Як змінюється життя людини, яка залишає журналістику й обирає військову службу? Лариса Коваль зіткнулася з фізичними випробуваннями, незвичним побутом і необхідністю пристосовуватися до чоловічого колективу. Її досвід показує жіночу службу в ЗСУ без романтизації та стереотипів.
Ключові моменти:
12 вересня 2024 року одеситка Лариса Коваль підписала контракт із ЗСУ. Колишня журналістка та редакторка вже служила стрільцем-зенітником, водієм і рекрутером, а нині обіймає посаду офіцера соціального супроводу. Вона також навчилася керувати шведською бойовою машиною піхоти CV90.
Журналіст «Одеського життя» Дмитро Жогов поспілкувався з Ларисою про її військовий шлях і повсякденні реалії служби, зокрема про забезпечення жінок амуніцією та захист від проявів сексизму.
Лариса Коваль – ми, журналісти, звали її просто Лоркою – народилася на Калущині, у Прикарпатті. Ми працювали в одній телекомпанії. Вона вміла оживляти своєю присутністю будь-який сюжет. Робила стендапи з дельфіном, а знімаючи сюжет про мисливців, стріляла з рушниці. «Бой-дівка!» – казав директор телекомпанії.
Потім вона вийшла заміж і стала мамою. Ми дружили сім’ями. Ми любили з Лоркою гуляти Старокінним, порпатися в скарбах минулого. Буси. Старі фотографії. Зірочки. І сни. Іноді після Старокінного заходили до неї додому, випивали по келиху вина. А над Одесою вже кричала повітряна тривога.
Лора писала пронизливі редакторські тексти. А потім ми дізналися, що вона – сорокарічна мама найрозумнішого хлопчика Одеси – пішла до ЗСУ. Вона каже: «Як мати я не хочу, щоб ця війна стала справою наших дітей, тому ми маємо закінчити її якомога скоріше».
За два роки служби у Лори були різні посади: стрілець-зенітник роти вогневої підтримки, водій, рекрутер. Зараз вона – офіцер соціального супроводу. А ще навчилася керувати шведською бойовою машиною піхоти CV90.
У мене назбиралася до Лори ціла дюжина запитань. Коли чоловіки поховалися й бояться зайвий раз вийти з дому, щоб не забрав ТЦК, вона пішла до війська.
Як це взагалі? Як їй там?
– Пам’ятаєш свій перший день у війську? Що стало найбільшим шоком?
– Звісно, пам’ятаю. Це було 12 вересня 2024 року. Цього дня я підписала свій перший контракт зі ЗСУ. Напередодні ввечері ми, 17 контрактників, виїхали автобусом з Одеського ТЦК, і після 12 годин в дорозі нас привезли до одного з навчальних центрів у західній частині України. Я не дуже уявляла, що на мене чекає, яким буде мій побут у війську, що я буду їсти, де буду спати, о котрій прокидатися, але люди до всього звикають – і я звикла.
– Я дивлюся на твою смугу перешкод і думаю: а до такого взагалі можна підготуватися заздалегідь? Чи організм просто поступово звикає?
– Підготовка організована так, що фізичні навантаження зростають поступово. Звісно, новачків ніхто не змушує у перший же день долати смугу перешкод чи виходити на багатокілометрову пробіжку. Був час на адаптацію, але все одно було нелегко. Вважала, що я в непоганій фізичній формі, завжди підтримувала якусь активність, ходила у спортзал, але цього було зовсім недостатньо, коли, наприклад, треба пройти 17 км пішки в бронежилеті, шоломі, з рюкзаком та автоматом. Також довелося звикати до ранніх підйомів – іноді у вихідні підйом був о 6:30, це вважалося, що нам дають відпочити, поспати.
– Наскільки військова підготовка враховує, що фізіологія чоловіків і жінок різна? Чи вимоги однакові?
– Тут справа не лише у різній фізіології чоловіків і жінок. Наприклад, в нашій роті було 30 осіб віком від 18 до 49, жінок десь 30%. Вік, звісно, теж має значення – людина у 20 років і в 45-50 по-різному витримує навантаження. Нормативи однакові, працювати мали всі, але інструктори ставилися з розумінням до таких моментів.
– Уявімо жінку, яка завтра йде до ЗСУ. Що їй обов’язково треба взяти з дому? Ось прямо твій список речей, без яких краще не їхати.
– Звісно, засоби гігієни (зубна щітка, прокладки, вологі серветки, гребінець тощо) на першому місці. Не менш важливий момент – вам доведеться носити берці майже постійно, бувають мозолі, мокрі ноги, тому мають бути в кишені пластирі і в ідеалі – сухі шкарпетки. Косметики я брала із собою мінімум – сонцезахисний крем, гігієнічна помада, дезодоранти, крем для рук, тальк для ніг. Ще, пам’ятаю, взяла улюблені парфуми. Не знаю навіщо. Мабуть, це нагадувало про минуле життя, яке залишилося десь далеко. Одягу брала мінімум – нам видали повний комплект: від рушників і гумових капців до спальника, тактичних окулярів і розвантаження. Щоправда, білизну видали чоловічу (2 пари чоловічих трусів), тож обходилася своєю.
– Наскільки форма, бронежилети, розвантаження, взуття сьогодні пристосовані саме для жінок? Чи все ще доводиться щось купувати, перешивати або підганяти під себе?
– Жіночі бронежилети вже розроблені і навіть видаються в ЗСУ. Цей процес поки що на початковому етапі. У мене поки чоловічий, я до нього звикла, а оскільки не ношу його постійно, для мене це не критично. Але важливо розуміти – зараз військові купують собі одяг та амуніцію не тому, що у війську немає речового забезпечення, а тому, що вони мають вибір.
– Є речі, про які чоловік може взагалі не замислюватися: душ, туалет, переодягання, гігієна в польових умовах. Наскільки складно це організувати жінці у війську?
– Можу сказати, що мені в цьому плані пощастило – у моїй навчальній частині побут був організований нормально, у нас були душові і навіть пральні машини, а от дівчата з сусідньої роти не без заздрості розповідали, що вони обходилися тазиками.
– А що відбувається з косметикою, зачіскою, манікюром та іншими звичними речами?
– Манікюр, макіяж, зачіски, звісно, не заборонені в армії, питання лише в тому, щоб знайти на це час. Тож це вже залежить від жінки – хтось знаходить для цього час щодня, а для когось це менш важливо.
– Як чоловіки сприймають жінку, яка приходить у підрозділ? Чи доводиться жінці у війську доводити, що вона професіонал, більше, ніж чоловікові?
– Мені здається, спочатку чоловіки справді звертають увагу на те, що ти жінка. Можуть більше допомагати, підказувати, десь навіть оберігати. Але це дуже швидко минає. У війську стать перестає мати значення в той момент, коли ти виконуєш завдання, робиш свою роботу, тоді ти вже не «жінка у підрозділі». Ти просто колега. Мій шлях до війська почався з того, що я мала доводити, що не злякаюся, не передумаю, не попрошуся додому вже завтра. Ще на етапі співбесід у ТЦК мала доводити серйозність своїх намірів і бажання служити своїй країні, але якщо я тут, отже впоралася з цим завданням.
Ми вже, мабуть, звикли до штампів на кшталт «убивча краса» чи «ніжність у броні». Але у нашій армії десятки тисяч жінок, і кожна з них прийшла сюди з власної волі, бо мобілізація жінок в Україні цілком добровільна. Тож у кожної жінки, яка зробила вибір одягнути піксель, є свої причини і свої мотиви. Можливо, колись, після перемоги, я напишу книгу про жіноче обличчя і жіночу душу нашої армії.
– Про булінг і сексизм щодо жінок у ЗСУ багато пишуть. Ти сама з цим стикалася?
– У навчальному центрі до нас майже щотижня приїздила представник з гендерних питань, ми заповнювали різні анонімні анкети з питаннями про сексизм, домагання тощо, нам постійно розповідали про те, що жінка не має терпіти жарти з сексуальним підтекстом чи тим більше спроби контакту, замасковані під жарт, чи інші прояви нав’язливої уваги. Тому жінки у війську зазвичай знають, до кого можна звернутися у таких випадках. Якщо у якомусь конкретному підрозділі немає представника з гендерних питань, можна звернутися до капелана, психолога, та до будь-якої адекватної людини, яка поруч. Не можна мовчати у жодному разі, бо мовчання породжує безкарність.
– А буває дискримінація навпаки – коли жінку надмірно бережуть?
– Українська армія – це все ще переважно чоловічий світ, хоча тут є багато жінок і ми дійсно багато уваги приділяємо гендерним питанням. Колись під час інтерв’ю з командиром одного підрозділу запитала його, ким складніше командувати – чоловіками чи жінками. Він сказав: жінок іноді зрозуміти складно, а от командувати ними нескладно, якщо вони тебе поважають. Але якщо є вибір, кого відправити на бойове завдання – чоловіка чи жінку, відправлю чоловіка. Не тому, що жінка не впорається, не тому, що чоловіка не шкода, просто я так вихований.
– Чи був у тебе момент, коли ти сказала собі: «Все. Більше не можу»?
– Щоразу, коли важко і більше не можу, я кажу собі: «Це був твій вибір. Ти сама сюди прийшла, тож все ок, ти впораєшся». А якщо серйозно, важко зараз усім українцям. Комусь важко вдома, у містах і селах, які щодня обстрілюють. Комусь важко далеко, у чужій країні. Але найважче тим, хто в окопах, і саме їм ми завдячуємо можливістю проживати кожен новий день на своїй землі.
– Чи допомагає журналістський досвід у війську? Що журналісти найчастіше не розуміють про армію?
– Журналістика навчила мене спілкуватися з людьми, у війську це теж дуже допомагає. Зараз я стала інакше дивитися на військових у журналістських матеріалах. Адже тепер бачу за формою людей, які багато в чому поставили своє життя на паузу. Поки вони тут, десь там без них ростуть їхні діти, старіють батьки. Десь там триває їхнє життя, з якого їх вирвала війна.
* * *
Лора – добрий друг Центру журналістської єдності. Ми чекаємо на її відпустку. Чекаємо, коли вона знову буде в Одесі й ми зможемо побачитися не через екран телефона. Поговорити, посміятися і, може, знову пройтися Старокінним – знову порпатися у старих бусах, фотографіях, зірочках і снах.
Нагадаємо, на Одещині мати стала до війська, коли її син потрапив у полон.
Раніше ми розповідали як вчителька танців стала снайперкою.
Читайте також: Від пологового до фронту і назад: історія одеської лікарки, яка рятувала життя під обстрілами
Сьогодні, у неділю, 11 жовтня 2026 року, президент США Дональд Трамп зробив гучну заяву про… Read More
Близько 40 людей вийшли на п’ятикілометрову дистанцію, щоб вшанувати загиблого громадського діяча та інших жертв… Read More
В Одесі триває активна ліквідація наслідків нещодавньої вечірньої ворожої атаки. Комунальні служби працюють безпосередньо в… Read More
У житловому масиві Совіньйон у селищі Таїрове Одеської області тимчасово припинять газопостачання. Як повідомляє АТ… Read More
Що робити, коли після інсульту чи іншої тяжкої хвороби людина не може самостійно пересуватися та… Read More
Сьогодні, у неділю, 11 жовтня 2026 року, триває 1691-й день повномасштабної російсько-української війни. Російські удари… Read More
