Печі, багаття та буржуйки: як одесити грілися під час Другої світової війни

Війська СРСР знищили всю інфраструктуру

Восени 1941 року війська Одеського оборонного району залишили місто після більш ніж двомісячної облоги. Виконуючи чергову «мудру» директиву «людинолюбного» головнокомандувача, вони знищили заводи, водокачки, електростанції та склади, щоби все це не дісталося ворогові. Одеса, в якій тоді було 300 тисяч жителів, залишилася без води, електрики, транспорту, продуктів, телефонного зв’язку фактично на милість завойовників. Навіть обладнання з лікарень було повністю вивезене. При цьому ніхто не замислювався про те, як житимуть люди, тим більше, що вже відчувалося щосили морозне дихання зими. Того року настали ранні заморозки, часто йшли дощі, а в Одесі не було запасів палива та їжі, не кажучи вже про таку розкіш, як тепло, вода та світло. Доводилося готуватись до зими, розраховуючи лише на власні сили.

Після того, як захисники залишили Одесу, до міста увійшли румунські війська. На початку грудня з Румунії привезли два потужні генератори, що дозволило на якийсь час подати електрику до квартир. А ось про гарячу воду та центральне опалення не доводилося навіть мріяти. Коли в місто прийшли справжні холоди, довелося згадати й про опалення — грубки, які на той час були в багатьох одеських будинках. Навіть зараз на дахах будівель у центрі міста можна побачити напівзруйновані труби з пічками.

Їжу одесити готували на примусах чи гасах, звичайно, якщо було чим їх розпалити. Така ж історія була і з печами, для яких були потрібні дрова або вугілля. Але в степовій Одесі взяти дрова було практично ніде, та й з вугіллям справи були не найкращим чином. Тому доводилося кидати у вогонь все, що могло хоч трохи горіти: меблі, книги, паркет, дошки від парканів.

Ільф і Петров в одному з фейлетонів яскраво описали, як у роки громадянської війни їхній герой опалював приміщення старовинними меблями. Про те ж згадувала і Віра Інбер: «Нашу буржуйку ми мали чудово: переважно класиками і дубовим буфетом». Ці слова без перебільшення можна було застосувати і до пізнішого воєнного часу, коли доводилося жертвувати найдорожчими — книгами та пам’ятними речами.

У печах палили навіть портрети «вождів»

У будинках, де не було пічного опалення, використовували буржуйки. Називали їх так тому, що вони були надзвичайно «ненажерливі», проте вважається також, що таку назву піч отримала через те, що з’явилася за часів буржуазної революції.

На жаль, інших варіантів, окрім печей та буржуйок, у одеситів практично не було. У них палили все, що могло горіти, і все, що вдавалося знайти та донести до хати. Якщо щастило, можна було роздобути вугілля, яке горіло значно довше за деревину. З метою економії палива на буржуйці готували їжу і навіть обсмажували хліб, який так здавався смачнішим. Тим більше що такими були й рекомендації тодішнього МОЗ: це вбивало мікроби, які могли потрапити з брудних рук.

Проте з буржуйками було пов’язано й небезпека пожеж — при горінні з неї разом із димом вилітали іскри. При цьому буржуйка обігрівала приміщення геть погано. З нею ледве вдавалося досягти плюсової температури в приміщенні, і люди місяцями спали не роздягаючись. Біля грубки зазвичай було дуже жарко, але за два кроки стояв холод, майже як на вулиці. До речі, буржуйки використовували навіть для обігріву кузовів вантажних машин, де люди в жовтні їхали в евакуацію.

Люди йшли на крайні заходи

Взимку 1942 року середня температура в Одесі була близько 20-30 градусів морозу, не рятували навіть буржуйки чи печі. Про це у своєму щоденнику писав один із мешканців міста Адріан Оржеховський.

Щоб урятуватися від холоду, палили навіть портрети партійних діячів, за що на той час можна було клопотати чималий термін чи навіть розстріл. Але людям було вже байдуже. Дружина Оржеховського спалила портрет Молотова, який знайшла на звалищі, а сам він записав у своєму щоденнику: «Прочитав твір Сінклер Льюїса «Політ Сокола». Дурніша книга. Суцільна нісенітниця, а тому завтра вона вдається до спалення».

Тієї зими пуд вугілля (трохи більше за 16 кілограмів) коштував 8 марок — стільки отримував за робочий день кочегар тепловоза, продавали й дрова. Ламали меблі, що залишилися, а дерево використовували для вогнищ, які розпалювали біля будинків на вулицях. Коли не було світла, робили саморобні коптилки, а печі, що схуднули, замазували глиною. Найстрашнішим часом була ніч — щоб хоч якось зігрітися та заснути, люди спали одягненими, ховалися ковдрами, пальто та всім, що було в хаті.

Говорили, що зима 1942 року була найжорстокішою за попередні сто років. За три місяці не трапилося жодної відлиги, а в квартирах температура не підіймалася вище за два-п’ять градусів тепла. Проте одеситам вдалося пережити не лише ту сувору зиму, а й наступні й дотягнутися до перемоги.

Відразу після звільнення Одеси, у квітні 1944 року, запустили першу чергу міської електростанції, а у першому півріччі 1947 року запрацювала перша черга одеської ТЕЦ.

Як танкісти опалювали свої танки

Під час Другої світової війни свою систему опалення вигадали й танкісти. У танках опалення не було передбачено, і взимку металева машина перетворювалася буквально на морозилку. Щоб прогріти повітря всередині танка, після привалів, на яких зазвичай розпалювали багаття, танкісти набирали вугілля, що тліє, в металеві відра. Їх ставили всередину танка та використовували для обігріву повітря. Той самий спосіб тоді взяли на озброєння і водії вантажівок, поміщаючи відра з вугіллям у кабіну машини.

Читайте також:

• Як в Одесі боротимуться із відключеннями світла взимку
• Одеська область отримала потужні генератори з Японії