Щоденник переселенця: «Зараз моє життя суцільна імпровізація»

Карина Терентьєва, 28 років: «Зараз моє життя суцільна імпровізація»

Коли почалась війна, я була у Києві. О 5 годині ранку мене розбудили зі словами «почалось». Я не могла повірити у це, навіть коли збирала валізу та зі сльозами виїжджала за місто. Усвідомлення прийшло лише за кілька днів. Тоді минув перший шок, і я зрозуміла, що не можна просто сидіти на місці – треба допомагати Україні.

Спочатку я вирішила взяти участь у створенні волонтерського проекту в компанії де працюю – JMIND. Ми з командою згадали про наш застосунок, який можна було б переробити під нові потреби. У результаті з’явився Blend Social, який працює як соцмережа та дошка оголошень. Кожен користувач може написати пост, у якому просить про допомогу або пропонує її.

Тим часом моя мама допомагала в Одесі. Вона збирала одяг та все необхідне для тих, хто записався до лав тероборони. Маючи кілька тисяч підписників в інстаграмі, я вирішила відкрити там збір коштів, щоб допомогти мамі. Невдовзі до нас почали звертатися цивільні люди, які залишились без роботи або просто перебувають у скрутному становищі. Це пенсіонери, багатодітні сім’ї та люди з інвалідністю. Вони просили продукти харчування, і ми почали їм допомагати.

Моя близька знайома Стефа також долучилася до волонтерства. Вона змогла знайти для країни… літак. Літак! Тож жарти про те, що волонтери можуть знайти що завгодно, не жарти. Пам’ятаю, як мені подзвонила моя знайома Маша. На вулиці її зупинили люди, які тільки-но приїхали з Херсону і питали, як можна передати продукти, воду, гроші і цигарки військовим. Люди вибрались із пекла і зберегли людяність. Як після цього не любити українців та Україну? Моя підписниця Анастасія, яку я бачила один раз в житті, надіслала з Туреччини ліки, консерви та солодощі. Знайома Юля поділилась кормом для собак та котів, який їй відправили інші волонтери. Дмитро з Києва надіслав памперси, Андрій – корм для тварин. І так далі, і так далі. Хтось відправляє гроші, хтось допомагає інформаційно. Одні надсилають продукти, інші – пропонують фізичну допомогу.

Я розпочала свою розповідь з київських подій, проте наразі я знаходжусь в Португалії, у Портімао. 24 лютого я виїхала зі столиці у Київську область. Через тиждень була у Львові, де мене прихистила сім’я друга Дениса. Далі – Червоноград та кордон з Польщею. У новій країні мені допоміг волонтер Каміль, який довіз мене до Вроцлава. Я приємно здивувалася кількості волонтерів у Польщі! Здавалося, ніби воно дорівнювало кількості українців:

– Каміль, ви так сильно допомагаєте нам, – звернулась я до свого помічника. – Підкажи, як ми, українці, можемо віддячити вам після перемоги?

– Ну, ви можете віддати нам Зеленського.

У Вроцлаві я заночувала в готелі і вже на ранок вирушила на поїзді у Дрезден. Там мене прихистив на кілька днів друг Ральф. Він провів екскурсію та купив дуже, ну дуже багато їжі.

Потім я вирушила у Страсбург. Моїм гідом у Франції була чудова Єлизавета, яка орендувала мені житло на один день і домовились про прихисток зі своїм колегою Магалі. Кілька днів я жила у його сім’ї в Парижі. Це було чудово: турбота, підтримка та вино увечері. Попри гостинність моїх нових друзів, я постійно думала про війну, і тільки в Парижі змогла трохи розслабитися. Щоправда кожен день розпочинається та закінчується новинами з України та тривогою. Згодом моя подруга Аня купила мені квиток до міста Порту у Португалії.

У Португалії мені також пощастило з друзями. Олена та Кирило виділили мені кімнату та допомагали з усіма питаннями. З документів я маю біометричний паспорт і його достатньо. Іноді люди перетинали кордон із внутрішнім паспортом. Наразі я у Портімау, де зняла житло за власні кошти, але намагаюся економити, бо тут оренда недешева. Знаю, що в Португалії планують давати 180 євро на біженця, але поки що виплати ніхто не отримав. Я не розраховую на ці гроші, але це була б хороша допомога при оренді житла.

Працюю віддалено, тож роботу не шукаю. Зараз допомагаю волонтерам у центрі біженців. Ми збираємо їжу, одяг. Продукти та медикаменти відправляємо в Україну.

З мовою у мене проблем немає – я вільно володію англійською, тож без проблем можу спілкуватися поза Україною. Зустрічаю і тих, хто розмовляє українською, і тих, хто російською. Завжди уточнюю з якої країни людина та яке її ставлення до війни. І лише після цього продовжую спілкування. Для мене це важливо. Я щодня спілкуюсь на тему України з усіма. Ми обговорюємо новини, майже в кожній країні я розповідала історію, чому апріорі ми не можемо бути братами з Росією. Включаю гімн, поясню значення прапора, готую наші страви і навчаю людей слову «паляниця». Показую традиційний одяг, розповідаю про кожне місто.

У кожній країні, в якій я була за цей час, я чула слова підтримки, співчуття та бажання якнайшвидшої перемоги. Багато хто дуже допомагає! На жаль, доводиться іноді стикатися і з неадекватними, але я їх швидко відсіюю зі свого життя і бажаю їм якнайшвидшої депортації в країну, за яку вони так хворіють і піднімають прапори.

У Португалії велика діаспора українців, і ми навіть якось зібрали всіх разом у кафе на «Борщ-паті» в Порту, щоб експати познайомилися з переселенцями для швидкої адаптації. Це дуже важливо розуміти, що ти не один.

Усі мої близькі залишилися в Одесі. Я сумую за родиною, друзями та запахом Чорного моря. Сумую за улюбленими кафе, зустрічі з друзями на вихідних. За спільними обідами із сім’єю на свята. За Україною сумую дуже сильно. Повертатись планую, але нічого не загадую: зараз моє життя суцільна імпровізація.

Інші історії:

• Щоденник переселенця: «Це був наш шлях у нікуди»;
• Щоденник переселенця: «Ми не знали, чи буде в нас завтра»;
• Щоденник переселенця: «Війна показала мені, що і в моєму житті є зрадники»;
• Щоденник переселенця: «Бездомні допомогли знайти притулок».

Фото надані Кариною Терентьєвою