Один з двадцяти двох: про полоненого «азовця» родом з Кодими Анатолія Грицика

Зболений погляд, зранена душа, знівечене голодом і тортурами тіло і ледь помітна тепла усмішка на худому обличчі. Це усмішка з російського полону – для рідних з України.

– Він усміхається мені і своїй дружині. Він не здається і просить нас триматися, — коментує крізь сльози Наталія фото свого брата — військовополоненого Анатолія Грицика. Фото зробив адвокат для родини.

Нагадаю, Анатолій Грицик – один із 22 військовополонених «азовців». Це про них днями повідомляло Associated Press: в росії 14 червня відбувся «суд» над 22 військовополоненими з полку «Азов», які захищали Маріуполь і потрапили до російського полону у травні 2022 року. Якщо обвинувачених визнають винними, їм загрожує від 15 років до довічного ув’язнення.

Вірний син своєї країни

Ніколи не думала, що про славного хлопця – сина моїх сусідів, який зростав без батька і не схибив, котрий став гідним сином своєї Батьківщини, доведеться писати як про одного з полонених.

Ввічливий і вродливий юнак радував всю округу своєю турботою про маму та сестру, своїми успіхами в Одеському інституті Сухопутних військ, куди вступив завдяки своїм знанням і бажанню служити народові України.

Воїн брав участь в бойових діях в Югославії та в Боснії. Мав нагороди і подяки. На жаль, при арешті окупанти вилучили всі документи разом з нагородами.

А до того, відслуживши вірою і правдою в українському війську, Анатолій вийшов у відставку. Тоді й не гадалося, що через п’ять років на Сході його країни запалають заграви і він знов стане до лав захисників.

У 2014-му Анатолій Грицик приступив до обов’язків заступника командира полку «Азов» при військовій частині.

Однак далося взнаки поранення і почалися проблеми зі здоров’ям. На початок широкомасштабного вторгнення росії Анатолій вже був у відставці. Разом з дружиною, яка має цивільну професію, вони жили у місті Мангуш і займалися там дрібним бізнесом.

Коли ворог прийшов до хати

Окупанти зайшли до будинку сім’ї Грициків у Мангуші 18 березня 2022 року. Ймовірно, хтось із прихильників «руського міра» здав заступника командира полку «Азов» окупантам.

Його забрали до Донецького СІЗО на допит. Відпустили 21-го, а 24 березня повернулися і до ранку катували подружжя. Потім обох доправили у СІЗО. Через 45 діб дружину відпустили. А його рік тримали у Донецьку, нещодавно перевели до Ростову.

Звістка про його арешт долетіла до Кодимщини і сполохала всіх: рідню і друзів, сусідів і знайомих. Тут чекали з надією кожну вісточку. І сьогодні вірять, що влада зробить все, щоб повернути всіх синів і доньок України додому.

– Я стукала в усі двері: зверталась по допомогу в Національне інформаційне бюро 16-48, у відділ поліції, до Координаційного штабу, до Служби безпеки України, до Міжнародного Червоного Хреста. Але жодна інстанція поки не допомогла. Адвокат повідомив, що на брата заведено справу у 26 томів, — бідкається Наталія.

Люди кажуть, добре, що мама Анатолія спочила незадовго до початку війни і до арешту сина. Бо її серце не витримало б цього болю.

Читайте також:

Любов Кузьменко

Закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Видала чотири книги: «Рядки, перелиті в життя», «Горлиця отчого краю», «…І разом з ними йшла весна», поетичну збірку «І живу, і веснію любов’ю». З початку повномасштабного вторгнення росії на територію України веду активну боротьбу з російським агресором на інформаційному фронті, допомагаю у волонтерській сфері. Вірю в Бога і в те, що Він чує наші молитви до Нього. Люблю свою справу. Інколи насолоджуюсь самотністю і використовую цей стан для творчості чи самовдосконалення. Вважаю, що в кожному віці жінки є своя краса.