«Україна відбулася»: що ми забули про 90-ті та чим можемо пишатися сьогодні

Ключові моменти:

• Україна 90-х була значно небезпечнішою та безпораднішою, ніж ми пам’ятаємо.
• За роки незалежності країна подолала багато проблем без сторонньої допомоги.
• Україна вистояла у війні, яку світ спочатку очікував завершити її знищенням.
• Попри втому й проблеми, є всі підстави пишатися Україною та її народом.

«Війни тоді не було»: якою була Україна на старті незалежності

Сьогодні з найбільшим острахом ми кажемо щось хороше. Аби тебе підтримали, краще всюди шукати бруду та сварити владу (байдуже, міську чи загалом в Україні). Вигідніше критикувати, ніж хвалити, про що би не йшлося, і це видають за “дорослу тверезість”. Але йти всупереч суспільній думці — завжди цікаво, тому до Дня Незалежності я хочу розповісти саме про наші успіхи.

Мені майже 45 років. Моє дорослішання та формування припало на 90-ті — перші роки української незалежності. Мені є з чим порівнювати сьогодення, і я чітко бачу: наша держава аж ніяк не «failed state». Україна відбулася.

Я добре пам’ятаю, як виглядала паралізована й безпорадна система перехідного періоду. Пам’ятаю, як батьки місяцями не бачили зарплати, але йшли на роботу, бо звільненим не виплачували взагалі жодної копійки. І це при тому, що війни не було.

Я пам’ятаю багатогодинні відключення світла й води. Відсутність опалення взимку. Повалені дерева, які тижнями лежали посеред вулиць. Трамваї з вибитими шибками. Бандитські розбірки в центрі міста, вибухи гранат і машин. Хоча війни тоді не було.

Я пам’ятаю магазини з напівпорожніми полицями і величезні черги за шматком «докторської» ковбаси, загорнутим у сірий папір. Пам’ятаю страшні ковбаси «ліверна» та «бутербродна», які були схожі на будівельну шпаклівку з хрящами. Пам’ятаю, що кожен шматочок м’яса в супі було ретельно підраховано, і якщо молодший брат з’їдав зайвий, то мама плакала, бо я цього тижня залишилась без м’яса. Війни не було.

Я пам’ятаю, як людей вбивали за відеомагнітофон чи ковдру на стіні, як на вулиці виривали з вух золоті прикраси. Пам’ятаю бездомних підлітків, які вешталися Дерибасівською та нюхали клей з пакетів просто на очах у перехожих та міліції, і всім було байдуже. Нині шкільні вчителі скаржаться, що діти їх не поважають, на уроках не випускають з рук мобільні телефони – мовляв, «ніколи такого жаху не було!». Такого жаху в моєму дитинстві точно не було, це правда. У нашій школі на уроках пили горілку на задніх партах і влаштовували бійки після занять. Половина учнів спробувала наркотики ще в школі. Не було й комендантської години. Навіщо вона, якщо кожен і так розумів, що у темряві на вулицях міста – завжди небезпека.

Ось із чого ми починали свою незалежність. Ось із чим залишив нас покійний СРСР. І все це ми пережили та подолали власними зусиллями – без вступу до ЄС та підтримки західних «донорів», без шалених нафтових грошей, просто щоденною невпинною працею. Все це ми забули як страшний сон, лишили позаду. Нам справді є чим пишатися.

Два тижні, що тривають п’ятий рік

Нині ми вже п’ятий рік живемо посеред найстрашнішої війни в Європі з часів Другої світової. Так, зростає злочинність, падають заробітки, злітають ціни на продукти та комуналку, розгортається демографічна криза. А все ж таки ми навіть близько не там, де залишила нас у 1991 році держава, яка справді не відбулася.

«За два тижні» стало тепер гірким іронічним мемом, адже деякі вітчизняні «гучномовці» обіцяли нам у 2022 році, що за два тижні закінчиться ця війна. Але ми забули інший сенс цих слів – той, який вкладали в них лідери майже всіх світових держав: за два тижні закінчиться війна, бо закінчиться Україна. Згадайте, як вони показували одне одному порівняльні карти, на яких над крихітною Україною нависала монструозна РФ. Як побоювалися надавати нам зброю, бо вона, вочевидь, за тиждень опиниться в руках росіян.

Подивіться на нас сьогодні з далекого 2022 року – і ви будете вражені тим, чого ми досягли. Гляньте з точки лютого 2022-го: на знищення російського флоту, на наші далекобійні удари, на створення нового, небувалого роду військ – Сили безпілотних систем, на російський «найповільніший наступ в історії», з якого сміється весь світ.

Порівняйте це з тим, що ми, на жаль, дізналися про світ навколо. Ми розбудовуємо армію повільно, запізно, «на ходу», це правда. Але все ж таки ми далеко попереду сусідів-європейців, які досі сперечаються, чи варто додавати до бойової аптечки другий турнікет та чи припиняти нарешті закуповувати танки. Нас лихоманять корупційні скандали на вищому рівні, але вони не більш гучні, ніж у солідній Південній Кореї. Нам буває соромно за свою політичну верхівку, але жоден з наших не виглядає так безпорадно й абсурдно, як два останні президенти США, «лідери демократичного світу».

Ми не втратили свою демократію, попри війну та всі ганебні скандали з ТЦК, з армією, з корупцією тощо. Адже демократія – це не відсутність проблем, а можливість говорити про них публічно, діяти, і ми – не мовчимо, не опускаємо руки. Всі західні журналісти в захваті від того, які масштабні опозиційні протести та дискусії нині вирують у нас, бо це одна з головних ознак вільної країни. І вони далеко не впевнені, що під час війни таке було б можливо в кожній з тих держав, які нині вважаються еталонами демократії.

Політичні лідери світу регулярно відвідують Київ. Згадайте, скільки їх бувало у розбомбленій Сирії? А нам нині важко пригадати назву країни, президент чи прем’єр-міністр якої не побував би у нас цього року чи бодай минулого. Бо ми цікаві світу, ми важливі, ми залишаємося однією з головних тем світових ЗМІ. Ми – Україна.

Отже, що особисто я відчуваю в цей День Незалежності? Я втомлена, як ніколи в житті. Я відчуваю, що мені безперервно боляче за мою країну. І мені регулярно буває соромно за мою країну. Але я безумовно пишаюся – Україною, українським народом та армією, нашим героїчним протистоянням агресору та пройденим нами шляхом. Я рада, що мені пощастило бути громадянкою саме цієї країни.

Читайте також:

• Ветерани прийшли в одеську політику: чому конфлікт із владою лише починається
• Хто руйнує Одесу швидше: російські удари чи наша байдужість? Різницю майже не видно
• Закон про «порно» може зробити злочинцем майже кожного: чому його вирішили змінити