Принципово не ношу окуляри, хай люди звикають: військовий, що втратив зір, відверто розповів про долю ветеранів

Ми републікуємо бесіду з Віталієм в День захисників та захисниць України для того, щоб нагадати всім нам, що такі люди потребують повсякчасної уваги та допомоги, і не тільки від держави, але й від кожного українця. Такі, здавалося б, елементарні речі, як припаркований за правилами автомобіль, обрізана гілка над тротуаром, засыпана яма, найпростіший пандус для маломобільних – дещо з цього ми можемо зробити власноруч, інше вимагати від органів влади, для того, щоб ті, хто втратив заради нашого життя своє здоров’я, могли повноцінно жити далі. 

14 лютого 2023 року під час запеклих боїв за Бахмут український воїн Віталій Верес зазнав тяжкого поранення від керованої протитанкової ракети. Внаслідок атаки Віталій впав у кому та втратив зір. Однак ця трагедія не зламала його дух. Після довготривалого процесу відновлення Віталій знайшов у собі сили не лише повернутися до повноцінного життя, але й досягти нових висот.

Сьогодні Віталій активно займається паралімпійським спортом, подорожує світом та ділиться своїм досвідом у соціальних мережах, надихаючи тисячі людей своєю незламністю та оптимізмом. В інтерв’ю виданню «Одеське життя» Віталій відверто розповів про свій шлях реабілітації, нові виклики, з якими він стикається щодня, та про те, що допомагає йому залишатися сильним та мотивованим, незважаючи на всі труднощі.

Як відновити здоров’я та навчитися жити без зору

— Що стало найбільшим викликом під час проходження реабілітації?

— Найбільшою проблемою стало те, що батьки просто не знали, що робити зі мною після поранення. Не було жодного органу, жодної людини, яка прийшла б і сказала: не хвилюйтесь, ситуація така: ми боремось, але, швидше за все, він не буде бачити. Буде навчання, буде реабілітація, і він буде самостійним. Реабілітація відбулась тільки завдяки моїм близьким та друзям, які моніторили інтернет, соцмережі, публікували пости. Я не знаю, що зі мною було б, якби не ця жага моїх рідних.

— Як вчилися орієнтуватися у просторі, чи були державні програми?

— На той період не існувало абсолютно нічого. Моє навчання, моє ознайомлення з тростинами, перші уроки просторового орієнтування для мене проводили цивільні, які не бачать з дитинства або мають значне порушення зору. Ми ходили в магазин, вчилися, гуляли, і це заспокоювало моїх батьків. І, звичайно, це вселяло у мене надію, що все буде добре, я вчусь, і я зможу. Далі впродовж трьох місяців я проходив лікування та реабілітацію в Ізраїлі. Там зі мною вже займалися кваліфіковані спеціалісти, які знали, як працювати з військовими, бо в Ізраїлі ця тема дуже розвинена. Це був мій перший такий потужний досвід, де я багато чому дійсно навчився.

— У скільки обійшлось відновлення в Ізраїлі?

— Моя реабілітація була на 100% платною. На жаль, наша держава тоді працювала тільки з медиками з Польщі, а мені треба було в Ізраїль. Щоб виїхати, ми мали отримати запрошення з клініки та надати лист, де вказано, що абсолютно всі витрати беруть на себе мої батьки, а до держави не мають жодних питань. Загальної суми витрат я не знаю. Однак абсолютно вся медицина в Ізраїлі платна. Консультація лікаря коштувала 12 тисяч гривень, а година просторового орієнтування — 1700 гривень.

— Де краще за все шукати можливості для реабілітації?

— Найбільше допомоги тим, хто втратив зір, надають громадські організації. Я був безпосередньо амбасадором Light in you. Вони роблять величезні успіхи для навчання хлопців. Я також був нещодавно в таборі для людей з вадами зору на Закарпатті. Там зазвичай тільки діти, але цього року доєдналося четверо військових. Проте є й інша сторона. Цих спеціалістів дуже і дуже мало. І проблема у тому, що громадські організації не мають доступу до баз поранених військових. Тобто якщо ти поранений — ти сам маєш шукати шляхи відновлення. Я знаю багато прикладів щодо передмістя, селищ, де про ці організації навіть не чули. На лікуванні в Одесі я познайомився з 49-річним військовим Олексієм. Він втратив зір і лишився з 80-річною мамою. Вибачте мені, при здоровому глузді і нормальному фізичному стані, мама водила його до вбиральні. І тоді я подарував йому тростину і почав вчити орієнтування. Вже згодом він вихвалявся, що сам ходить до вбиральні та курити на вулицю. Тому тут все залежить від того, чи потрапить людина під супровід громадської організації та до кваліфікованих спеціалістів.

— Чи мають люди з інвалідністю реальний соцзахист?

— На жаль, держава не допомагає належною мірою. Я зараз залежу від своєї дружини. Це мій супровід, допомога в побуті, організація всіх питань, контроль документів. На державному рівні немає такої людини, яку б могли за мною закріпити. Крім того, з моменту поранення до моменту набуття групи інвалідності ти не можеш претендувати на соцзахист. А вже після отримуєш підтримку по дві години на тиждень. Так було в моєму випадку. Це жах. Я бачу в Одесі хлопців, які залишаються наодинці і їх підтримують лише волонтери.

Заняття спортом надають перспективи

— Наскільки я зрозуміла, саме спорт допомагає вам активно соціалізуватися та подорожувати. Який напрям обрали для себе?

— Я виступаю зараз у Федерації стронгмену України. Це силовий екстрим, жим штанги, веслування на тренажері. У мене по п’ять тренувань на тиждень. Зараз буде відбір до збірної України, де я теж братиму участь. А вже потім поїду на міжнародні змагання в Мадрид.

— Чи є ймовірність того, що саме спорт може приносити вам дохід?

— На жаль, на ветеранських змаганнях немає призових. Це зроблено для того, щоб уникнути корупційних схем. Тобто весь ветеранський спорт – це виключно виступи, результати і мотивація як для цивільних, так і для військових. Але в мене є мета зробити спорт своєю роботою. Однак у 90% в спорті гроші приходять з реклами. Я працюю у цьому напрямку.

Побутові труднощі і відношення людей

— Наскільки Україна зараз інклюзивна та комфортна для людей з інвалідністю?

— Зміни у створені інклюзивного простору відбуваються, але це крапля в морі. Скільки б я не говорив у соцмережах, скільки б не кричав, та абсолютно всі світлофори не можуть зробити такими, що говорять, не можуть зрізати дерева, які заважають проходу, або контролювати правильність паркування автомобілів. І це я кажу про великі міста. У пригородах та селах ситуація значно гірша. Допоки на державному рівні не буде працювати модель сприйняття ветеранів та не буде скрізь запроваджена інклюзивність, доти абсолютно нічого не буде змінюватися глобально.

— Яку позицію ви обрали для себе з огляду на те, що відбувається?

— Моя позиція така: треба пристосовуватися і виходити з того, що маємо. У соцмережах я намагаюся все більше говорити про тростину. Коли я почув, що мав би носити окуляри, бо можу когось налякати або відбити бажання йти у військо, я принципово не став носити окуляри. Я хочу, аби люди бачили і звикали. Але і цього замало. Треба, щоб запрацювала державна інформаційна компанія, де постійно показували б ветеранів без кінцівок, на кріслах колісних, незрячих. Треба привчати суспільство до того, що такі люди є і їх буде більше.

— Яку пенсію ви отримуєте від держави та на що її вистачає?

— Оскільки я був у штурмовому підрозділі, то грошове забезпечення трохи вище, ніж у звичайних підрозділах. У мене перша група інвалідності і зараз я отримую 26 тисяч гривень на місяць. В когось по 15-20 тисяч. За ці гроші я живу з дружиною, яка не може працювати, бо вона постійно зі мною, та донькою. Квартиру винаймаємо у Вінниці, там космічні ціни, але я прив’язаний до тренувань. Тож це 13 тисяч на місяць плюс комуналка. Тому дякую, що в мене є підтримка як від сім’ї, так і від звичайних українців.

Мій приклад надихає інших

— Чи не думали ви переїхати за кордон, де можуть бути більш комфортні умови для проживання?

— Мав пропозиції, але відмовився. Мені подобається те, чим займаюся. Поки відчуваю і бачу себе корисним тут. Я чую багато позитивних відгуків стосовно своєї діяльності у соцмережах.

Мені кажуть, що я мотивую та надихаю завдяки власному прикладу. Це і моя мотивація і, певно, найбільша плата, яку отримую. Я показую своє активне життя, проте дотримуюсь позиції не показувати зворотний бік ситуації. Це і тонни ліків, які я приймаю, і фінансові труднощі, з якими стикаюсь. І дійсно, коли я дивлюся, що пишуть люди, які змінили своє життя на краще, — отримую від цього величезне задоволення. Тому на найближчі роки я навіть не розглядаю варіант переїзду за кордон.