«Повернутися у спорт було ризикованіше, ніж освоїти нову професію» — Аліна Комащук, Олімпійська чемпіонка (відео)

Нагадаємо, одеситки Аліна Комащук та Олена Кравацька вибороли золоті медалі з фехтування на Олімпійських іграх 2024 року

Ковід та війна мало не зупинили кар’єру

— Аліно, ви тільки нещодавно повернулися до Одеси. Підготовка до Олімпіади тривала майже два роки. Як ви себе почуваєте зараз?

— Наразі я щаслива, бо в мене нарешті відпочинок. Я вдома, чого я дуже хотіла, і у мене немає обмежених термінів перебування тут. На рахунок статусу, усвідомлення трішки приходить, але не до кінця. Мене всі вітають, зараз дуже активні дні. 

— Перед тим як отримати золото ви переживали кризи, через які двічі йшли з великого спорту. Що на вас вплинуло тоді?

— На першій Олімпіаді в Ріо ми були зверху. У нас було багато нагород з Кубків світу, з чемпіонатів Європи. Тому медаль в Ріо була як послідовність. Потім протягом багатьох років не вигравали. А щоб потрапити на Олімпійських ігри в Токіо, ми мали виграти відбірковий старт. Очевидно, що шансів у нас було небагато. І перед останнім турніром почався ковід.

— На рік всі змагання скасували. Я тренувалася, але паралельно пішла на курси дизайну інтер’єру. Я хотіла навчатися, тому що розуміла, що доведеться шукати себе в іншій сфері. Ми поїхали на останній турнір. На жаль, невдало виступили. Було сильне розчарування і після цього я вирішила, що потрібно закінчувати. Однак Ольга Харлан відібралася, і ми не хотіли залишити її одну. Перед Олімпіадою ми приїхали допомогти їй підготуватися, тому в мене була і пауза, і начебто я і тренувалася. Але не з ціллю на майбутнє, скажімо так.

— Друга пауза, я так розумію, була вже під час повномасштабного вторгнення. Це вас підкосило? Я також знаю, що ви вирішили спробувати себе в ІТ. Можливо питання було у грошах?

— І це також. Багато факторів зіграло роль у прийнятті рішення, а повномасштабне вторгнення мало найбільший вплив. Я не уявляла, як можна змагатися, коли йде війна, коли таке відбувається в Україні. Мене всю перевернуло. Я не розуміла, як можна поєднувати це зі спортом. Тим паче до цього в мене були думки про завершення. І я розуміла, що мені потрібно зараз знайти роботу, щоб мати якесь розуміння, що робити далі. Але мені зателефонували та запропонували їхати в Італію. Я сказала, вибачте, але, напевно, я не готова продовжувати фехтувати.

— Тим паче у нас були невдалі сезони впродовж п’яти років. До того ж повертатися в спорт було трішки ризиковано, ніж освоїти нову професію, тим паче мені вже не мало років. І ось так я взяла паузу. Потім дівчата поїхали на змагання, на чемпіонат Європи. У мене якраз з кінця квітня і до вересня було навчання. Кожен день домашні завдання. У мене думок про спорт навіть не було, якщо чесно. Після 20 років в спорті було дуже складно. Я і плакала, і думала що нічого не вийде, але я змогла закінчити навчання. І вже восени мені вдруге зателефонував наш тренер і запропонував повернутися в команду для підготовки до Олімпійських ігор 2024. Я погодилася.

Про ставлення до російських спортсменів

— Щодо ставлення до російських спортсменів. Чи змінилося воно після дискваліфікації Ольги Харлан через те, що вона не потисла руку росіянці на змаганнях?

— Міжнародна федерація фехтування дозволила не тиснути їм руки. Тобто ми можемо вдавати, що їх не існує. Це чудово. Звичайно, я не хотіла б з ними фехтувати. Я не хотіла б з ними бути на одних змаганнях. Але я розуміла, аби потрапити на Олімпіаду, це потрібно. Звісно, ​​добре, що вони навіть не могли змагатися командою, бо мені було б складно. Я не знаю, яке б я рішення ухвалила, і слава Богу, не дізнаюсь.

— Чи були ті, хто відверто казав, що не підтримує війну і намагався йти на контакт?

— Так, звичайно. Але навіть якщо я бачу, що людина щось виставляє і вона проти війни, я вдячна людині, що вона свідома, але я не можу до неї підійти. У мене все одно є певний бар’єр. Для мене це назавжди. Я не зможу дозволити собі говорити з ними після того, що вони зробили, і як вони реагували на це з початку війни. Я їм не вірю, скажімо так. Більшості не вірю. Щодо тих, хто виступає під прапорами інших держав — вони зробили правильно, що не представляють країну терориста. Але я так само  не хочу з ними спілкуватися.

«Ніколи не пошкодую за цей вибір»

— Чи є якісь вікові обмеження в кар’єрі шаблісток і які подальші перспективи для спортсменів?

— Обмежень як таких — немає. Якщо твоє тіло дозволяє тобі займатися з такою інтенсивністю, чотири роки проводити день у день в залі, і в тебе відносно небагато травм, бо всі спортсмени мають травми, то ти можеш займатися. У нас, в принципі, шаблістки до 36-37 років тренуються, а далі вже складніше. Тренерство – це перша думка, про яку ти думаєш після завершення кар’єри, тому що ти це добре знаєш, ти це розумієш, ти це любиш. Але бути тренером та бути спортсменом – трішки різні категорії. І якщо ти гарний спортсмен, це не означає, що ти будеш гарним тренером.

— В ІТ можна більше заробити, ніж на тренерстві?

— ІТ стабільне. Якщо ти гарний новачок, і доходиш до якогось рівня — у тебе стабільність. Якщо ти дуже гарний тренер, ти можеш також багато заробляти, але для цього потрібні роки, і немало, напевно років 10-20.

— Чи колись шкодували, що витратили на спорт 20 років?

— Перед Олімпіадою психолог організувала тімбілдінг. І там була така скринька, куди потрібно було написати, те що ти хочеш сказати собі після змагань. Особисто я написала, що ніколи не пошкодую за цей вибір. Неважливо, як все складеться. Ми виросли, у нас великі досягнення були за ці півтора року. І для мене це показник того, що навіть якщо ти не віриш в щось, чи тобі не дають повірити в це, не втрачай надію, ти все можеш досягти. І бувши на 17 місці світового рейтингу, піднятися на 3 місце перед Олімпійськими іграми – це дуже сильно. Це дуже важко, але дуже сильно. І ні, я ні про що не шкодую.