Петро Григоренко — генерал, який кинув виклик СРСР і потрапив до психлікарні

Ключові моменти

• Петро Григоренко — генерал-майор, учасник Другої світової війни, доктор військових наук. Після публічної критики радянської системи його позбавили звання, нагород і кинули до психіатричної лікарні.
• Григоренко підтримував кримських татар і виступав проти введення радянських військ до Чехословаччини.
• Його ім’я стало символом боротьби за права людини в СРСР, його захищали Сахаров і європейські правозахисники.
• Після смерті реабілітований — указом Президента України йому повернули звання та нагороди.

Незвичайний дисидент — генерал Петро Григоренко

Гадаю, сьогодні не багатьох здивує словосполучення «генерал, дисидент» через забуття (або неактуальність) самого значення латинського слова *dissidens* — «незгідний».

Кого називали дисидентами у радянські часи? Це були громадяни СРСР, які відкрито висловлювали свої політичні погляди, що кардинально відрізнялися від офіційної комуністичної ідеології. Найчастіше це були письменники (наприклад, Василь Овсієнко), художники (Іван Марчук), лікарі (Семен Глузман) — тобто представники «гнилої інтелігенції», як тоді казали. Але щоб дисидентом став генерал?!

У майбутнього дисидента дружина виявилася донощицею

Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селянській родині в Таврійській губернії (нині Запорізька область). Рано почав працювати: слюсарем, кочегаром, сцепником вагонів у депо Юзівки (тепер Донецьк).

З 1931 по 1934 рік навчався у Московській військовій академії. Успішно закінчив її і залишився викладати, але домігся призначення до війська — став начальником штабу батальйону.

У 1937–1939 роках навчався в Академії Генштабу. У 1938 році пробився до самого генпрокурора Вишинського з вимогою звільнити незаконно заарештованого брата Івана — і НКВС його справді відпустив! Та дружина Петра, побачивши скорочення в їхній переписці, вирішила, що це «шифр», і донесла «куди слід». Подружжя розлучилося.

Друга світова і наукова кар’єра

Другу світову Григоренко пройшов «від дзвінка до дзвінка». Почав воювати ще раніше — з японцями на Халхін-Голі в Монголії, а закінчив у Карпатах, тяжко пораненим. Цікаво, що доля звела його з майбутнім генсеком Брежнєвим — тим самим, хто згодом стане «суддею» і катом генерала.

Після війни Григоренко захистив кандидатську дисертацію, став доктором військових наук, викладав у військовій академії. Автор 83 наукових праць, він мав усі шанси на блискучу кар’єру.

Генерал Григоренко вимагав справжньої демократії в СРСР

1961 року на партконференції в Москві Григоренко відкрито вимагав демократизації виборів, справжньої звітності партійців перед народом і скасування привілеїв номенклатури. За це його одразу звільнили з академії, оголосили догану й відправили до Далекосхідного округу.

Під час відпустки він створив підпільну організацію, що поширювала листівки про причини продовольчої кризи та репресії під час повстання в Новочеркаську, Теміртау й Тбілісі.

Розжалуваного генерала відправили до психлікарні

Після арешту 1964 року Григоренка визнали «психічно хворим» і примусово «лікували» в Ленінграді. Його розжалували в рядові, позбавили нагород і пенсії. Після відставки Хрущова його випустили, і він знову включився в правозахисну діяльність — цього разу на захист кримських татар.

У 1968-му він підтримав «Празьку весну», а через рік знову був заарештований. У психіатричній лікарні його катували, насильно годували, але він не відмовився від своїх переконань.

Світова спільнота вимагала його звільнення: студенти, правозахисники, академік Сахаров.

Диво визволення і життя в США

1974 року, перед візитом президента США Ніксона, радянський суд «раптово» визнав його здоровим. Григоренко вийшов на волю, але у 1977-му, виїхавши на лікування до США, був позбавлений радянського громадянства. Помер у вигнанні, похований у Нью-Йорку.

1997 року Указом Президента України йому повернули звання генерала, нагороди та добре ім’я.

На головному фото — пам’ятник Петру Григоренку, встановлений у Сімферополі. 2024 року російські окупанти його знесли, а на його місці планують поставити пам’ятник Жириновському.

Читайте також:

• Андрій Вишинський — одесит на прізвисько «Ягуарович»: історія ката і «ланцюгового пса» диктатора
• Одеським борцям за українську незалежність: на Приморському бульварі відкрилася виставка
• Від Буніна до Строкатої: чому Одеса змінила назву центральної вулиці (відео)

Валерій БОЯНЖУ, Херсон–Одеса