16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста — дату, що народилася з втрати. Історія Дмитра Лабуткіна, який загинув під Дебальцевим із камерою в руках, стала символом професії, де правда часто коштує життя. «Одеське життя» згадує його шлях і говорить із репортером Андрієм Дубчаком про виклики сучасної воєнної журналістики.
Ключові моменти:
Цей матеріал підготовлено на основі особистих свідчень учасників подій, архівних фото та інтерв’ю з практикуючим воєнним репортером, який багато років працює на лінії фронту.
Редакція «Одеського життя» дотримується журналістських стандартів точності, балансу та відповідальності у висвітленні тем війни. Інформація про кількість загиблих журналістів подається з посиланням на офіційно підтверджені дані НСЖУ. Описані події базуються на задокументованих фактах і відкритих джерелах.
Матеріал акцентується на питаннях безпеки журналістів, воєнних злочинів та ролі медіа у міжнародній підтримці України.
16 лютого Україна відзначає День військового журналіста – дату, яка не має стосунку до парадних урочистостей. Це день пам’яті, заснований після трагічної загибелі Дмитра Лабуткіна під Дебальцевим у 2015 році. Він тримав камеру до останнього подиху, щоб світ побачив обличчя ворога. Сьогодні, на одинадцятому році війни, професія воєнкора трансформувалася: від фіксації «зелених чоловічків» до стримів під вогнем дронів. «Одеське життя» згадує історію Дмитра та спілкується з відомим репортером, засновником і головним редактором медіа Frontliner Андрієм Дубчаком про те, чому з новин зникає «людина» та чи варте фото людського життя.
– Пане Андрію, коли тема війни стала частиною вашої роботи?
– На Майдані я побачив перші смерті. Потім була окупація Криму, я зазирнув в очі «зеленим чоловічкам» і зрозумів, що війна вже йде. Я прагнув показати реальність так, як я її відчуваю, і показати максимально об’єктивно. Мені було важливо, щоб люди, які перебувають в іншому місці, зрозуміли, що відбувається. Я почав готуватися працювати на фронті: пройшов курси такмеду та воєнної журналістики. 2015-го поїхав вперше. Наступними роками поїздок було чимало, зокрема від «Радіо Свобода».
– Поступово увага до війни того часу спадала, тому я вирішив робити щось акцентоване. 2020-го звернувся до українських політиків, різних фондів. Фонд «Відродження» повірив у мій проєкт (медіа Frontliner). Тож уже 2021-го ми багато працювали «на нулі», біля лінії фронту, й показували, що там відбувається. Тоді на передовій з репортажами були тільки ми та ще кілька новинних каналів, які видавали маленькі сюжети. Вже ближче до повномасштабного вторгнення чимало українських та іноземних колег теж почали висвітлювати ситуацію на фронті.
– Історія ніби повторюється, адже наразі ми теж спостерігаємо зменшення уваги до теми війни і в Україні, і за кордоном. Наскільки важливо утримувати цю увагу?
– Безумовно, зацікавлення і всередині України, і за кордоном спадає, і на це є об’єктивні причини. Людям набрид негатив і жахи війни, тема існує довго, вона вже не «шок-сенсація». Вже всі бачили, як вибухає каб, як прилітає ракета чи атакує дрон. Дуже важливо, особливо для закордонних аудиторій, не залишати війну у форматі заголовків: «Трамп сказав, Зеленський сказав, Путін сказав» (зараз на більшості великих закордонних сайтів спостерігаємо саме цю картину). На жаль, з новин та репортажів зникла людина: цивільний українець, наш піхотинець, артилерист тощо. Це дуже погано, адже суспільствам, які нас підтримують, потрібно бачити за війною людей. Це стає дедалі складніше робити з кількох причин. По-перше, стало складно працювати на нулі: ви туди зараз не зайдете, а якщо зайдете, то, скоріше за все, не вийдете, адже фізичні загрози через дрони та роботу артилерії надто великі. Якщо ви все ж таки зайдете на нуль з підрозділом, то доведеться перебувати там протягом кількох тижнів і в якомусь укритті – підвалі чи бліндажі, тож максимум побачите роботу, наприклад, дронарів. Це невізуально, нецікаво. По-друге, самі бійці дуже втомилися, вони просто автоматично виконують свою щоденну роботу, якоїсь емоційної складової майже немає: цього «вогника», щоб зачепив читача, знайти складно. До того ж і самі репортери дуже «вигоріли» – кілька років негативу, потійно бачити загиблих, поранених, – все це дається взнаки. Ти бачиш постійно одну й ту саму картинку, тож не завжди можеш оцінити, наскільки вона буде цікавою для аудиторії.
– Ви ніколи не хотіли стати воєнкором у Збройних силах?
– Я думав над цим, адже багато моїх колег стали пресофіцерами, але – ні. Ми працюємо здебільшого для англомовної аудиторії, і багато інших медіа поширює наш контент. Чому? Бо ми є незалежними журналістами, репортерами і фотографами, які дотримуються журналістських стандартів і працюють на лінії фронту або біля нього. А ось людина, яка одягає погони, автоматично стає комбатантом – стороною воєнного конфлікту, тож контент пресофіцерів ні «Нью-Йорк Таймс», ні «BBC» не візьмуть. Окрім того, усі публікації від військових проходять певну цензуру, і пресофіцери перебувають під цим ковпаком цензури і вектору пропаганди. Це не добре і не погано, це так, як повинно бути, так працює система абсолютно в усіх арміях світу. Наш досвід взаємодії пресофіцерів і медіа – найпотужніший і найкращий у світі. За рівнем доступу українська армія – супервідкрита. Тож поки я працюю як незалежний журналіст, маю набагато більший вплив і мене будуть передруковувати.
– Чи є межа між особистою безпекою та бажанням зробити фото?
– Моя оцінка ризиків протягом тривалого часу перебування на фронті еволюціонувала. Завжди треба запитувати себе – чи вартий цей репортаж того, аби ризикувати життям. І обов’язково оцінюю той підрозділ, який мене буде супроводжувати. (Усі цивільні медіа під час роботи у фронтовій чи прифронтовій зонах супроводжуються військовими журналістами. – Ред.). Трагічних кейсів, на жаль, досить багато. Треба знати, що пресофіцер, з яким ви їдете, має досвід, знає ситуацію з дронами на поточний момент, має «чуйку», має РЕБ тощо. Виїжджаючи, треба розуміти, що мета і результат поїздки мають бути доволі значущими.
– Можете виокремити з безлічі репортажів і персоналій особливі?
– Їх багато, але намагатимусь. Це Курт, командир Kurt & Company. (Підрозділ у складі 28-ї ОМБр. – Ред. ). Це професійний військовий. Чоловік на війні з 2014-го, ефективний снайпер, доволі багато зробив, щоб зупинити ворожі колони армії РФ на початку повномасштабки. Зараз він – командир підрозділу дронів, який дуже ефективно діє на Донецькому напрямку.
– З початку повномасштабки – це, безумовно, репортаж з Ірпінського мосту, де було організовано коридор для цивільних. Просто в мене на відео падає міна, яка вбиває родину Перебийнісів. (6 березня при спробі евакуації з м. Ірпінь у Сергія Перебийноса загинули дружина, 18-річний син та 9-річна донька. – Ред.). Фото і відео цього воєнного злочину росіян буквально розлетілися світом. Саме цей матеріал, я вважаю, мав великий резонанс і сильно «зіграв на руку» Україні. Так, це трагедія, проте навіть батько, з яким ми потім розмовляли, казав: «Без цього репортажу їхня загибель була б нікому невідомою. А так вона допомогла Україні та світу усвідомити, що відбувається».
– Ви бачите те, що дуже хочеться потім «розвидніти». Як оцінити етичність у моменті?
– Навколо етичних норм взагалі завжди багато полеміки. Моя відповідь проста: «Щоби що?» Якщо просто «хайпанути», то ні, але якщо цим відео чи фото ви можете вчергове вплинути на аудиторію і порушити якесь важливе питання, тоді це виправдано. Як кейс – випадок з родиною Перебийнісів, проте я навіть тоді звертав увагу на етичні моменти.
– Чи достатньою є кількість воєнкорів в Україні та що ви можете порадити тим, хто хоче ними стати?
– Воєнкори повигорали, їх стало менше. Тож люди, які готові їхати, щоб показати правду про війну, потрібні. Проте слід підготуватися: пройти курси такмеду, репортерства, мати спецобладнання (наприклад, для нічних зйомок). Бути зібраним, вмотивованим і пам’ятати: працювати для того, щоб твоя робота мала вагу, марку й сенс, доведеться багато.
– Що будете знімати після війни?
– Життя.
Саме заради життя – вільного, мирного та справедливого і працюють воєнкори. Завдяки їм ми маємо можливість дізнаватися останні новини, бачити обличчя наших оборонців та кричати світові про російських нелюдів. У намаганні донести правду військових кореспондентів не зупиняє ймовірність, що кожен репортаж із фронту може стати у їхньому житті останнім.
Для журналіста добирати слова — справа звична, але не того дня. Ми стояли перед дверима родини Дмитра Лабуткіна і не наважувалися натиснути на дзвінок. Ми мали сказати дружині нашого друга та колеги, що він не повернеться.
Веселий, гомінкий та спраглий до роботи – таким Дмитро розпочинав службу в Криму на військовому телебаченні «Бриз». У січні 2015-го він опинився в самому пеклі – під Дебальцевим. Дмитро мав надважливу місію: зафіксувати присутність російських військ для всього світу.
Він загинув під час мінометного обстрілу на броні БТРа. Це був його свідомий вибір — побратими кликали його сховатися всередину бойової машини, але Дмитро відмовився, бо мав знімати до останнього. Навіть смерть він зустрів із відеокамерою в руках.
Ми місяць не могли повірити в його загибель, чіпляючись за крихітну надію: на відео, яке окупанти виклали у мережу, тіло було в іншому однострої. Лише згодом з’ясувалося — свою форму Дмитро віддав пораненому побратиму.
Йому назавжди буде 28. У Дмитра залишилися батьки, дружина та маленька донечка. Три роки по тому саме 16 лютого — день, коли він загинув, — став Днем військового журналіста. Це не просто професійне свято, а день шани тій мужності, що вимірюється життям.
За верифікованими даними НСЖУ, станом на початок 2025-го лише від початку повномасштабного вторгнення окупанти вбили щонайменше 112 журналістів. Кілька десятків – перебувають у російському полоні та вважаються зниклими безвісти.
Ми вдячні колегам за їхню мужність, відданість професії та Україні. Вічна шана загиблим і щирі побажання колегам обов’язкового повернення з передової.
Раніше ми повідомляли, що українська незалежна преса отримала престижну міжнародну нагороду за свободу слова в дні війни.
Також “Одеське життя” розповідало, як наше видання веде літопис оборони Півдня.
Одеські комунальники продовжують ліквідовувати наслідки чергового масованого обстрілу міста. Мерія Одеси оприлюднила уточнені дані щодо… Read More
Сьогодні, у понеділок, 18 травня 2026 року, триває 1545-й день з початку повномасштабної збройної агресії… Read More
Одеські рятувальники оприлюднили подробиці ліквідації наслідків нічної атаки російських безпілотників на місто. Співробітники ДСНС гасили… Read More
У ніч на 18 травня російські війська знову масовано атакували Одесу ударними безпілотниками. Внаслідок ударів… Read More
За словами одеського еколога, кількість загиблих дельфінів уже вдвічі перевищила минулорічні показники, а морська екосистема… Read More
Україна опинилася на останньому місці в Європі за рівнем мінімальної зарплати. В Одесі середні доходи… Read More
