Уродженець Савранської громади Володимир Мельничук провів у російському полоні 22 місяці. Після катувань і етапування за тисячі кілометрів від України він повернувся додому, пройшов лікування, створив родину й готується стати батьком. Його історія — про виживання, віру і любов, що допомогли вистояти.
Ключові моменти:
Ми записали цю розмову вже після повернення Володимира додому — коли він пройшов операції, реабілітацію і вперше за довгий час зміг спокійно обійняти матір. Для редакції важливо не лише переказати події, а й зафіксувати живі свідчення людини, яка пережила полон. Частину фактів ми звірили з відкритими даними про місця утримання українських військовополонених та повідомленнями правозахисників.
30 грудня 2024 року на Батьківщину повернувся захисник України уродженець села Байбузівка Савранської громади Володимир Мельничук.
Довгих 22 місяці очікувала сина з полону згорьована матуся Оксана, вітчим та дві рідні сестрички Володимира.
Після довготривалого лікування та реабілітації Володя знайшов своє кохання й днями чекає на народження первістка.
Володя Мельничук після школи навчався у Савранському училищі, де здобув професію столяр-тесля-будівельник. 22-річним він вирішив пов’язати свою долю з армією. Уклавши контракт з нацгвардією, служив у Львові та Рівному, та згодом знову повернувся до цивільного життя.
З початком війни пішов воювати добровольцем у 59-ту окрему штурмову бригаду імені Якова Гандзюка, штаб якої базувався у Гайсині на Вінниччині, а підрозділи – в районі Чонгару.
24 лютого, зазнавши важких втрат внаслідок ворожих авіаударів, підрозділи були змушені відійти й утримували оборону на Миколаївському напрямку.
– На початку березня перших 500 новобранців-добровольців відправилися захищати південь країни, а в листопаді 2022 року ми з боями визволяли правобережжя Херсонщини. Отоді бійці бригади сповна поквиталися з окупантами за відступ у перші дні «широкомасштабки», – розказав Володимир Мельничук, який воював сержантом штурмового відділення.
На початку 2023-го 59-ту бригаду перекинули на Авдіївський напрямок.
Особливо гаряче було в ніч з 13 на 14 лютого.
– Ми тримали оборону поблизу села Водяне Донецької області. Ворог великими силами атакував наш опорний пункт. Багатьох ворогів вдалося «задвухсотити», та боєприпаси закінчилися. Нас, п’ятьох штурмовиків, оточило не менше пів сотні окупантів. Отак на День закоханих і потрапив у полон, – повідав Володимир Мельничук.
З передової військовополонених одразу відправили в Горлівську колонію, де співробітники росгвардії влаштували новоприбулим українцям жорстку «прийомку».
Впродовж години полонених нещадно катували телескопічними палицями та дубинками, електрошокерами так, що на них живого місця не лишилося. Володі пощастило, що йому ребра та руки не зламали.
– Нарівні зі щоденним побиттям та фізичним приниженням був моральний тиск з погрозами розстрілу. Мало не щодня конвоїри повторювали: «Украины уже нет и сидеть будете долго; утром к стенке поставим», – розповів воїн.
Невдовзі багатьох з полонених відправили етапом за п’ять тисяч кілометрів від України, в Бійське СІЗО №2.
– Це десь на Алтаї, на кордоні з Китаєм і Казахстаном. У камері ми були шестеро українців, а скільки у в’язниці – невідомо. Нас щоденно били та знущалися, а годували гірше за свиней. Давали щось схоже на супчик з глевким шматком чорного хліба, щоб просто не вмер з голоду, й зовсім не лікували. І всі ми жили надією побачити рідних.
Розповідаючи про пережиті жахіття, юнак скрушно зауважив, що українці повертаються з російського полону скалічені та виснажені, немов з фашистського Бухенвальду.
Володимир схуд майже на двадцять кілограмів.
– До останнього не вірив, що мене обміняють. Лише у Чернігові, коли обняв матусю, остаточно зрозумів, що я нарешті вдома, – зізнався Володимир Мельничук.
Після повернення додому воїн отримав відзнаку від Головнокомандувача «За незламність».
Вісім місяців оговтувався Володя після важких поневірянь і тортур, пережитих у полоні. В Ніжинському шпиталі лікарі йому зробили операцію на травмованих колінах.
Після реабілітації ветеран, повернувшись додому, вже зумів зіграти у футбольному турнірі, влаштованому на честь захисників. У цивільному житті Володимир заробляє встановленням натяжних стель. А також активно допомагає волонтерам Осичок, Саврані, Дубинового відправляти посилки на фронт.
Крім того, ветеран щасливий, що віднайшов другу половинку. Своє кохання здибав, як не дивно, в Інтернеті. Дівчина Віка виявилась його землячкою, з Байбузівки, працювала в Києві. Тепер молодята живуть разом у рідному селі й очікують на народження сина Владислава. Символічно, що первісток Володі Мельничука, ймовірно, народиться саме в День закоханих.
Трохи згодом Володимир планує відновитися в ЗСУ. Він хоче навчати побратимів навичкам виживання у полоні. І не лише фізичним, а головне – психологічним методам. Володимир Мельничук каже, що любов до рідних та віра в майбутнє – головна мотивація, яка допомагає зберігати розум і пережити пекло та знущання.
СІЗО в місті Бійськ (Алтайський край) використовується російською стороною як місце жорсткого утримання українських полонених, де зафіксовано систематичні катування, побиття (шокерами, кийками) та нелюдські умови.
Читайте також:
Поліція і прикордонники Одеської області розшукують двох жителів Лиманської громади, які вирушили на нічну риболовлю… Read More
В Одеській області продовжують усувати наслідки атак на енергетичну інфраструктуру. За останню добу енергетикам вдалося… Read More
У ніч на неділю, 29 березня 2026 року, держава-агресорка і терористка Росія вкотре атакувала ударними… Read More
Річка Кагач, яку місцеві називають Фонтанкою, ще донедавна була природним оазисом у степу. Та сьогодні… Read More
Уже з 31 березня частина мешканців Одещини залишиться без газу на кілька днів. Через ремонт… Read More
Доброго ранку, друзі! Неділя — це ще один подарований нам вихідний для відпочинку, перезавантаження і… Read More
