Вагітність під час війни: що розповіли породіллі-одеситки (вiдео)

Олеся: народила доньку у жовтні

«За тиждень до війни я дізналася, що вагітна. Ця вагітність була не запланована, але я ні на хвилину не сумнівалася, чи залишати дитину, чи ні. І чоловікові окрема подяка, він мене підтримав.

Кілька разів, на жаль, наді мною пролітала ракета. Я з собакою гуляла на майданчику: падала на землю, обіймала собаку та групувалася. Це, мабуть, якесь майбутнє материнське почуття самозбереження. Якщо треба, сиділа в загальному коридорі, за 3-4 стінами. Тобто намагалася дотримуватись усіх правил і, в принципі, всім рекомендую. Тому що і морально ти спокійніше переносиш це все, і фізично на менші ризики наражаєш себе й дитину.

Слава Богу, війна не вплинула на процесі пологів і вагітність, чому я дуже рада. Зіграло якесь гормональне тло, але я була абсолютно спокійна, абсолютно впевнена, що все буде добре. Я працювала й працюю досі. Це, мабуть, мене й рятувало: постійна зайнятість, рух, прогулянки з собакою. Тобто у мене не було часу сильно нервувати».

Наталя Фрунзе – народила доньку у вересні

«Ми давно планували завести дитину, але якийсь час у нас це не виходило. Тому коли в січні ми дізналися, що я вагітна, ми були дуже щасливі. Ми на так чекали на малюка! Але за місяць почалася війна… Думки позбутися дитини навіть не було, тому що вона була дуже коханою. Війна, звісно, трохи зіпсувала радість. Але з іншого боку, дитина допомогла пережити всі негативні сторони того, що відбувається. Щоразу коли я читала якісь погані новини, я думала: «Проте у мене буде дитина». Я налаштовувалася на те, що двом смертям не бувати, однієї не обминути, і боятися кожного шереху буде недобре для малюка. Я налаштувалась на те, що ось така у нас зараз реальність.

Я хвилювалася, що не буде електрики. Як тоді народжувати? Ось цього я боялася. Тому коли донька вже народилася, я заспокоїлася.

Ми з чоловіком домовилися про партнерські пологи. Ми обидва цього хотіли, готувались до цього. Мене поклали до пологового будинку заздалегідь, я вже була там. І ось о 12-й ночі у мене починаються перейми, а комендантська година до 5-і ранку. Мені всі лікарі обіцяють, що це перші пологи, й чоловік має на них встигнути. Але все розвивалося якось дуже швидко. І ось народження все ближче й ближче, а він не може прийти, бо комендантська година. Вже о 5-й ранку він на валізах, готовий вибігати. Таксі не їздять, машини ми не маємо. Що робити? Понад годину він іде пішки до пологового будинку. Йде дощ. І він під цим дощем, заради того, щоб побачити народження своєї донечки. Такий шлях пройшов. І встиг: він буквально прийшов, і вона народилася. Він почув перший крик дитини.

Мені здається, що післяпологова депресія зараз не має шансів, тому що психіка, все тіло націлені на те, щоб вижити. Нам треба впоратися з усім цим, тому розклеюватися саме тіло не дозволяє. Я дивлюся на личко доньки – так і заспокоююсь. Не знаю іншого рецепту поки що.

Не залазити до соцмереж – це теж мені допомогло. Я перші два місяці не залазила до соцмереж взагалі, коли почалася війна. Тому що там дуже багато ненависті, багато злості. Я розумію всі ці почуття, але я не хочу в них занурюватись. Мені зараз потрібно транслювати зовсім інші емоції дитині».

Ірина Жуковська (Кіра Кокс) – народила доньку у липні

«Життя так склалося, що в мене вже 21 рік інсулінозалежний діабет. І мене із підліткового віку готували до того, що дітей у мене не буде. Усі спроби завагітніти були плачевними. Цю вагітність ми не планували. Про те, що я вагітна, ми дізналися у грудні. У той момент, коли в нас обох немає роботи, нам ніде жити, війна… І нам дали дитину… Мені важко відповісти, чому так сталося. Я можу сказати тільки одне – дякую.

З часом у мене почалися дуже серйозні панічні атаки. Кожну тривогу я просто збиралася, одягалася, брала свою тривожну валізку, в якої був інсулін, цукор, усі медикаменти, глюкометри та паспорти. І я сиділа у коридорі. У мене не те щоб був страх за своє життя. У мене був страх за те, що я маю стати мамою, я мушу пройти цей момент.

Уся моя вагітність із 20-го тижня протікала на збереженні у лікарні. Лікарня знаходиться на селищі Котовського. Туди часто «прилітало». Ти знаходишся там, а там просто тремтять вікна…

Діагноз, який мені поставили, це прееклампсія. Це постійно підвищений тиск і набряклість. Тиск провокував ще більші набряки. І цей тиск постійно підвищувався. Мені прописували пігулки: я пила на день близько 16 таблеток, які стабілізують тиск, наскільки це можливо під час вагітності. Але оскільки я нервувала, від нервів у будь-якому випадку тиск зростав. Ці пігулки діяли на 50%, тому що підхоплювався мій нервовий зрив. І це посилювало процес перебігу вагітності.

У пологовому будинку нас рятували обох, ми з дитиною лежали у реанімації: тільки донька лежала в дитячій, а я – у післяпологовій реанімації. Ця війна в будь-якому випадку впливає на вагітність, тому що ми народилися передчасно – на 6,5 місяці – та були дуже маленькими – 1 кг 460 г, 41 см.

Я побачила доньку не одразу, бо я була у реанімації. Після пологів у мене почався такий сильний набряк, що він тиснув на черевну порожнину, на дихальні шляхи, і я просто задихалася.

До доньки чоловік привіз мене на інвалідному візку. Дитина була дуже страшна, дуже негарна. У неї були просто шкіра та кістки. Така ось маленька, така вся чорна. Я просто стояла й не могла заспокоїтись. Я просто ревіла без зупинки. Лікарі мене заспокоювали, казали: «Дитина відчуває твій стан. Якщо ти ревтимеш, то й вона буде, і ніколи не видужає. Ти маєш бути сильною».

Цей момент просто треба пройти. Він справді важкий. У нас є за що сьогодні переживати, скажімо так. Ми не здаємося, я знаю, що ми впораємося. Як наші ЗСУ мають перемогти, так і ми переможемо. Варіантів інших немає».

***

Матеріал здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Автори: Тетяна Сярова, Вікторія Чабанова, Віра Корольченко, Ігор Казанжи

Фото: скріншот з відео