Село Ярославове на півдні Одещини — невелика громада з великою історією. За два століття воно змінювало назву сім разів, пережило німецьку колонізацію та румунську окупацію, зберегло будівлі з каменю «дикун» і сьогодні живе між війною та надією. Репортаж «Одеського життя» — про минуле і сучасність села за шість кілометрів від Бессарабського та поруч із кордоном Молдови.
Ключові моменти:
Матеріал підготовлено журналісткою «Одеського життя» під час виїзду до Ярославового Бессарабської громади Одеської області. У тексті використані коментарі старости Івана Гуткана, директорки гімназії Катерини Перчиклій, медичних працівників та працівників місцевого клубу.
Історичні відомості про заснування німецької колонії, зміни назв і розвиток села зібрані на основі місцевих архівів та видання «Хроніка німецької колонії Альт-Поштталь» (1967)
В шести кілометрах від Бессарабського і чотирьох – від кордону з Молдовою, між пагорбами в долині з трьома озерами розкинулося село Ярославове. Цю назву воно отримало лише в минулому році, тому місцеві поки що називають його по-старому – Малоярославець Другий. До речі, село за час його існування перейменовували сім разів.
Чому так склалося, люди яких національностей його облаштовували та як живе село зараз – читайте у нашому матеріалі.
Навіть не намагайтеся знайти історичні довідки про Ярославове у Вікіпедії. Історію села по крихтах збирали самі мешканці, а допомагали їм у цьому нащадки німецьких колоністів. Саме німці, які прибули на початку 19 сторіччя в цей край із князівства Вюртемберг, і заснували село.
Спочатку вони оселилися в долині річки Киргиз, але там не вистачало родючої землі, тому почали шукати інше місце. Біля Тарутиного була саме така родюча долина, якою володів болгарин Борч (в іншому написанні – Борш).
І до сьогодні болгари із сусідніх сіл називають Ярославове Борч.
А німці почали називати село Боршталь, в історичній літературі пишеться як Поштталь. Версія виникнення назви села описана в книжці «Хроніка німецької колонії Альт-Поштталь», надрукованій у 1967-му у Німеччині.
За ній, колись давно, за татарських часів, в долині була поштова станція, тому село називали спочатку Поштталь (поштова долина), а коли з’явилася поштова станція в Тарутиному, його називали Альт-Поштталь (стара поштова долина).
Під час румунської окупації в 1920 – 1940 роках село змінило назву на Maлy-Мік (з румунської – маленький берег). Отже, за часи існування назва змінювалась сім разів – Борч, Боршталь, Поштталь, Альт-Поштталь, Малу-Мік, Малоярославець Другий і нарешті Ярославове.
На початку минулого століття в селі вже було чотири вулиці, дороги, викладені бруківкою, тротуари. Були зведені церква, школа, декілька кузень, корчма, млин, працювали підприємство для переробки молока, майстерня з виготовлення підвод, пожежна команда.
У центрі села ташувалась канцелярія на чолі з бургомістром, що слідкувала за порядком.
Як живе село зараз? Поговоримо про це зі старостою Іваном Гутканом, який очолює Ярославове вже 24 роки.
– Нас називають передмістям Бессарабського – центра громади, багато селян працюють там. В Ярославовому є школа, ФАП, дитсадок, крамниці, клуб, стадіон. Маємо цілодобове водопостачання. Через наше село проходить міжнародна траса до Молдови. Для нас головне – благоустрій. Щойно приходить весна, починаємо причепурювати село.
На толоки збираються і дорослі, і діти – всі прибирають, висаджують квіти, наводять лад.
У селі залишилося дуже багато німецьких будівель – близько двохсот. У деяких ще й досі мешкають люди, а ті, що стали непридатними до життя, розбирають.
– Ці будинки цінні тим, що будувалися з натурального каміння – «дикуна». А з тих, що розбирають, будують огорожі, роблять доріжки. Навіть церкву сільгосппідприємство «Колос» побудувало з цього каміння. На багатьох будинках збереглася і німецька черепиця. Вміли тоді будувати, що й говорити.
Мешканці села здебільшого займаються огородництвом, садівництвом, розводять рибу в озерах.
– Під час війни частина селян виїхали, і зараз тут мешкає близько п’ятисот людей. Наші хлопці боронять країну, є в нас і ветерани війни, на жаль, є загиблий воїн, один – у полоні і один зниклий безвісти. Громада надає допомогу родинам військових – гуманітарну, грошову, забезпечує дровами.
До війни у селі встигли зробити капітальні ремонти у ФАПі і клубі. Нещодавно за рахунок місцевого бюджету побудували їдальню для школи, зробили ремонт у старостаті.
– Ми співпрацюємо з керівництвом громади, яке нам дуже допомагає. Також чотири сільськогосподарські підприємства – «Колос», «Лан», «Колосок Д» і «Вікторія» завжди підтримують: технікою, робочою силою.
У 2023 році селу виповнилося 200 років. Через війну ми не святкували. Сподіваємося, що скоро настане мир і ми влаштуємо велике свято – на стадіоні, зі спортивними змаганнями, концертом, частуванням національними стравами.
Ярославівська гімназія ташується в старій німецькій будівлі – колись тут були стайні, які згодом німці переобладнали в школу. Класи маленькі, але добре обладнані – інтерактивні дошки, телевізори, оргтехніка.
– Зараз в нас навчається 66 дітей, а двадцять років тому було 140. Молодь не затримується в селі, і через війну виїхали, – розповідає директорка Катерина Перчиклій. – В гімназії працюють дванадцять вчителів. Ми багато робимо самі – ремонти в кабінетах, наводимо лад навколо школи, на спортмайданчику. І привчаємо дітей до праці, батьки також беруть участь.
Нещодавно громада перекрила дах на школі, а наразі за рахунок громади завершується реконструкція їдальні.
– Нарешті у нас буде сучасна їдальня з обладнаними кухнею та харчоблоком. Харчування добре налагоджене і безкоштовне. Отже, робимо все, щоб зберегти школу.
Учні гімназії часто стають переможцями олімпіад, спортивних змагань і Всеукраїнських конкурсів.
– Враховуючи, що нам недалеко до центру громади, наші учні їздять в Бессарабське в спортивну, музичну школи. Маємо і переможців регіональних змагань з вільної боротьби, боксу, лауреатів музичних конкурсів, – розповідає Олена Гуткан, заступниця директорки.
– А ще в нашій гімназії є багато традицій і завжди цікаво, – додає Надія Карамаврова, організаторка з позакласної роботи. – Тиждень ми розпочинаємо з ранкового кола – будуємо плани на тиждень. Часто влаштовуємо благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ, продаємо смаколики, вироби ручної роботи, формуємо посилки військовим, які відправляємо на фронт.
До речі, в гімназії працює ветеран війни Іван Залевський, який має нагороди. Він повернувся додому через важке поранення.
Для надання первинної меддопомоги у ФАПі є все необхідне. Раз на місяць сюди приїздять лікарі, проводять прийом, роблять призначення, які виконують Людмила Карабецька, медсестра сімейної медицини, та Олена Карамаврова, молодша медсестра. Допомагає з ліками, обладнанням, інструментами Бессарабський центр первинної меддопомоги.
– Щойно проглядала статистику, скільки дітей народилося з початку року по Бессарабській громаді. У нас найбільше – п’ятеро, в інших селах – по одній, дві дитини, – каже Людмила Карабецька. – Я тридцять років пропрацювала в пологовому відділенні в Бессарабській лікарні. Після того, як відділення скоротили, третій рік працюю у ФАПі. У селі, до речі, 19 багатодітних родин, де виховується від п’яти до восьми дітей. Цьогоріч навіть двійня народилася – Арсеній і Аркадій. Мама молода, але справляється.
У місцевому клубі тепло, і це рідкість для сільських клубів.
– Тут встановлена твердопаливна піч – булер’ян, тому завжди тепло, – розповідає Марія Степанова, директорка клубу. – Ярославовці люблять ходити в клуб, на заходах завжди повна зала. Маємо три колективи: хореографічний «Хуторяночка», вокальний «Веселка» і театральний «Ярославець». В них є учасниками і діти, і дорослі.
Також у селі мешкають творчі жіночки, які чудово співають, – Олена Гуткан, Надія Карамаврова, Людмила Манчева, Галина Максакова, Людмила Спиридонова, Марія Волкова, Олександра Петрова, Анастасія Петрова.
– Навіть мюзикли ставимо. Отакі ми талановиті. Зараз таке сумне життя, що тільки ми і можемо хоч трішки підняти настрій одне одному та своїм односельцям.
***
Добру спадщину залишили німці нащадкам. Майже на кожному подвір’ї збереглися німецькі колодязі, будівлі, які досі використовуються. І ярославці розпоряджаються цим з розумом та користю, бо дійсно люблять своє село, бережуть спадщину і прикрашають.
Легенда розповідає, що біля вітряного млина блукав дух татарина, який колись загинув в цій долині мученицькою смертю, ще до заснування села. Ночами кричав він над долиною так, що люди боялися виходити з хат.
Раніше ми розповідали про Манзир – Лісне, село на кордоні двох світів, яке заснувала графиня Стурдзе.
Читайте також про Ганнівку на Одещині та чим займаються зараз у ромському селі.
Ще за темою:
Збільшити бронювання працівників до 80%, спрямувати частину портових зборів на ППО та вирішити проблему дорогих… Read More
При виборі автомобільних шин більшість водіїв порівнює рисунок протектора, розмір та виробника. Однак основу робочих… Read More
Для переселенців, які знайшли прихисток в Одесі, змінилися правила отримання житлових ваучерів. Відтепер держава автоматично… Read More
Жителі будинку на Прохоровській стверджують, що після протиаварійних робіт конструкції залишаються небезпечними, а витрати майже… Read More
7 липня в Одесі прогнозують дощі, грози та теплу погоду до +29°C. Водночас через шторм… Read More
Україна вперше публічно підтвердила наявність на озброєнні Військово-морських сил сучасних норвезьких протикорабельних ракетних комплексів NSM… Read More
