Анастасія Осадча потрапила до Одеси зовсім недавно, у першій декаді квітня. Ця тендітна дівчина пройшла пекло. І вирвалась із нього. Тому це щаслива історія – дівчина лишилася жива. І все ж таки її історія кошмарна: дівчина вирвалася з Маріуполя.
Імовірно, вже можна ставити крапку. Назва цього міста зараз викликає відчуття жаху навіть у тих, хто намагається «якнайменше вникати в моторошні військові новини». Але я розповім.
2022 мав стати для двадцятирічної Насті ну просто «супер-супер». І улюблений хлопець є, з яким вона щасливо живе, і ось-ось нею буде отримано диплом про закінчення історичного факультету Маріупольського держуніверситету. Вихід лютого… Значить, незабаром весна…
– Зізнаюся одразу: ні я, ні мої рідні, жоден із моїх знайомих не вірив, що почнеться війна. Не просто не чекали, а й подумати, здається, не могли. А вона увірвалася до нас відразу – дуже швидко, не давши ні схаменутися, ні навіть усвідомити те, що відбувається. Із головою накрило. Все відбувалося миттєво – як у якомусь жахливому сні: бомбардування, артобстріли, пожежі. Смерть…
Настя каже, і час від часу просить «перепочинок»: у дівчини тепер свій «військовий синдром», що виявляється у вигляді судом.
Війна увірвалася в її юне життя, не просто не давши схаменутися, але навіть зробити якісь хоч трохи запаси води та їжі, ще чогось «най-най» необхідного.
– Про яке необхідне могло йтися, якщо безперервні вибухи? Постійно гримить, розумієте?.. Рушаться будинки, все в диму. Вилазка за якоюсь технічною водою ставала майже непереборною проблемою… Потім не стало світла, газу…
Ще на тему: Як майбутня мама вибралася до Одеси з окупованого Херсона
Якось у березні рано-вранці снаряд потрапив і в будинок, де в квартирі на другому поверсі жила Настя зі своїм Владом. Дикий гуркіт. Зі стелі впала люстра. Почалася пожежа. Люди вибігали надвір, а Настя у Владом не змогли – усі в клубах вогню та диму.
– Нас рятувальники витягували. Вони й урятували. Так і лишилися ми – у чому є. Мій пуховик, як потім виявилось, я тримала в руках. Він дуже обгорів. На мені була лише футболка, джинси та шкарпетки. За плечима – рюкзак із документами, з яким я не розлучалася. Хтось дав мені куртку. Нас відвезли до якогось укриття.
Настя розповідає, що з кожним днем, та, мабуть, щогодини в Маріуполі ставало все страшніше. Вони з Владом знайшли притулок у якомусь будинку, який належав родичам їхніх друзів. До постійних вибухів додалися авіаудари.
– Щоп’ятнадцять хвилин – гуркіт. Перестаєш розуміти, де це конкретно, бо це скрізь. Зв’язку немає, їжі немає. Води нема. Пам’ятаю, повзу за якоюсь водою, падаю в багнюку, лежу і думаю: «Скоріше б кінець. Нехай уб’ють. Я вже не можу»…
Дівчина знову робить свою вимушену паузу.
Потім вони з Владом почали дізнаватися про долю своїх друзів і знайомих: загинув ця і цей, той і той. У пологовому будинку, встигнувши під обстрілами народити свого малюка, загинула дружина одного з їхніх знайомих. Іншого їхнього друга вбили прямо на вулиці.
– Це була темрява, повна мороку. Страшно скрізь: на вулиці, в будинку, на кожному кроці!.. Десь поруч знову вибух, чи ти йдеш, чи повзеш, а навколо розлітаються уламки… Трупи маріупольців лежали прямо на вулицях… Хтось іноді прикривав їм обличчя якимись «ганчірками»… Поховати людину «як слід» робилося нерозв’язним завданням.
А довкола – зруйновані обгорілі будинки, розбиті машини та щохвилинне людське горе.
Настя нічого не знала про долю своїх рідних. Разом із Владом та кількома друзями зрозуміли: треба намагатися поїхати. Вони вже на той час «були в курсі», чим може обернутися гуманітарний коридор, коли орки автобуси, що під’їхали для евакуації, перетворюють на купи заліза.
– Ми вже знали і про те, що багато людей вивозять до так званої ДНР. Знали, як обстрілюють машини тих, хто намагається вирватись із цього пекла. І все ж таки зважилися. Втрачати все одно вже не було чого.
Їм пощастило. Вони дісталися спочатку Бердянська, потім потрапили до Запоріжжя. А вже потім Настя з Владом дісталися Одеси, де мешкають рідні її хлопця.
Нещодавно Настя дізналася, що її мати та сестра з Маріуполя потрапили до так званої ДНР. Навіть змогла зв’язатися із ними.
– Але вони мені нічого не кажуть. Нічого. Запитали: «Жива? Ну і слава Богу!». Про долю ж тата та бабусі, вони теж жили в Маріуполі, я так досі нічого і не знаю.
Кожен має свій військовий щоденник. Анастасія Осадча, що отримала неймовірний військовий опік, тендітна дівчина з Маріуполя, теж його вела. І веде. Вона малювала і малює міні-плакати, комікси і щось ще таке. Про тематику, гадаю, говорити не доводиться.
Багато сторінок її своєрідного військового щоденника писалися там, у Маріуполі, згоріли разом із будинком, де вона жила. Вона пише нові. А ще шукає роботу. Поки що намагається продати свої міні-плакати та інші роботи, щоб жити далі.
Хочете допомогти дівчині та купити її роботи – спишіться з нею у «личку» на її сторінці у Facebook.
Фото надані Анастасією Осадчою
У Тилігульському лимані живуть мідії, які виростають майже до 10 сантиметрів і розмножуються навіть за… Read More
Як одеські педагоги можуть підвищувати кваліфікацію, захищати свої акаунти від шахраїв і розбиратися у складних… Read More
За інформацією синоптиків, завтра, у понеділок, 26 жовтня 2026 року, небезпечних метеорологічних явищ в Одесі… Read More
В Одеському ботанічному саду 24 і 25 жовтня відвідувачі могли самостійно прогулятися лимонарієм – теплицею,… Read More
Могила одного з відомих архітекторів старої Одеси, Льва Влодека, може бути не в Одесі, як… Read More
У Березівському районі Одеської області дамбу на річці Тилігул визнали аварійною. Одна з її опор… Read More
