує, то краще не торкатися. Я хотів потрапити на автозаїзд, який організувала Ірина, але у цей час проходив лікування в Запоріжжі.
– Це через поранення, які отримали?
– У мене виникли проблеми через хімічне отруєння. Росіяни часто використовують хімічну зброю – буває, випускають газ такої щільності, що протигази не допомагають. За день запускали по сім разів і більше. Висидіти при цьому важко, навіть неможливо, бо просто згораєш. А щойно вибігаєш з «нори», – там вже чекають дрони.
Фото: Граната хімічної зброї з написом від путинців
Протигази не завжди допомагали, то ми придумали використовувати вологі серветки.
– Що було найважче для вас?
– Найважчим було бачити, як поряд зі мною воюють хлопці віком як мої діти. Особливо важко, коли гинуть молоді. Я розумію, що це війна, але молоді не мають гинути. Хлопцеві 25, і він проходить ад (на цих словах у чоловіка виступили сльози на очах).
– Чи доводилось вам рятувати побратимів?
– Хлопці на сусідній позиції потрапили під обстріл дронами. Вони вимушені були нести боєкомплект (БК) вночі, коли дрони постійно прочісують територію. Їх вичислили. Сидячі в норі, я почув крики. Ніч була дуже темна. Я забіг до хлопців запитати, чи чули вони теж. Над полем, як завжди, висіли три дрони – в тепловізор побачив. Я не бачив, хто кричав. Виявилося, що то були двоє наших. Один лежав, коли почув мене, встав. Так я його і знайшов. У нього була контузія. Я йому сказав швидко бігти до мене, поки нас не спалили. Удвох ми добралися до окопів. Другий був з дуже важкими пораненнями – він дійшов до моєї позиції, пройшовши метрів 500 під супроводом дрону, який чекав, що прийдуть на допомогу, щоб вбити всіх. Він потрапив до рук військового з досвідом бойового медика з позивним “Варяг”. Саме завдяки йому залишився живим. А двох 200-х мені прийшлося евакуювати.
– Як зберегти життя на війні?
– У мене вік та стан здоров’я не такий, як у молодих хлопців. Хоча в свої 50 себе слабаком не вважаю. Хлопцям потрібно показати, як виживати. Наприклад, прилетіла мінометна міна, розворотила прохід, тож якщо його не відновити, інша прилетить прямо всередину. Щоб цього не було, треба його закласти. Молоді мають знати і вміти себе захистити (витирає сльози). На жаль, є такі командири, які навіть не знають, де та позиція, і видають накази, не розуміючи що й до чого. А хлопці йдуть і гинуть. Тож мені довелося вчити, показувати, доказувати і вмовляти залишитись на позиції. Якщо командир дає наказ і не може сам його виконати, це не командир.
– Чи змінилося ваше коло спілкування за час війни?
– Військові кажуть так: війна процідила через сито всіх друзів і родичів. Так і є. Люди, з якими спілкувався до війни, протягом трьох років не цікавляться, не телефонують. На жаль, і ждунів вистачає.
– Як ви ставитеся до того, що ваша донька організувала автозаїзд?
– Я пишаюсь своїми дітьми і дуже радий, що вони в мене такі патріотки. Дуже їм вдячний, що вони цінують військових, країну, в якій живуть. Головне, що вони діють, як самі бачать. Це їхній шлях. Радий, що вони зуміли, зібрали багато людей. Я військовий, мене можуть завтра відправити туди, і я поїду. Мене може не стати в будь-який день. А їм доведеться будувати країну.
В автозаїзді взяли участь троє хлопців, які після двох з половиною років полону повернулися додому, та родини загиблих захисників.
Олена Горобченко зробила це в пам’ять про свого чоловіка, який героїчно загинув. Олександр Горобченко захищав Україну з початку великої війни. Загинув воїн у селі Піщане Куп’янського району Харківської області. Він був водієм протитанкового взводу, вивозив поранених з поля бою.
– Я вже вдруге беру участь в цьому автозаїзді. З Іриною познайомилась на першому, минулого року. Для мене цей захід дуже хвилюючий, бо рік тому втратила чоловіка. Завдяки йому я наважилася водити машину. Долучилася до автозаїзду тому, що хотіла подякувати всім, хто захищає Україну, вшанувати пам’ять тих, хто вже не з нами, подякувати їхнім родинам. Хочу подякувати волонтерам, які борються за права наших хлопців, які перебувають у полоні. Ми не можемо бути осторонь – це наш спільний біль. Для моєї родини цей автозаїзд – пам’ять про мого чоловіка. Мені прикро, що є такі, хто не розуміє, що таке війна і як потрібно допомагати. А Ірина, незважаючи на юний вік, сильна духом. Я їй бажаю сил продовжувати підтримувати нашу державу.
Брат Ольги Анкудінової Сергій Шелковніков загинув 12 жовтня 2023 року в Луганській області, виконуючи бойове завдання.
– Це дуже важливо для мене, бо загинув мій брат на війні. Я вважаю, що всі мають пам’ятати про тих, завдяки кому ми живемо, – сказала Ольга.
Читайте також:
