«Не брат» Вакарчука: прикордонник з інвалідністю шукає допомоги для видання книги

Сам він обмежений у пересуванні ось уже одинадцять років. Але колишній прикордонник у цій війні обрав для себе іншу потужну зброю проти ворога – слово. Володимир написав повість, назва якої — як постріл, і говорить сама за себе: «Не брат».

Нам пощастило стати першими читачами повісті Володимира Вакарчука. Лілія Олейнік вирішила зробити все можливе, аби мрія Володимира видати книгу здійснилася. Отже, познайомимося з автором.

— Володимире, ваша повість, на мій погляд, є вкрай актуальною. Але розкажіть спочатку про себе.

— Я служив прикордонником в Ізмаїльському прикордонному загоні дванадцять років, до 2011-го. Щоб читачам було зрозуміліше, що це за загін, скажу так: один із прикордонників саме цього загону, несучи службу на острові Зміїний, вказав напрям, за яким має йти російський військовий корабель.

— Володимире, я знаю, що ви постійно стежите за подіями у світі. Чотири роки тому, до великої війни, ви навіть зверталися до Президента України Володимира Зеленського, якому запропонували спосіб, як подолати корупцію в країні. Ваше звернення набрало тисячі переглядів. Скажіть, коли і чому ви вирішили написати повість?

— Бажання написати книгу виникло ще у 2014 році, після підлого захоплення росією Криму та вторгнення з боку Донбасу. Але, оскільки я не письменник, ця ідея здалася непосильною. Після повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го у мене з’явилися ідеї по сюжету, і я все ж таки вирішив сісти за написання цієї книги.

Я дуже хочу, щоб ми, українці як нація, нарешті подорослішали і зрозуміли прості, але водночас важливі речі, а саме: сильна та дійсно Незалежна Україна НІКОМУ у світі, крім нас, українців, не потрібна! При зручній нагоді швидко знайдуться ті, хто захоче розпаювати нашу землю, відірвавши для себе ласий шматочок. Ми, українці, нарешті повинні зрозуміти: якщо ми хочемо зберегтися як нація, живучи у своїй Державі, на своїй Землі, на своїх коренях, і не зникнути на теренах історії, маємо навчитися жити своїм розумом, незалежно від того, до якої національності, віросповідання чи партійності належить той, чи інший громадянин України! Ми всі — одна сім’я, а Україна — наш дім, наша Батьківщина.

— Розкажіть, будь ласка, про що ваша повість?

— Повість я назвав «Не брат». Кожен, хто прочитає її, з легкістю здогадається, чому назва саме така. Події розгортаються на території України, росії і трохи в Туреччині — після перемоги українського народу над рашистами в цій війні, яку вони розв’язали проти України.

Головними героями керує жага справедливості. А наповнюють їх такі почуття, як любов і співчуття, гордість і впевненість. Хоча мені, як автору, цікавіше, які почуття виникнуть у читачів. 

— Як довго тривала робота над текстом? Що було найскладніше для вас як автора-початківця?

— Працював над текстом я близько двох років. Через те, що кожен мій день складається з реабілітаційних вправ і процедур, написанню повісті я міг приділяти лише одну-дві години на день, і то уривками. Бували дні, коли взагалі нічого не писав, і для мене великим здобутком було, якщо за день вдавалося написати одну сторінку. А найскладнішим було «розтікатись мислю по древу» — цього я не вмію, тому мій твір за обсягом не такий великий.

— Які етапи найближчим часом доведеться пройти, щоб книга побачила світ?

— Приблизно на 80 відсотків текст написаний українською мовою, і наразі над ним працює філолог, яка люб’язно погодилася його вичитати та відредагувати. Після цього шукатиму спонсорів, готових профінансувати випуск книги, і видавництво, яке це здійснить. А ось далі найскладніший етап, як на мене, – це поширення, адже я хочу розповсюдити книгу на всю Україну.

— Яким ви бачите майбутнє своєї повісті?

— Те, що я зараз скажу, виглядатиме самовпевнено. Але я переконаний у тому, що моя розповідь дуже актуальна, цікава і має великі шанси на екранізацію. Хочеться розповісти більше, але ще не час, оскільки сама книга нестиме певну місію, яку їй ще належить виконати.

— Що, виходячи зі свого життєвого досвіду, ви можете порадити воїнам ЗСУ, які отримали поранення на фронті, проходять реабілітацію і мають заново вчитися жити?

— Пораненим воїнам ЗСУ давати поради я не можу, бо сам собі їх ще не дав. Але з повною впевненістю можу їм сказати: як би не було важко, не варто падати духом і опускати руки.

А ось нашій владі я готовий дати пораду: ви зобов’язані забезпечити всіх воїнів – і поранених, і вцілілих, а також усіх громадян, які постраждали у цій війні, усім необхідним і побудувати справді СИЛЬНУ та НЕЗАЛЕЖНУ Україну, з гідним проживанням у ній її громадян. Інакше громадяни України вас не зрозуміють.

Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»