Містечко Снігурівка, що межує з Херсонщиною. Тут жили наші родичі — тітонька, двоє її синів і купа племінників та онуків. Ми їздили один до одного в гості. Тож коли російські війська окупували Снігурівку, це стало ще одним шоком для нашої великої родини.
Снігурівка місто
— На другий день війни ворог обстріляв з гелікоптерів Снігурівку. Тоді півміста залишилося без світла. І це був тільки початок «асвабаждєнія». Ворог невдовзі захопив Херсон, і ми почали втрачати зв’язок з рідними. Я шукав високу точку на котельні, щоб повідомити, що ми живі-здорові, — розповідає мій брат Володимир Теременко.
За п’ять днів до окупації по місту била російська авіація, пускали бомби на парашутах. На вулиці Жовтневій зруйновано 30 будинків, знищено понад десяток. Здавалося, вулицю просто розтерли по землі.
Після цього Теременки почали облаштовувати під сховище котельню Пенсійного фонду, що неподалік їхнього будинку.
Володимир з дружиною Валентиною принесли туди ліжка, воду, консервацію, спиртовки, акумулятори, сухарі. Щоночі вони з дітьми, онуками та сусідами ночували у цьому сховищі. А вранці йшли додому.
Коли над ними пролетіла ракета, внучка Уляна зі страху почала заїкатися. Теременки вирішили евакуювати їх з донькою до Миколаєва, звідти — в Новий Буг. Старшу доньку з дітками відправили на Житомирщину. Побачилися вони вже після деокупації Снігурівки.
— Ворожі війська зайшли у місто 19 березня 2022 року. Спочатку заїхало два танки. Це була розвідка. Потім зайшли інші. Один із них мало не заїхав у наш будинок. Я вибіг на вулицю і кричу йому: «Ти що, дебіл, куди преш?». А він показує, що гальма відказали. Валя сварила мене, мовляв, мовчи, бо вб’ють. А я хіба про це думав? Я хату спасав, — каже Володимир. — Цю реальність важко було усвідомити. Заворушилися колаборанти, мародери. Ворог грабував магазини, нишпорив по підвалах. Нам вдалося зберегти трохи продуктів з магазину «Економ». А коли повернувся додому господар — Саша Дібров — віддали все йому. Він був дуже вдячний. А нещодавно Сашко допоміг моїй дружині з ліками, — каже Володя.
— Мамі йшов 84-й рік. Вона не хотіла залишати своє житло. І коли бачила колони окупантів, згадувала Другу світову і ніяк не могла збагнути, як це ті, що називали себе братами, пішли на нас війною?! Її район дуже обстрілювали. На третій день окупації вона злягла, а через два тижні померла, — продовжує свою сповідь брат.
З похованням моєї тітоньки Раїси Теременко допомогли сусіди. А от місце на цвинтарі Володя довго «вибивав» в окупантів. Туди не пускали — там розташувались російські війська. Вже думав, що буде ховати у дворі, коли врешті дали згоду.
Валентина і Володимир Теременки все життя прожили у Снігурівці, у будинку, який зводили самі. Тут виростали їхні діти. І вони навіть чути не хотіли про від’їзд.
Вісім місяців вони жили у підвалі. Воду возили з каналу тракторцем собі та іншим пенсіонерам. Тракторець ховали, щоб окупанти не забрали. Готували їжу на цеглі. Спочатку волонтери передавали хліб та до хліба, а потім такої можливості не було. Магазини не працювали. Діяв лише ринок, де можна було купити хліб. Його привозили з Херсона. Але гроші не у всіх були. Як і можливості зняти готівку з картки.
Місто залишилось без світла, газу і води.
Добре, що у погребі була своя картопля та закрутки.
Якось до котельні під’їхав джип. З нього вийшли російські солдати і сказали, що вони тут будуть зимувати. А Володя й каже: «Тут немає як зимувати, тут у нас діти». Коли облаштовували сховище, він розставив навкруги дитячі іграшки, про всяк випадок. І це спрацювало — ворог відмовився займати котельню.
— Часто у наших будинках проводились обшуки. Запитую: «Що шукаєте?». А вони кажуть: «Не твое дело». Потім зрозуміли, що вони шукають зброю і бандерівців, — веде далі розповідь Володимир.
Попри все, Володя з Валентиною ходили на роботу у дитячий садок. Дітей там, звісно, не було. Тож подружжя доглядало квіти, наводило лад, зберігало майно. Заклад, на щастя, вцілів.
Але у вересні приїхав Валерій Кірюхін і сказав, щоб Володя віддав йому ключі. Коли він став впиратися, його попередили: «Отдай ключи, или поставим к стенке». Наразі Кірюхін у розшуку. За розпорядженням так званої «голови Снігурівської адміністрації» Тетяни Мезіної, з дитсадка забрали телевізор і пральні машини.
— Коли прийшли у місто наші, нас з дружиною відновили на роботі, — не без задоволення каже Володя.
Вони сиділи за хатою і дивилися, як ворог спішно полишає Снігурівку. Коли скрилася остання машина, Теременки зайшли в хату. І одразу почули стук у ворота. Хтось кликав: «Володя, Воха, открой». Двоє озброєних російських солдатів стояли на дворі, неподалік — автомобіль.
— Где Володя? — запитав один з них.
— Ну, я Володя, а що треба? — у свою чергу запитав Володимир.
— Нет, не ты. Наш Володя. Он должен был нас здесь ждать.
— Тут іншого немає.
І тут росіяни почали кричати, що іх кинули, що путін козел. Один навіть погрожував застрілитися і все запитував «что делать?».
— Найкращий вихід для вас — здатися, — порадив Володя.
Зі своїм товаришем Миколою вони забрали у ворогів зброю, зателефонували куди треба, і вранці за ними приїхали.
— З полоненими треба по-людськи. У мене двоє служать: зять — під Бахмутом і онук — на кордоні. Дай Боже, щоб їх минула чаша сія, — промовляє Володимир, — чекаємо їх живими додому.
Сили 131-го окремого розвідувального батальйону та суміжних підрозділів України звільнили Снігурівку 10 листопада. Український прапор над будівлею районної адміністрації підняв сержант Андрій Орлов.
— Як побачили наші танки, щастю не було меж. Зустрічаючи українських воїнів, ми обіймали їх і дякували. Жінки несли їжу, курей, яйця. Нашу радість не описати словами, — каже Володимир Теременко. — Дорослі плакали, як діти.
Перед початком повномасштабного вторгнення у Снігурівці жило майже 12 тисяч жителів. Більшість виїхали. Залишилися переважно люди старшого віку.
— У ці неспокійні дні до нас прибилася кішка. Я її прихистив. А на другий день вона привела додому двох кошенят. Потім ще підібрали. Сьогодні їх у нас 19. Я знаю ще від бабусі, що коли прибивається кішка, — це хороший знак: разом з котиками повертається до нас щастя.
На третій день після звільнення у Снігурівці була відновлена подача води, на четвертий — мобільний зв’язок. Незважаючи на те, що місто пограбоване і майже зруйноване, воно повертається до життя.
— Гарна наша Україна, — каже Володимир. — До війни наші почуття ніби спали: живемо та й живемо у благодатному краї. А те, що ми свій край любимо, без нього свого життя не уявляємо, усвідомили тільки зараз.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Читайте також:
Із п'ятниці, 22 листопада, в Одесі відновлено роботу автобусів № 105 і №105-А за постійним… Read More
У п'ятницю, 22 листопада 2024 року, у зв'язку з плановими роботами на міських електромережах деякі… Read More
1003-й день Україна протистоїть повномасшатабній агресії російської федерації. На ранок, 22 листопада, ситуація на фронті… Read More
В Одесі 49-річна водійка автомобіля «Ssang Yong» наїхала на жінку, яка переходила проїжджу частину і… Read More
Доброго ранку, друзі! Почніть свій день з посмішки - ми підготували для вас свіжу порцію… Read More
Привоз в останню декаду листопада: легкий дощик, «тяжкий» вітерець. Людей (чи так здалось) менше, аніж… Read More
View Comments
Именно тот случай когда говорят - БРЕД СИВОЙ КОБЫЛЫ! Противно читать. Люди, кто был в оккупации, прекрасно знают кто такой Вова этот и как он с орками тёрся. Придёт время, будет расплата.