Через агресію росії Каріна Єфремова виїхала з Краматорська та опинилася в Одесі. Разом зі своїм чоловіком дівчина вже встигла налагодити тут свій маленький бізнес та згуртувати навколо себе деяких одеситів. Як Краматорськ жив з 2014 року, та як переселенців зустрічає Одеса, Каріна розповіла «Одеському життю». Ось її промова.
Ми разом із мамою та чоловіком виїхали з Краматорська через два тижні після початку війни, тому що знаходитися в нашому місті було просто неможливо: ми ночували в ванній кімнаті, а моя мати дві доби провела у підвалі. Було дуже страшно.
На початку березня в Краматорську поряд зі мною трапилася жахлива подія. Під час повітряної тривоги я опинилася в супермаркеті. В цей час пролунав такий вибух, що я зрозуміла, – це зовсім поряд. Тоді ракета пошкодила будівлю біля магазина, в якому я ховалася. Я була в підвалі супермаркету, куди почали приводити поранених людей. Я бачила всіх цих скривавлених чоловіків, їхні поранення. Тоді це було вперше, коли я стикнулася віч-на-віч із війною.
Читайте також: «Відкриваєш очі – і ти живий»: історія переселенця з Маріуполя (відео)
Тоді ми прийняли рішення, що треба виїжджати. Ми приїхали до Одеси 20 березня. Перший місяць ми просто провели в телефоні. Ми постійно моніторили новини з Краматорська, зі Сходу, й в принципі зі всієї України. Це все, що ми робили. Ми навіть за гуманітарною допомогою не ходили з початку, така в нас була апатія.
Я просто дивилася новини, тримала кулачки та думала: «Хоч би не зруйнували ту нову площу, яку тільки відбудували, наш гарний Сухий фонтан, наші парки й сквери». У мене з’явилося відчуття, що я нічим не можу допомогти тим, хто залишився в Краматорську. Війна вже трапилася, і я не могла цьому запобігти. Я не могла приїхати в рідне місто й надати якусь допомогу. Я просто сиділа в Одесі, а там у вокзал прилетіла «Точка У». Я дивилася фотографії та молилася, щоб там серед жертв не було нікого з моїх друзів, близьких і знайомих. Я просто жалкувала, що нічого не можу вдіяти.
З часом ми з чоловіком зрозуміли, що треба починати працювати, заробляти гроші. Були різні варіанти. В принципі, можна було влаштуватися офіціантами, наприклад. Але ми вірили в те, що найбільша користь від тих людей, які займаються своєю справою, за позовом душі. Тому ми зробили ставку на те, що ми робили й в Краматорську, – на квіз.
Квіз – це така вікторина, в яку можуть пограти люди будь-якого віку. Це гра для компаній, коли гравці збираються у закладі, а ведучий їх розважає питаннями про все на світі. Це здебільшого питання на кмітливість.
На квіз люди приходять заради людей. І мені дуже подобається така тенденція. Ми дуже раді, що ми можемо так згуртувати одеситів та переселенців, які тут живуть.
В Краматорську та Слов’янську ми були єдині, хто організовував квіз. А тут в Одесі є конкуренція, й вона не маленька. Але нам це навіть цікаво, це нова сходинка для нас. І ми, в принципі, збираємо людей. У нас є навіть постійні гравці, тобто для нас вже це люди не чужі.
Стаття на тему: Війна та бізнес: як родина з Миколаєва відкрила в Одесі перший магазин шашлику
Може нам так пощастило, але ми зустрічали тут багато відкритих, чуттєвих людей, які завжди готові допомогти. Я думаю, що в будь-якому куточку України, особливо зараз, можна знайти спільну мову з людьми.
Кожного дня я відкриваю для себе Одесу. Траса здоров’я – це найулюбленіше моє місце. Там чудова природа та немає транспорту – тільки велосипеди. Це мені дуже подобається. Я вже починаю сприймати Одесу як свій дім, але, звісно, сумую за рідним містом.
Я не знаю в Краматорську жодної людини, яка б чекала на «руській мір» й сумнівалася в тому, хто стріляє по нас. Я думаю, що такі люди є, але їх дуже мало. Я народилася в Краматорську, і я не пам’ятаю такого, як останніми роками: щоб стільки людей виходило у вишиванках, з українськими прапорами. Раніше цього не було. Події 2014 року зробили Краматорськ проукраїнським.
Ще на тему: Шеф-кухар із Краматорська годує бургерами одеситів та допомагає ЗСУ (вiдео)
Чому багато хто не виїжджає зі свого міста? Мені здається я розумію. Ми теж тягнули до останнього – до нашого останнього. Це у кожного особисто своя межа. Ми не виїжджали тому, що ми не хотіли залишати своє життя, яке ми будували. У нас були плани, перспективи, контакти, бізнес, заробіток. Але якщо ти виїжджаєш, маєш почати все з нуля.
Моя мати виїхала за кордон. І вона дуже хоче повернутися, навіть просто зараз. Вона ще там може знаходитися по термінах, але хоче повернутися до Одеси, бо в Краматорськ зараз їхати дуже небезпечно. Одного разу я спитала у неї: «А яка тобі різниця? Все одне Одеса не Краматорськ, це не рідне місто». А вона відповіла: «Там, за кордоном, ти розумієш, що Україна – це будь-яке українське місто. Якщо я сюди приїду, я вже буду на Батьківщині».
На жаль, в цій ситуації ми нічого не можемо планувати. Тому все, що нам залишається, це жити тут і зараз. А жити – означає діяти. Це моє таке кредо.
Фото: скріншот з відео
У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих… Читати далі
На узбережжя Одещини викинуло чергову морську міну, яку було оперативно знищено українськими військовими. Про це… Читати далі
14 лютого 2023 року військовий Віталій Верес отримав важке поранення під час оборони Бахмута, коли… Читати далі
Вересень. Налилася червоним кольором калина, яка є одним із символів України. Колектив обласного центру національних… Читати далі
16 вересня 2024 року мешканці Одеси та регіону відчули підземні поштовхи. У будинках гойдалися люстри,… Читати далі
Другого вересня, у день народження митця, якому мало виповнитися 70 років, в медіацентрі Любашівської публічної… Читати далі