Анастасія Осадча потрапила до Одеси зовсім недавно, у першій декаді квітня. Ця тендітна дівчина пройшла пекло. І вирвалась із нього. Тому це щаслива історія – дівчина лишилася жива. І все ж таки її історія кошмарна: дівчина вирвалася з Маріуполя.
Імовірно, вже можна ставити крапку. Назва цього міста зараз викликає відчуття жаху навіть у тих, хто намагається «якнайменше вникати в моторошні військові новини». Але я розповім.
2022 мав стати для двадцятирічної Насті ну просто «супер-супер». І улюблений хлопець є, з яким вона щасливо живе, і ось-ось нею буде отримано диплом про закінчення історичного факультету Маріупольського держуніверситету. Вихід лютого… Значить, незабаром весна…
– Зізнаюся одразу: ні я, ні мої рідні, жоден із моїх знайомих не вірив, що почнеться війна. Не просто не чекали, а й подумати, здається, не могли. А вона увірвалася до нас відразу – дуже швидко, не давши ні схаменутися, ні навіть усвідомити те, що відбувається. Із головою накрило. Все відбувалося миттєво – як у якомусь жахливому сні: бомбардування, артобстріли, пожежі. Смерть…
Настя каже, і час від часу просить «перепочинок»: у дівчини тепер свій «військовий синдром», що виявляється у вигляді судом.
Війна увірвалася в її юне життя, не просто не давши схаменутися, але навіть зробити якісь хоч трохи запаси води та їжі, ще чогось «най-най» необхідного.
– Про яке необхідне могло йтися, якщо безперервні вибухи? Постійно гримить, розумієте?.. Рушаться будинки, все в диму. Вилазка за якоюсь технічною водою ставала майже непереборною проблемою… Потім не стало світла, газу…
Ще на тему: Як майбутня мама вибралася до Одеси з окупованого Херсона
Якось у березні рано-вранці снаряд потрапив і в будинок, де в квартирі на другому поверсі жила Настя зі своїм Владом. Дикий гуркіт. Зі стелі впала люстра. Почалася пожежа. Люди вибігали надвір, а Настя у Владом не змогли – усі в клубах вогню та диму.
– Нас рятувальники витягували. Вони й урятували. Так і лишилися ми – у чому є. Мій пуховик, як потім виявилось, я тримала в руках. Він дуже обгорів. На мені була лише футболка, джинси та шкарпетки. За плечима – рюкзак із документами, з яким я не розлучалася. Хтось дав мені куртку. Нас відвезли до якогось укриття.
Настя розповідає, що з кожним днем, та, мабуть, щогодини в Маріуполі ставало все страшніше. Вони з Владом знайшли притулок у якомусь будинку, який належав родичам їхніх друзів. До постійних вибухів додалися авіаудари.
– Щоп’ятнадцять хвилин – гуркіт. Перестаєш розуміти, де це конкретно, бо це скрізь. Зв’язку немає, їжі немає. Води нема. Пам’ятаю, повзу за якоюсь водою, падаю в багнюку, лежу і думаю: «Скоріше б кінець. Нехай уб’ють. Я вже не можу»…
Дівчина знову робить свою вимушену паузу.
Потім вони з Владом почали дізнаватися про долю своїх друзів і знайомих: загинув ця і цей, той і той. У пологовому будинку, встигнувши під обстрілами народити свого малюка, загинула дружина одного з їхніх знайомих. Іншого їхнього друга вбили прямо на вулиці.
– Це була темрява, повна мороку. Страшно скрізь: на вулиці, в будинку, на кожному кроці!.. Десь поруч знову вибух, чи ти йдеш, чи повзеш, а навколо розлітаються уламки… Трупи маріупольців лежали прямо на вулицях… Хтось іноді прикривав їм обличчя якимись «ганчірками»… Поховати людину «як слід» робилося нерозв’язним завданням.
А довкола – зруйновані обгорілі будинки, розбиті машини та щохвилинне людське горе.
Настя нічого не знала про долю своїх рідних. Разом із Владом та кількома друзями зрозуміли: треба намагатися поїхати. Вони вже на той час «були в курсі», чим може обернутися гуманітарний коридор, коли орки автобуси, що під’їхали для евакуації, перетворюють на купи заліза.
– Ми вже знали і про те, що багато людей вивозять до так званої ДНР. Знали, як обстрілюють машини тих, хто намагається вирватись із цього пекла. І все ж таки зважилися. Втрачати все одно вже не було чого.
Їм пощастило. Вони дісталися спочатку Бердянська, потім потрапили до Запоріжжя. А вже потім Настя з Владом дісталися Одеси, де мешкають рідні її хлопця.
Нещодавно Настя дізналася, що її мати та сестра з Маріуполя потрапили до так званої ДНР. Навіть змогла зв’язатися із ними.
– Але вони мені нічого не кажуть. Нічого. Запитали: «Жива? Ну і слава Богу!». Про долю ж тата та бабусі, вони теж жили в Маріуполі, я так досі нічого і не знаю.
Кожен має свій військовий щоденник. Анастасія Осадча, що отримала неймовірний військовий опік, тендітна дівчина з Маріуполя, теж його вела. І веде. Вона малювала і малює міні-плакати, комікси і щось ще таке. Про тематику, гадаю, говорити не доводиться.
Багато сторінок її своєрідного військового щоденника писалися там, у Маріуполі, згоріли разом із будинком, де вона жила. Вона пише нові. А ще шукає роботу. Поки що намагається продати свої міні-плакати та інші роботи, щоб жити далі.
Хочете допомогти дівчині та купити її роботи – спишіться з нею у «личку» на її сторінці у Facebook.
Фото надані Анастасією Осадчою
Одеська область долучилася до організації поховання 27 військових без встановлених імен. Кожному віддали належні військові… Read More
Пропозиція швидкого заробітку обернулася кримінальною справою. Після підпалів в Одеській області хлопець опинився в центрі… Read More
Кримінальне провадження щодо службової недбалості під час закупівлі генераторів припинили через строки давності. Водночас збитки… Read More
Опадів не очікується, однак нічна температура може опускатися до заморозків. Вдень повітря прогріється до +16°C. Read More
Попри наближення курортного сезону, Одещина залишається під регулярними атаками. Військові пояснюють, чого очікувати туристам. Read More
У документах для армії передбачені сотні позицій продуктів — від м’яса та овочів до кеш’ю… Read More
