“Моя третя війна”: історії одеситок, що розміняли дев’ятий десяток

Наші три героїні мешкають в Одесі. Усім їм – за вісімдесят. І познайомилися ми з ними не на ринку і не в магазині, де люди зараз купують продукти, намагаючись витратити якнайменше часу і встигнути це зробити між тривогами та рашистськими «прильотами». Ми познайомилися з ними на… виставці.

Так, уявіть, саме на виставці, присвяченій історії жіночого рукоділля, що відбулася на зло війні, всупереч страхам і побоюванням.

Всі три наші героїні милувалися представленими витворами жіночих рук, слухали пісні, спілкувалися. Усі вони й самі займаються рукоділлям. А мене цікавило, як вони переживають все, що відбувається, про що думають, чого бояться (або зовсім навпаки?).

Тамара Криницька, 82 роки

– Ось прийшла на виставку з трьома наволочками, які ще моя мама шила, використовуючи особливу техніку. Тут і вишивка, і мережка… А ще цей малюнок наносився і «вибивався» (оброблявся) на швейній машинці. Пожовтіли вони від часу, їм понад вісім десятків років. Зберігаю їх дбайливо: і пам’ять про маму, і сімейний оберіг. Зараз війна, багато хто про обереги замислюються…

Тамара Криницька ще пам’ятає ту війну. Так і каже «та війна», маючи на увазі Другу світову. Тоді вона була зовсім маленькою, а ось відчуття постійного голоду та страху в пам’яті залишилося, хоч жила на тій території СРСР, де не було бомбардувань.

А що ж тепер?

– Складно, важко мені зрозуміти, що почалася війна. А коли почалися «прильоти»… Діти, що загинули, загиблі люди – все це у свідомості досі не укладається.

Мені навіть довелося побачити, як летить смертоносна ракета над Одесою. Як же це дико та страшно! Навіть складно словами передати, як тяжко я все це переживаю. Слава Богу, що таку виставку влаштували. Тут люди такі добрі, на душі одразу полегшало… Дуже, дуже вірю в Перемогу України, у наших захисників. Дізналася, що збирають гроші на тактичні аптечки для ЗСУ, поклала скільки могла. Бережи Бог наших хлопців на фронті! Так, все дуже важко, але я точно знаю: ми переможемо, ми обов’язково переможемо!

Лідія Власюк, 83 роки

У пам’яті Лідії Власюк залишилися миті Другої світової, коли вона була маленькою дівчинкою. Про сьогоднішню війну, що увірвалася в мирне розмірене життя, відгукується так:

– Треба бути сильними і намагатися все переживати гідно. І шукати радість, наскільки це можливо.

Лідія Власюк усміхається та демонструє власноруч виготовлену м’яку іграшку. Як про оберег вона про неї, правда, не міркує.

– Зробили вдома все, що могли – вікна заклеїли. Починається тривога, намагаємось не впадати в паніку. Хоча вже одесити дуже добре знають, що тривога може означати. Це може бути «приліт», а ворожі ракети несуть смерть… У такі хвилини говорю собі: «Нічого, переживемо! Бог нас береже!». Я в нашу Перемогу вірю! Дуже вірю! Ми обов’язково переможемо. А ще знаєте, яке велике щастя, коли знаєш, що до тебе приходять на допомогу добрі люди – і продуктовими наборами допомагають, і ліками.

«Ось побачите, все буде добре!», – каже мені на прощання Лідія Власюк і ще раз демонструє веселу людину, створену її умілими руками.

Рогніда Єфімова, 86 років

Рогніда Єфімова і в’яже, та іншим рукоділлям займається. На виставку дістатися їй було не так і просто з багатьох причин, але як же можна пропустити радість спілкування та дотик до прекрасного?

– Це вже моя третя війна, – зізнається жінка.

Так, була в її житті і Друга світова, і «конфлікт» Азербайджану та Вірменії (в Азербайджані наприкінці 80-х – на початку 90-х років жили її найрідніші люди, яким вона потім допомогла перебратися до Одеси), тепер ось рашистське вторгнення .

Жартує не без гіркоти:

– Може, мені особисто не так страшно, що вже втретє стикаюся з війною? До того ж, зі слухом у мене проблеми: коли «гримкає», не так по нервах б’є, чую ці страшні звуки начебто віддалено…

Моя співрозмовниця робить паузу, замислюється про щось, голос починає тремтіти:

– Мої рідні живуть у Москві, Рязані. Ми підтримуємо зв’язок з ними. Так ось, вони засуджують цю війну, вони обурені нападом на Україну. І мені за них страшно, бо вони говорять про це відкрито, а це, самі знаєте, як може бути небезпечно для них… Вони мені кажуть: Ми не розуміємо, як таке могло статися! А я теж не розумію, як таке могло статися… А ще я дуже вірю в Перемогу України!

Фото Марії Котової