Ця жінка в колишньому Тарутинському районі відома багатьом. Марія Леонтіївна Гаврилюк двадцять п’ять років пропрацювала головою Вознесенської селищної ради – два рази її обирали депутати відкритим голосуванням, один раз таємним і чотири рази вона «проходила через виборчу кабіну».
За її керівництва до Вознесенки був проведений газ, побудована нова школа, зроблена дорога на Кролівку, відремонтовані клуби, ФАПи тощо. Громада неодноразово ставала переможницею районного конкурсу із санітарного порядку та благоустрою. А ще Марія Гаврилюк перша в районі отримала новенький службовий автомобіль як найкращий голова селищної ради Тарутинщини.
Зараз це Вознесенський старостинський округ Бородінської громади, до якого належать села Вознесенка Друга, Кролівка, Червоне, Благодатне і Скриванівка. До трьох останніх сіл автошляхів немає й досі, і Марія Леонтіївна ходила до них пішки, по 12-15 кілометрів.
Нещодавно Марії Леонтіївні виповнилося сімдесят років. Вона й досі живе життям рідного села, громади. А її односельці часто звертаються до неї за порадою.
– Маріє Леонтіївно, як ви стали головою селищної ради?
– Я вчитель за професією. Закінчила Одеський університет імені Мечникова, працювала вчителем історії в Червоненській школі, потім завучем, директором Вознесенської школи. Доки була директором, добилася, щоб у школі перекрили дах, відремонтували майстерні. У районі помітили мої ділові якості і запропонували посаду голови селищної ради. Я дуже хвилювалася. Мене тоді районний керівник спитав: «Що, боїшся?». Я чесно сказала: «Так». «Ну, раз боїшся, значить, працювати будеш». Так і стала головою, правда, навіть не уявляла, що аж на 25 років.
Ох і роки тоді були! Мені дали повозку з конем, і я на ній майже кожен день їздила по селах, доводилося й пішки ходити. Потім набралася сміливості та почала просити машину в радгоспі. Ось зараз бачу, як працюють сільські комунальні господарства, і мене заздрість бере: якби у мене було комунальне господарство, я би стільки всього зробила!
Тоді ж місцевого бюджету не було, усе доводилося просити, іноді навіть вимагати, каже жінка.
– Але, треба віддати належне, – мені завжди йшли назустріч. Люди кажуть, це тому, що в мене дар переконувати. Взагалі грошей не було, а потрібні вони постійно. Адже на п’ять сіл було три ФАПи, три клуби, три школи, три дитячі садочки, а ще п’ять водопроводів, шість свердловин, п’ять парків, кладовищ. Все це треба утримувати, ремонтувати. Допомагало сільгосппідприємство «Прогрес» – ми завжди знаходили спільну мову з його керівником Василем Узуном, який і зараз ним керує. Василь Дмитрович сам у минулому був головою сільради у Виноградівці (Тарутинська громада) і добре розумів наші проблеми. Після децентралізації, коли бюджет спустився на місцевий рівень, стало набагато легше – з’явилися «живі гроші» і разом з ними можливість щось реально робити.
– Стільки років поспіль вас обирали люди. Як думаєте, чому? Є секрет?
– В мене він один – треба поважати, розуміти, любити людей, навіть якщо вони не праві. Ось нещодавно до нас приїздили німці, чиї пращури – вихідці з нашого села. Вони, коли бувають у нас, обов’язково приходять до мене в гості. Я, як завжди, накрила стіл, випили ми смачного домашнього вина, поговорили. А коли прощалися, один з них мені каже: «У вас дуже гостинні, працьовиті, хороші люди, однак є одна проблема – у вашій країні влада не любить свій народ». Мені так ніяково стало від його слів, але я подумала, що так воно і є – у нас влада любить народ тільки під час виборчих кампаній.
З людьми треба говорити, впевнена Марія Гаврилюк.
– Звичайно, що для всіх хорошою не будеш, але ж я і не шоколадка, щоб усім подобатися. Кожен керівник має працювати так, щоб його поважали, інакше нічого не вийде.
– Сьогодні, після адміністративно-територіальної реформи, сільські ради стали старостинськими округами, на місцях немає депутатів, сільських рад. Як ви ставитеся до цього процесу?
– Я вважаю, що це крок назад, у ті часи, коли селищний голова ходив з простягнутою рукою. От після реформи місцевого самоврядування воно дійсно стало місцевим. Голова сільської ради, депутати вирішували, які проблеми насамперед потрібно розв’язувати в селі, а головне – був місцевий бюджет, гроші з якого на це спрямовували. Голова дійсно відчув себе головою, села почали розвиватися. А зараз розпорядником коштів э громада. І гроші тепер сконцентровані в селищній раді громади, а не в селі. А як можна господарювати без грошей? Ба більше, староста – це не виборна посада, його призначають, тому буває, що люди ним незадоволені. Вважаю, що правильно було, коли були сільські ради і голови на місцях – в селах. І обирали їх люди, які їм довіряли і могли завжди з них спитати.
– Нещодавно ви з чоловіком відзначили золотий ювілей, стільки років разом.
– Мені пощастило з чоловіком, він мене підтримує і розуміє. Познайомились ми випадково, я була молодою вчителькою, він – водієм в сільгосппідприємстві. Якось підвіз мене, потім став залицятись. Невдовзі зробив пропозицію. Я погодилась, але поставила ультиматум – хочу велике весілля, золоту широку каблучку і весільну сукню з білої парчі. Молода, дурна була, що вдієш. У Льоні була тільки мама, жили вони небагато, він не міг таке весілля потягнути. Але не здався, поїхав на лісозаготівлю, тяжко працював. Через пів року влаштував таке весілля, як я хотіла. Ми щасливо прожили ці роки, в нас чудовий син, онуки. Я вдячна Богу за все, що в мене є. Головне, щоб закінчилась війна і наступив мир.
Читайте також:
У парку Перемоги розквітли рідкісні для Одеси сакури, створивши казкові алеї. Містяни вже активно діляться… Read More
Репортерка «Одеського життя» Марія Котова сумлінно щотижня відвідує Привоз, щоб наші читачі завжди були в… Read More
Куликове поле в Одесі давно перестало бути просто великою міською площею. Це місце пам’яті, суперечок… Read More
Історію окулярів вдається простежити до кінця XIII століття (орієнтовно 1285–1290-ті роки). Перші письмові згадки про… Read More
В Одесі заплановані масштабні дорожні роботи одразу на кількох вулицях і проїздах у різних районах… Read More
В Україні бізнес долучається до захисту неба, у Росії фіксують атаки дронів і пожежі, а… Read More
