Війна очима снайпера: «постріл — це останнє, що ти будеш робити»

Як стати снайпером?

— До війни я працював у правоохоронних органах. Життя було звичайнісіньким: робота, дім, захоплення до душі. Коли взимку 2021 року росія почала стягувати війська біля кордонів з Україною, я припускав, що все-таки щось буде. Просто ніхто не міг уявити ці масштаби. А коли все почалося, прийняв рішення, що піду воювати. Я займався страйкболом (воєнізована гра), а також завдяки професії розумів, як працювати зі зброєю. Але на мене навалилися обов’язки. Тоді Одеська область готувалася до того, що нам, як і Миколаєву, доведеться захищати себе від окупантів.

Зараз я снайпер в одній зі штурмових бригад на Бахмутському напрямку.

Перед тим як вирушити на фронт, ми займалися кілька місяців. Були тренування на витривалість: підйоми посеред ночі, вилазки і копання окопів, надання першої медичної допомоги, перенесення поранених. Поверталися під ранок втомлені, брудні, а через кілька годин знову вставали на заняття. Так нас психологічно перевіряли, щоб залишилися наймотивованіші. Якщо людина розуміла, що не витримає, їй знаходили інший рід діяльності в рамках підрозділу. Оператор дронів, мінометник, артилерист, медик, снайпер, штурмовик, — якщо є бажання, тебе навчать. Так я потрапив у взвод снайперів.

«Снайперський терор» і рекорди стрільби

— Для багатьох снайпер — це людина, яка виходить на позиції, кілька днів лежить, не рухаючись, і чекає, коли в його прицілі з’явиться ціль. Але це так не працює. Завдання снайпера — бути мобільним, непоміченим і точним. Результат пострілу залежить від багатьох чинників: швидкості та напрямку вітру, атмосферного тиску, температури повітря, вологості, дистанції до цілі, положення гвинтівки і тіла, навіть дихання. Якщо на дистанції 100 метрів ви промахнетеся на два сантиметри, то на дистанції 200 метрів це буде чотири сантиметри, а на дистанції один кілометр — 20 сантиметрів. А якщо, не дай Боже, ворог вирахує, звідки працює снайпер, то по цій позиції «лупитимуть» усім, що є, аж до «касет» і «граду». Бо робота одного снайпера може деморалізувати групу противника — це називають «снайперським терором».

Взагалі снайперу ставлять різнобічні завдання: спостереження, розвідка і дорозвідка, збір інформації та багато іншого. До того ж до пострілу спочатку потрібно ретельно підготуватися: зібрати дані про противника, його пересування, місцезнаходження, підготувати позицію та інше. Тому постріл — це вже останнє, що ти будеш робити. До речі, снайпер носить із собою не лише зброю, а ще всілякі мотузочки, стрічки для розтяжок, гранати, кусачки, щоб зрізати зайві гілки, ручну пилку і все інше, що необхідно для облаштування позиції.

У вільний час, попри дощ, сонце чи мороз, ми тренуємося, вчимося, читаємо. Ніхто не сидить цілий день в окопах — у кожного повно обов’язків і роботи.

Що стосується дальності стрільби, то тут усе залежить від гвинтівки і професіоналізму. Я вражав ціль на 1500 метрів, але це нова гвинтівка, я тільки починаю до неї звикати. А в Україні навіть ставляться світові військові рекорди: нещодавно хлопець ліквідував окупанта з відстані 3,8 кілометра.

Чорний гумор рятує на війні

— Розбиті та знищені населені пункти, від яких лишилася лише крапка на карті, загиблі та поранені товариші, діти без батьків, скалічені молоді люди, — на жаль, навіть до цього звикаєш. На війні ти змінюєш своє ставлення до життя. Більшість приходить до висновку, що ніхто не вічний. Ми маємо властивість закінчуватися. І всі розуміють, що багато хто з нас не застане перемогу. Але ми «рухаємось», поки є це «зараз». Щоправда, іноді тобою може опановувати такий страх, що працювати не можеш. Наприклад, ми з товаришами вийшли на позицію на відкриту місцевість і потрапили під мінометний обстріл, а до окопу бігти було понад 100 метрів. Дивом залишилися живі. А коли вийшли з позиції і прийшли до тями, просто довго сміялися. Тому що сміх — це найкращий спосіб впоратися з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Ми всі навчилися однієї речі, яка добре підтримує на війні, — чорного гумору.

А на одному з перших виходів на позицію ми з напарником сиділи в окопі, і рашисти почали «крити» касетними снарядами. Я розумів, що ми можемо не вийти, але якось прикро вмирати на першому завданні. Мій напарник спить, а я ще думаю, будити його чи ні? Такі випадки змушують замислитися над тим, скільки в тебе залишилося везіння і чи вистачить його до кінця війни? Хотілося б сподіватися, що вистачить. Адже стільки ще не зроблено… Але гарантій немає.

Сьогодні ми жертвуємо собою, щоб інші могли продовжувати жити. Якщо там не буде нас, то де буде лінія фронту? Правильно — там, де зараз тил! Є відчуття, що війна ще не скоро закінчиться, і люди мають це розуміти.

А взагалі робота в нас весела — на природі, на свіжому повітрі. Постійні спортивні заходи, надлишок гострих відчуттів і адреналіну. З мінусів — тебе вічно хтось хоче вбити. Але в принципі, з цим можна жити, щоправда, не факт, що довго (сміється).

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів