Як змінювалися правила поводження з військовополоненими: від перших конвенцій до війни в Україні

У авторській колонці для «Одеського життя» Валерій Боянжу звертається до історії військового полону: від Женевських конвенцій і нацистських таборів до злочинів проти українських захисників у російському полоні. Окреме місце посідає Одеса, де німецькі військовополонені після Другої світової війни відновлювали підприємства та будували житлові квартали. Зіставляючи історичні події з нинішньою війною, автор розмірковує, чому міжнародні норми не гарантують полоненим безпеки.

Ключові моменти:

• У XIX столітті держави почали створювати міжнародні правила захисту військовополонених.
• Під час Другої світової ставлення до полонених залежало від їхнього громадянства й обставин війни.
• У повоєнній Одесі німецькі військовополонені відновлювали підприємства та будували житлові квартали.
• Сьогодні Україна знову стикається з убивствами військовополонених і порушенням міжнародних норм.

Як з’явилися міжнародні правила поводження з військовополоненими

Війна триває, хай їй грець. Багато загиблих, поранених, скалічених. Чимало захисників України потрапили в полон. Ми радіємо новинам про їхній обмін на окупантів, які потрапили до нас у полон. Ми чуємо від наших бійців, які повернулися з полону, про варварське ставлення до них; бачимо на екранах мобільних телефонів і телевізорів майже готельні умови утримання російських полонених у нас (це жорстка вимога європейських країн, які фінансують цю справу). А які ж правила існують щодо військовополонених?

Так от, у серпні 1864 року представники 12 держав підписали Конвенцію про утримання поранених комбатантів воюючих країн. Вона гарантувала безпеку військовим шпиталям та їхньому медичному персоналу. Затвердили захисний знак — червоний хрест на білому тлі. А роком раніше, у жовтні 1863-го, на міжнародній конференції обговорили принципи роботи Червоного Хреста й заснували Міжнародний комітет допомоги пораненим.

Усі європейські країни підписали Конвенцію до 1868 року. У 1899 році Гаазька конвенція окреслила права й обов’язки воюючих країн щодо військовополонених. У 1907 році було підписано Декларацію про закони та звичаї ведення сухопутної війни. А в 1914-му почалася Перша світова війна, під час якої загинуло понад 500 тисяч військовополонених…

З урахуванням її досвіду 47 країн улітку 1929 року ухвалили оновлену Женевську конвенцію — про умови утримання військовополонених. Відповідно до однієї з її статей, «з військовополоненими завжди слід поводитися гуманно, застосування до них репресій заборонено».

Друга світова не забарилася: 1939 рік… У полоні опинилися майже 15 мільйонів військових. Табори для них з’явилися і в Європі, і в Азії, і в Америці. Більшість, звісно, у Європі — в окупованих Німеччиною країнах.

Військовополонені під час Другої світової війни: хто міг розраховувати на захист

Гітлерівці ретельно готувалися до війни: ще до її початку при Генштабі Вермахту створили Управління у справах військовополонених. Що відбувалося в гітлерівських концтаборах? Радянська пропагандистська машина майже не брехала нам, показуючи жах і страхіття, яких зазнавали радянські військовополонені. Але не наголошувала, що йшлося саме про РАДЯНСЬКИХ.

Комбатанти європейських армій, якщо дотримувалися табірної дисципліни й порядку, працювали там, куди їх направляли, і не намагалися втекти, мали шанс вижити. Як не дивно, з огляду на шалену нацистську антисемітську політику, це стосувалося і євреїв-військових у західних арміях — щоправда, не польських військових єврейського походження.

Доведений факт: за винятком кількох десятків людей, комбатанти-євреї із західних країн і навіть із Палестини (вона перебувала під управлінням Великої Британії за мандатом Ліги Націй з 1920-го до 1948 року) дожили в німецьких концтаборах до звільнення! Польські євреї-військовополонені були винятком.

А тепер відповідь на цілком очікуване запитання про причини такого «гуманізму» гітлерівців. Просто Британія та США поставили Гітлеру ультиматум: як ти поводитимешся з нашими, так і ми — з вашими! А гітлерівців у концтаборах Заходу було більш ніж достатньо. Усі країни антифашистської коаліції попередили німців про дзеркальне ставлення. І це спрацювало!

А от Польща, на превеликий жаль, не могла поставити Гітлеру таку умову: Друга світова почалася з того, що Німеччина «обнулила» Польщу як державу. І тут нацистські антисеміти отримали розв’язані руки. Після нападу на Польщу у вересні 1939 року німці захопили десятки тисяч польських євреїв-військовослужбовців. Їх часто відокремлювали від решти полонених, жорстоко поводилися з ними, позбавляли нормального харчування та змушували виконувати важку роботу. Багато хто загинув.

За даними ізраїльського меморіального комплексу «Яд Вашем», із приблизно 65 тисяч захоплених польських єврейських солдатів до середини 1940 року загинули близько 25 тисяч. Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) у цій ситуації був безсилий. Представники МКЧХ відвідували табори, де утримували британських, французьких та інших військовополонених. Вони перевіряли умови утримання, передавали продовольство й посилки, збирали відомості про полонених. Такі візити справді допомагали контролювати поводження з ними. Гітлерівці боялися помсти. Польщі ж вони не боялися (причину ми вже пояснили).

Чому радянські військовополонені залишилися без захисту Женевської конвенції

І з боку СРСР теж не боялися! І причина тут зовсім інша й не менш жахлива. Причому йдеться не лише про радянських військових-євреїв (їхні шанси вижити були нульовими), а про ВСІХ військовополонених із СРСР. Річ у тім, що СРСР не визнав Женевську конвенцію 1929 року!

«Великі радянські інтернаціоналісти» не погодилися з тим, що Конвенція поділяла полонених за національною ознакою. Ну звісно… Усіх радянських військових, які потрапили в полон, Сталін оголосив зрадниками батьківщини: адже вони мали самі себе ліквідувати, але не потрапляти в полон! (Відчуваєте, звідки тхнуть гниллю накази нинішніх командирів РФ солдатам — підірватися гранатою, але не здаватися в полон?)

Радянська держава позбавляла матеріальної допомоги родини військових, які потрапили в полон. Країна, за яку вони пішли воювати, просто зрадила цих військових і перестала вважати їх людьми. Відповідно, МКЧХ не залучали до перевірок. І гітлерівці отримали «карт-бланш» на безкарне знищення радянських полонених.

Загалом за роки Другої світової війни в німецький полон потрапили понад 5 мільйонів радянських військових. За німецькою статистикою, близько 280 тисяч загинули в пересильних таборах, а ще понад 1,03 мільйона (!) померли через рабську працю на заводах і шахтах Третього рейху та під час спроб утекти з цього пекла. А ось цифри для порівняння: із понад 235 тисяч полонених британців та американців у Німеччині померли 8348 осіб…

Після завершення Другої світової війни німецьких військовополонених у СРСР відправили до спеціальних таборів НКВС. Їх залучали до примусових робіт із відновлення зруйнованих міст, доріг і промислових підприємств, а поетапне повернення на батьківщину розтягнулося до середини 1950-х років. Близько 2,38 мільйона колишніх німецьких військовослужбовців працювали на будівництвах у СРСР.

Через важкі умови, хвороби й нестачу продовольства в таборах загинули від 350 тисяч до понад 500 тисяч німців (особливо багато — у воєнні роки). Масове повернення німецьких полонених на батьківщину почалося в 1945–1948 роках. Формальним завершенням репатріації вважають початок 1950-х років, а останніх засуджених за воєнні злочини передали Німеччині після візиту канцлера Аденауера до Москви в 1955 році.

Як німецькі військовополонені відбудовували повоєнну Одесу

Якщо говорити про Одесу, то силами військовополонених тут відновили й звели чимало знакових об’єктів. Це головні ворота Одеського морського порту — красиво оформлений парадний в’їзд із боку Митної площі. Є думка, що барельєфи на масивних колонах воріт створив полонений німецький скульптор, зобразивши в образах робітників своїх товаришів по нещастю.

А ще — житлові квартали («німецькі будинки»): масиви добротних двоповерхових котеджів у районі Адміральського проспекту та вулиці Зоопаркової. Ці будинки й досі цінують за товсті стіни, вдале планування та зелені подвір’я. І, звісно, великі підприємства: військовополонені відбудовували цехи й монтували вивезене з Німеччини обладнання на заводах «Краян» («Січневого повстання»), «Мікрон», кабельному заводі та заводі радіально-свердлильних верстатів.

Як поводилися з німецькими військовополоненими в таборах союзників

Далі — про німецьких полонених у «західних» таборах. Від 1 до 1,9 мільйона людей перебували під контролем США та Великої Британії з квітня до вересня 1945 року. Навесні 1945 року Ейзенхауер запровадив категорію «роззброєні ворожі сили», що дозволило обійти норми Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими.

Полонених утримували просто неба, на обгороджених колючим дротом майданчиках без бараків. Часто бракувало питної води, їжі та ліків. За офіційними даними американської сторони, загинули близько 3000 людей, за німецькими архівними даними — 4500. Понад 180 000 людей передали Франції для відновлення зруйнованої країни, де їх використовували на важких роботах (зокрема для розмінування) до 1947–1948 років. Більшість таборів розформували до вересня 1945 року, останні діяли до 1948-го.

Українські військовополонені в російському полоні: вбивства й трагедія Оленівки

А на завершення повернімося до теми полонених у нашій нинішній війні — з російськими нацистами. Станом на червень 2026 року місія ООН підтвердила розстріл 129 українських військовополонених російськими варварами. Але, схоже, ООН, як завжди, применшує масштаби. 306 випадків убивств українських військовослужбовців після здачі в полон розслідували українські правоохоронці станом на травень 2026 року.

Окремо слід враховувати масову загибель полонених в Оленівці. Унаслідок вибуху й пожежі в ніч із 28 на 29 липня 2022 року у виправній колонії № 120 в окупованій Оленівці Донецької області загинули щонайменше 53 українські військовополонені (переважно захисники заводу «Азовсталь» із полку «Азов»), ще понад 130 людей зазнали поранень.

Міжнародні розслідування (зокрема висновки Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні та дані незалежних експертів) відкинули версію Росії про удар українською ракетою. Характер пошкоджень указує на внутрішній вибух і використання термобаричної зброї або підпал усередині самого барака. Україна та міжнародні експерти кваліфікують те, що сталося, як навмисний воєнний теракт, організований РФ, щоб приховати катування та розправи над полоненими.

Виходить, що російські нацисти — вірні послідовники своїх гітлерівських попередників. Нагадаю про варварство поблизу бельгійського міста Мальмеді — масове вбивство американських військовополонених німецькими військами в грудні 1944 року, під час німецького наступу в Арденнах.

Це один із найвідоміших випадків розстрілу американських полонених у Західній Європі. Жертвами стали 84 військовослужбовці, захоплені в полон есесівцями з 1-ї танкової дивізії СС (групою командував Йоахім Пайпер). Полонених зібрали в полі й розстріляли з кулеметів. Потім поранених добивали пострілами впритул.

Це був не єдиний подібний злочин під час німецького наступу в Арденнах: підрозділ Пайпера вбивав американських полонених і в інших місцях Бельгії. Загалом розслідували вбивства приблизно 350 американських військовополонених і близько 100 бельгійських мирних жителів.

Кривавих садистів разом із їхнім ватажком американці спіймали. У 1946 році в колишньому концтаборі Дахау відбувся американський військовий суд над ними. Обвинувачених визнали винними й винесли смертні вироки. А потім усі ці вбивці… залишилися живими!

Захисники засуджених заявляли про примушування до зізнань і жорстоке поводження під час допитів. Ці звинувачення спричинили гучний скандал і розслідування у США. Хоча американські перевірки загалом не підтвердили основних звинувачень, перегляд справ призвів до пом’якшення покарань.

Смертні вироки та інші покарання переглядали й пом’якшували, і до 1956 року всіх засуджених у цій справі звільнили. У 1951 році смертний вирок їхньому командиру Пайперу замінили довічним ув’язненням, а в грудні 1956 року його випустили з в’язниці. Він провів за ґратами близько 11 років. Після звільнення цей негідник працював в автомобільній компанії Porsche.

У 1972 році він переїхав із дружиною до Франції, у невелике село, де заробляв перекладами військово-історичної літератури. У червні 1976 року французька преса опублікувала матеріал про те, що колишній есесівець живе у Франції. У суспільстві почали вимагати його вигнання. У ніч на 14 липня 1976 року будинок Пайпера підпалили. Він загинув у пожежі у віці 61 року. За однією з версій, нападники спершу застрелили його, але обставини загибелі досі з’ясовані не повністю. Нікого не засудили за це вбивство.

Нам залишається лише сподіватися, що українські спецслужби, які багато в чому вже «перевершили» навіть знаменитий ізраїльський «Моссад», суворо обліковують усіх російських послідовників гітлерівця Пайпера.

Читайте також:

• Розстріл робітників у СРСР: як повстання в Теміртау закінчилося стратою
• «Армія мерців»: одкровення скелета-лучника з лав ЗСУ

Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса