Від кутюр’є до військового: чому людина моди з Балти стала людиною війни

З модних показів – на полігон

Руслан Антонюков розробляв моделі корсета – вишуканого предмета гардероба. Він сам створював і шив корсети, і був одним із провідних та впізнаваних майстрів у показах моди та конкурсах краси. П’ятнадцять років він очолював бренд «Антонюків».

А потім змінив модельні підмурки на фронтові дороги.

— Я прийшов до військкомату, як тільки був анексований Крим. Але мене не взяли в армію. Тоді багатьом відмовили. Через деякий час все ж поталанило: мене призвали. Можливо тому, що свого часу я служив прикордонником на кордоні з Афганістаном. На військовому полігоні «Широкой Лан» зустрівся з балтянами. Всі вони вважалися призваними, але то формально, бо у 2014 році йшли на Схід переважно добровільно. Кого не призивали — йшли до добровольчих підрозділів, сформованих ще в Києві, на Майдані, — згадує Руслан.

Бойовики стріляли в упор

Тоді суцільне пекло було в Донецькому аеропорту.

Йшли бої місцевого значення, а на горизонті щодня горів аеропорт — його обстрілювали з «Градів». Завдяки воякам, котрі тримали там оборону, хлопці мали закріпитись у Мар’їнці.

—  Коли оголосили перемир’я, через наш блокпост проїхало таксі, а за ним – дві машини з бойовиками. Як прикордонник з досвідом, я організував цей блокпост: виїзд-в’їзд, все було під контролем. Це не сподобалося бойовикам і вони вирішили просто його «знести». Це було 6 жовтня 2014 року о десятій вечора. Ми з Віталієм Ткачем (зі Смолянки, що на Кодимщині) підійшли перевірити документи… Вони стріляли в упор. Віталій загинув на місці. Мене поранили. Хлопці бойовиків тих знищили, — каже Руслан.

Коли по-іншому сприймаєш життя

Після тяжкого поранення, прийшовши до тями у реанімації шпиталю, найпершим бажанням Антонюкова було творити. І він попросив дати йому лист паперу та олівець.

Воїн, який отримав інвалідність, не обмежує себе датами і переконаний: якщо має щось статися, то воно станеться.

— Я зовсім по-іншому оцінив життя. Вже не було мети заробити гроші, працювати поспіхом. Адже якщо художник працює з наснагою, то й картина виходить гідна. Гроші та поспіх — ці два моменти дуже заважають у будь-якій роботі, — переконаний Руслан.

Як він згадує, ще у 2014-му всі, хто був в АТО, на сто відсотків були впевнені, що росія не зупиниться на Донеччині, що піде великою війною. Це було питання часу.

— На той час наша армія була слабкою, не вистачало зброї.  Але нам дуже допомагали волонтери, надзвичайно підтримувала Балтщина, яка і сьогодні має потужний волонтерський стрій, — каже Руслан.

Найстрашніше – не встигнути доставити необхідне

Руслан повернувся на Балтщину. Тут зі своїм другом — фермером і меценатом Сергієм Покотилом та його сином Артемом — відкрили перший на півночі Одещини завод з виробництва пелетів. Пелети робили з соломи та кукурудзиння.

Однак він ніколи не забував про своїх побратимів з АТО — шукали і відправляли хлопцям на фронт все, що їм було необхідне. Сьогодні Руслан очолює волонтерський рух Балтської громади.

—  Раніше я не усвідомлював, наскільки це відповідальна місія — волонтерство. Нам непросто. Я не звик просити, а тут доводиться це робити. Не для себе. Для хлопців. А ще, боюсь не встигнути щось комусь вчасно не доставити. Війна змінила ситуацію, змінила багатьох і змінила світ, — зізнається волонтер.

Балтська громада – надзвичайна!

Не тільки волонтери, а й колективи Балтської громади працюють на перемогу. З початку року на фронт відправлено близько двохсот авто, повербанки, «мавіки», «старлінки», дрони.

Руслан починав волонтерську діяльність з об’їзду всіх населених пунктів громади. Заїжджав у кожне село, говорив з людьми, переконував, розказував про необхідність допомоги фронту, про важливість кожного у цій справі.

— Балтська громада — це надзвичайне явище. Тут всі люди допомагають, донатять, проводять благодійні концерти і ярмарки, збирають кошти на допомогу армії навіть діти. Хтось комплектує індивідуальні медичні аптечки, хтось плете сітки, хтось готує обіди. Назвати всіх задіяних просто неможливо. Це буде здоровенний список, — продовжує волонтер.

Про лікаря, який врятував

Руслан Антонюков тривалий час мріяв про зустріч із хірургом, який врятував йому життя. І його мрія здійснилася. З головним лікарем Дніпровської обласної лікарні, доктором медичних наук, професором Сергієм Риженком зустріч Руслану влаштував  друг.

– «Дякую, друже», — сказав я професору. А він мене не впізнав. Лише коли попросив підняти футболку та подивився на свою роботу, сказав: «А! Пам’ятаю!». Ми спілкувалися, говорили про життя. Лікар залишається на бойовому посту — рятує хлопців. Те, що я пережив, це квіточки проти того, що вони переживають зараз, — каже Руслан.

Буде логістика – буде розвиток

Руслан Антонюков переконаний, що сьогодні дуже треба, щоб працювала економіка. І не тільки на перемогу, а й на завтрашній день, який прийде після нашої Перемоги.

– Я часто згадую зустріч в Києві з Валентиною Олефіренко (позивний «Мем»). Відома особистість, професорка, меценатка, котра з 2014 року допомагає хлопцям і завжди поруч із добровольцями. У 2017-му пані Валентина читала лекції у Київській школі економіки для тих, хто прагнув щось змінити у своєму житті після повернення додому. Вона акцентувала на тому, що під час війни економіка має працювати в стократ потужніше, бо після війни буде нелегко. То чим будемо наповнювати бюджет, чим лататимемо дірки у бюджетах, які вже є сьогодні? – розмірковує волонтер.

Сьогодні найгловніше – перемога України. Але, на його думку, має бути і стратегія розвитку громад після війни.

— Я теж не думав, що колись зможу ходити, що вдасться запустити завод. Коли чергова фура з пелетами перед війною попрямувала у Францію, я теж про таке не мріяв. А потім ворог почав гатити, і ми припинили відправку. Рахунки пусті – на зарплату все пішло. Але ми відновлюємось і все одно повернемося до логістики. Буде логістика — буде розвиток бізнесу, інвестиції, будуть і соціальні виплати. Ще у 2022 році отримав грант від українського фонду на випуск пелетів. Це наша майбутня енергетична незалежність. Таких заводів на Балтщині буде три, — каже Руслан.

Мрії про завтра

Заради майбутнього наші захисники сьогодні на передовій. На майбутнє працює і тил.

— Коли хлопці повернуться, я їм передам справи громадської організації. У них мають бути свої лідери. Зараз є великі можливості писати проекти, отримувати гранти. Але поки хлопці на передовій — все це не має сенсу. Мрію, щоб всі вони повернулися додому, згуртувалися, мали вплив на життя громади. Для успіху має бути дуже потужна організація ветеранів війни. Вони мають відчувати, що потрібні спільноті, — переконаний Руслан. – Треба, щоб працював інститут історичної пам’яті — у нас багатюща історична спадщина. Наші діти хочуть бути вільними від «руського міра», вони думають по-іншому і бачать свою Україну вільною і незалежною.

---

Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»