Статті

Про свідомих росіян, запеклих українців та Україну майбутнього

Раз у раз натикаюся в обговореннях і коментарях на той самий конфлікт, в якому беруть участь з різних сторін: – свідомий росіянин, лютий противник путіна та прихильник України, який обіцяє «колись потім» приїхати в Україну і «допомогти все відновлювати»; – і затятий українець, який шле цього свідомого росіянина з усіма його співвітчизниками «курсом російського військового корабля».

Блогер

Закінчується справа тим, що колишній свідомий росіянин, «вихватив» за всіх несвідомих, скривджено видаляється, примовляючи, що українці поводяться безглуздо і недалекоглядно, відмовляючись від дружньої допомоги, «правильно мені про вас говорили…».

Тріумфуючий українець у цей момент вигукує зазвичай, що йому теж всі дуже правильно говорили про росіян: ось і цей, нібито хороший, через п’ять хвилин перестав прикидатися – і вже Україну лає!

Якщо вважати, що сенс у тому, щоб усім залишитися при своїх зручних помилках, то дуже добре закінчується.

Але якщо учасниками розмови хоч на секунду мало бажання зрозуміти один одного, то взаємне розгавкування – досить сумний результат.

Що складно зрозуміти українцю? Що часом йому пропонують не поблажливість, не чергове «без старшого брата не обійдетесь», а ресурс. Цінний ресурс, що ви там не кажете. Цінний і для того, хто його пропонує, і для країни. Нам ще тільки доведеться перерахувати після Перемоги решту робочих рук та залишившхся живими – і розплакатися, оглянувши руїни.

Чого не розуміє росіянин, який пропонує «поїхати відновлювати»? Що ми не збираємося відновлювати, по-перше. Відновити означає зробити так, як було. А ми втратили так багато, що тепер хочемо не колишню Україну, а нову, прекрасну «Україну майбутнього».

Хоча поки що кожен другий українець бачить цю майбутню прекрасну країну мрії по-своєму, і ми вже перерикуємося навіть між собою з цього приводу. І звідси таке нерозуміння.

Росіянину складно зрозуміти, що майбутнє будівництво України – справа майже сакральна. Це відчувається як будівництво Храму на крові, на нашій крові. Ми і на своїх «будівельників» поглядаємо ревниво, а будь-який сторонній, який тягнеться до цього без попиту, повинен бути готовий почути гнівне: «Руки геть!».

І стати «не-стороннім» просто: потрібно бути прямо зараз в Україні та з Україною, поставити на це все, включаючи життя своє і, якщо доведеться, своїх близьких. І такі люди є. І до них ставляться зовсім інакше.

Українці поставили на кон усе – і навіть трохи більше. Тому коли черговий небайдужий росіянин раптом видає: «я теж, може, потім приїду вам допомогти», це звучить нахабно та образливо.

Не менш образливо, ніж наше відповідь «а пішов би ти на!..», правда?

Інші блоги «Одеського життя»:

Тая Найденко

Каждая новость или статья влияет на тысячи людей, формирует и меняет их отношение к важнейшим вещам. Помня об этом, работать журналистом страшно. И страшно интересно. Формально я пришла в журналистику недавно, перепробовав десяток других профессий. Но журналист — это человек, рассказывающий правду, по-возможности объективно и с юмором. А этим я занимаюсь целую жизнь.