Село Долинське Ренійської громади – самобутнє. Всі місцеві хлопці й навіть дорослі чоловіки люблять грати у футбол. Ще долинці поважають національну боротьбу тринта та інші силові види спорту. Серед мешканців села чимало професійних рятувальників і працівників поліції. Містяни заочі називають мешканців цього населеного пункту, що недалеко від Рені, «долинськими полковниками», підкреслюючи притаманне їм почуття власної гідності.
Долинске, діти
Свою останню велику фотозйомку Микола Чобану провів у 87 років – його запросила директорка школи Маріанна Черня сфотографувати свято Першого дзвоника. Протягом понад шістдесяти років Микола Чобану знімав у Долинському всі весілля, проводи в армію, сільські свята. Кожна сільська родина зберігає фото, зроблені саме ним.
– Скільки за все життя у мене було фотоапаратів, навіть не знаю, збився з рахунку, – каже Микола Чобану, який наступного року відзначатиме 90-річний ювілей. – На жаль, не зібрав їх у колекцію. Одне можу сказати: у мене завжди були найдорожчі фотоапарати, що забезпечують максимально можливу якість. Пам’ятаю, як за «Салют» віддав чотири свої зарплати директора Будинку культури – понад чотириста рублів.
Так, Микола Дмитрович багато років керував сільським Будинком культури. В ті роки, а це були шістдесяті та сімдесяті, в селі ще не було магнітофонів, на всіх заходах грала лише жива музика. Микола Чобану при Будинку культури організував ансамбль народних інструментів «Флуєраш» та вокально-інструментальний ансамбль «Долина». Як вони грали! На дискотеки до Долинського приїжджала молодь з усіх навколишніх сіл і навіть із міста Рені.
– На дискотеках непогано заробляли, у нас був спецрахунок, – розповідає пан Микола. – Пам’ятаю, ми навіть придбали два електроакордеони, взагалі купляли будь-які інструменти.
Дружина Миколи Чобану чверть віку працювала художнім керівником. Часто згадує творчі будні, особливо жнива, коли агітбригада їздила польовими станами і виступала перед механізаторами.
Сьогодні про все це подружжю нагадують численні фото.
Історія цього творчого подружжя почалася з розбитого серця.
– Я шість років зустрічався з іншою дівчиною, – не приховує Микола Дмитрович. – Але коли запропонував їй одружитися, отримав відмову. Причина – мій маленький зріст. Мені все життя було прикро: мій тато був метр дев’яносто і вважався найсильнішою в селі людиною. Коли він вийшов на пенсію, його попросили працювати сторожем у колгоспі та доручали охороняти найпроблемніші ділянки. Батька односельці боялися і поважали: у його зміну завжди був порядок. А ось я пішов у маму, вона буда мініатюрною. Це стало трагедією моєї молодості.
– Мій чоловік досі пам’ятає своє перше кохання, – продовжує Марія Іванівна. – Але я не ображаюся, у кожної людини є минуле. Я одружилася з Миколою, коли мені було лише сімнадцять років, а йому вже тридцять. У вісімнадцять я народила сина. Загалом у нас четверо дітей – троє синів та донька. Ми разом живемо вже майже шістдесят років, у нас вже є три правнучки.
– Познайомилися ми з Марією у лікарні: я потрапив туди після аварії з переломом ноги, а вона лежала з апендицитом, – згадує Микола Дмитрович. – Вона була тринадцятирічною школяркою і допомогла мені донести сумки. Потім я побачив Марію через кілька років вже прекрасною дівчиною, коли вона закінчила десятирічку і прийшла до сільради шукати роботу. А тут я зі своїм розбитим серцем.
Микола Дмитрович трепетно ставиться до своєї дружини. У свята він завжди дарує їй квіти, стаючи по-джентльменськи на коліно.
Миколу Чобану завжди поважали у селі, навіть з повагою називали на місцевий манер «бадя, бодіке», що в перекладі з молдавської «дядя, дядьку».
– Все почалося ще в Ренійському інтернаті, – розповідає аксакал. – У роки мого дитинства в селах вчилися лише до восьмого класу, а за середньою освітою юнаки та дівчата їхали у місто. В інтернаті я був за віком старший та вимагав, щоб всі хлопці мене називали «бадя». В нас, молдаван, є така традиція: якщо хтось старший за тебе, хоч на рік, треба звертатись до нього з приставкою «бадя». Я так настращав товаришів, таку дисципліну в інтернаті тримав, що до кінця життя приклеїлася кличка.
Цікаве життя подружжя Чобану та декількох поколінь села Долинське збережено у фотографіях.
– У нас валізи та мішки з фотографіями, які мій чоловік трепетно зберігає, – каже Марія Іванівна. – І не дай Боже щось викинути, я навіть цих фото не торкаюся. Історично цінні фото передали до школи та Будинку культури. Це фотографії ветеранів, сільських свят.
Особлива гордість Миколи Чобану – численні публікації, деякі фото були навіть в центральних виданнях. Особливо він любив ловити гумористичні моменти.
– Пам’ятаю, одного разу ягня підійшло до коляски, в якій сидів наш син, і вихопило в нього пляшечку молока. Так і залишилося в кадрі – сміливе ягня приклалося до соски, а наш малий плаче від образи.
Одну кімнату в будинку відведено під найцінніші сімейні фотографії.
– Діти до нас приїжджають часто, і дуже люблять влаштовувати фотосесії, – сміється господиня. – Щоразу по дві години нас мучать у пошуках композиції, фону та потрібних поз. Але кожна фотосесія завершується класичним фото: ми з чоловіком, як пара голубів, сидимо на лавці перед хатою.
Щороку 6 травня у Долинському відзначають храм села. У цей день Вероніка Салі, директорка дитячого садка, приходить до пам’ятника свого двоюрідного брата Георгія Калінку, який у 1986 році був із почестями похований у центрі села – він загинув в Афганістані.
– На день його ангела ми покладаємо квіти, згадуємо про Георгія та про його подвиг, – каже Вероніка. – А ще я згадую свого діда. Щороку дев’ятого травня він, учасник Другої світової війни, одягав свій піджак з орденами та медалями, плакав і казав: «Діти мої, не дай вам Бог пройти через те, через що ми пройшли…» Тоді ми не знали, що таке війна. А тепер знаємо, що таке «Іскандер», дрони, що таке тривога.
Спочатку вихованці нашого дитсадка лякалися, коли вихователі проводили їх в укриття. А тепер звикли: почують сирену – самі залишають ігри, йдуть одягатися. Нам всім так хочеться, щоб швидше закінчилася війна!
Центр села Долинське прикрашає храм, що носить ім’я Георгія Побідоносця. Його підняли з руїн років п’ятнадцять тому.
– За радянських часів, коли я ще був маленьким, храм зачинили, він стояв без вікон, без дверей, – згадує уродженець Долинського, депутат Ренійської міськради В’ячеслав Мунтяну. – У вісімдесятих роках храм було підірвано. Я особисто цього не бачив, тому що був на строковій службі, але про події мені розповіли батьки та бабуся. Казали, що приїхали військові, почали закладати вибухівку. Мешканці села намагалися протистояти, але марно. Після першого вибуху храм здригнувся, але вистояв. Заклали вибухівку повторно і зруйнували святиню.
Жителі села, які сприяли варварам, зазнали страшної кари – ніхто з них не помер «своєю смертю».
Розповідають, що згодом один із мешканців вирішив набрати на руїнах трохи цегли і зробити сарайчик. Коли закінчив роботу, тяжко захворів і помер.
Історії були настільки вражаючими, що потім, коли почали відновлювати храм, всі будівельні матеріали – цегла, метал, деревина – лежали просто неба без охорони: ніхто не наважувався взяти те, що призначено для храму.
Мешканці села за допомогою одеського підприємця Івана Буценка (Долинське – село його батьків) вже за часів незалежності України на старому фундаменті підняли нову церкву із золотими куполами.
Читайте також:
1 июля норвежский медийщик Нильс Риисе отправился в поход из столицы своей страны Осло в… Read More
Вважається, що історія одеського трамвая починається з 1910 року, коли запустили першу електричну лінію. Але… Read More
З 25 по 27 липня Одеса прийматиме третій фестиваль української культури «Виделкаfest». Три фестивальні дні… Read More
Співак з Одеси MELOVIN заявив, що мобілізувався до ЗСУ і стане частиною музичного колективу прикордонної… Read More
Музей сучасного мистецтва Одеси повідомив про несподівану смерть Володимира Петровича Наумця - видатного українського художника,… Read More
Іноді просто немає сили. Робочий тиждень був виснажливий, холодильник майже порожній, а друзі вже на… Read More
