16 лютого в Україні відзначають День військового журналіста — дату, що народилася з втрати. Історія Дмитра Лабуткіна, який загинув під Дебальцевим із камерою в руках, стала символом професії, де правда часто коштує життя. «Одеське життя» згадує його шлях і говорить із репортером Андрієм Дубчаком про виклики сучасної воєнної журналістики.
Ключові моменти:
Цей матеріал підготовлено на основі особистих свідчень учасників подій, архівних фото та інтерв’ю з практикуючим воєнним репортером, який багато років працює на лінії фронту.
Редакція «Одеського життя» дотримується журналістських стандартів точності, балансу та відповідальності у висвітленні тем війни. Інформація про кількість загиблих журналістів подається з посиланням на офіційно підтверджені дані НСЖУ. Описані події базуються на задокументованих фактах і відкритих джерелах.
Матеріал акцентується на питаннях безпеки журналістів, воєнних злочинів та ролі медіа у міжнародній підтримці України.
16 лютого Україна відзначає День військового журналіста – дату, яка не має стосунку до парадних урочистостей. Це день пам’яті, заснований після трагічної загибелі Дмитра Лабуткіна під Дебальцевим у 2015 році. Він тримав камеру до останнього подиху, щоб світ побачив обличчя ворога. Сьогодні, на одинадцятому році війни, професія воєнкора трансформувалася: від фіксації «зелених чоловічків» до стримів під вогнем дронів. «Одеське життя» згадує історію Дмитра та спілкується з відомим репортером, засновником і головним редактором медіа Frontliner Андрієм Дубчаком про те, чому з новин зникає «людина» та чи варте фото людського життя.
– Пане Андрію, коли тема війни стала частиною вашої роботи?
– На Майдані я побачив перші смерті. Потім була окупація Криму, я зазирнув в очі «зеленим чоловічкам» і зрозумів, що війна вже йде. Я прагнув показати реальність так, як я її відчуваю, і показати максимально об’єктивно. Мені було важливо, щоб люди, які перебувають в іншому місці, зрозуміли, що відбувається. Я почав готуватися працювати на фронті: пройшов курси такмеду та воєнної журналістики. 2015-го поїхав вперше. Наступними роками поїздок було чимало, зокрема від «Радіо Свобода».
– Поступово увага до війни того часу спадала, тому я вирішив робити щось акцентоване. 2020-го звернувся до українських політиків, різних фондів. Фонд «Відродження» повірив у мій проєкт (медіа Frontliner). Тож уже 2021-го ми багато працювали «на нулі», біля лінії фронту, й показували, що там відбувається. Тоді на передовій з репортажами були тільки ми та ще кілька новинних каналів, які видавали маленькі сюжети. Вже ближче до повномасштабного вторгнення чимало українських та іноземних колег теж почали висвітлювати ситуацію на фронті.
– Історія ніби повторюється, адже наразі ми теж спостерігаємо зменшення уваги до теми війни і в Україні, і за кордоном. Наскільки важливо утримувати цю увагу?
– Безумовно, зацікавлення і всередині України, і за кордоном спадає, і на це є об’єктивні причини. Людям набрид негатив і жахи війни, тема існує довго, вона вже не «шок-сенсація». Вже всі бачили, як вибухає каб, як прилітає ракета чи атакує дрон. Дуже важливо, особливо для закордонних аудиторій, не залишати війну у форматі заголовків: «Трамп сказав, Зеленський сказав, Путін сказав» (зараз на більшості великих закордонних сайтів спостерігаємо саме цю картину). На жаль, з новин та репортажів зникла людина: цивільний українець, наш піхотинець, артилерист тощо. Це дуже погано, адже суспільствам, які нас підтримують, потрібно бачити за війною людей. Це стає дедалі складніше робити з кількох причин. По-перше, стало складно працювати на нулі: ви туди зараз не зайдете, а якщо зайдете, то, скоріше за все, не вийдете, адже фізичні загрози через дрони та роботу артилерії надто великі. Якщо ви все ж таки зайдете на нуль з підрозділом, то доведеться перебувати там протягом кількох тижнів і в якомусь укритті – підвалі чи бліндажі, тож максимум побачите роботу, наприклад, дронарів. Це невізуально, нецікаво. По-друге, самі бійці дуже втомилися, вони просто автоматично виконують свою щоденну роботу, якоїсь емоційної складової майже немає: цього «вогника», щоб зачепив читача, знайти складно. До того ж і самі репортери дуже «вигоріли» – кілька років негативу, потійно бачити загиблих, поранених, – все це дається взнаки. Ти бачиш постійно одну й ту саму картинку, тож не завжди можеш оцінити, наскільки вона буде цікавою для аудиторії.
– Ви ніколи не хотіли стати воєнкором у Збройних силах?
– Я думав над цим, адже багато моїх колег стали пресофіцерами, але – ні. Ми працюємо здебільшого для англомовної аудиторії, і багато інших медіа поширює наш контент. Чому? Бо ми є незалежними журналістами, репортерами і фотографами, які дотримуються журналістських стандартів і працюють на лінії фронту або біля нього. А ось людина, яка одягає погони, автоматично стає комбатантом – стороною воєнного конфлікту, тож контент пресофіцерів ні «Нью-Йорк Таймс», ні «BBC» не візьмуть. Окрім того, усі публікації від військових проходять певну цензуру, і пресофіцери перебувають під цим ковпаком цензури і вектору пропаганди. Це не добре і не погано, це так, як повинно бути, так працює система абсолютно в усіх арміях світу. Наш досвід взаємодії пресофіцерів і медіа – найпотужніший і найкращий у світі. За рівнем доступу українська армія – супервідкрита. Тож поки я працюю як незалежний журналіст, маю набагато більший вплив і мене будуть передруковувати.
– Чи є межа між особистою безпекою та бажанням зробити фото?
– Моя оцінка ризиків протягом тривалого часу перебування на фронті еволюціонувала. Завжди треба запитувати себе – чи вартий цей репортаж того, аби ризикувати життям. І обов’язково оцінюю той підрозділ, який мене буде супроводжувати. (Усі цивільні медіа під час роботи у фронтовій чи прифронтовій зонах супроводжуються військовими журналістами. – Ред.). Трагічних кейсів, на жаль, досить багато. Треба знати, що пресофіцер, з яким ви їдете, має досвід, знає ситуацію з дронами на поточний момент, має «чуйку», має РЕБ тощо. Виїжджаючи, треба розуміти, що мета і результат поїздки мають бути доволі значущими.
– Можете виокремити з безлічі репортажів і персоналій особливі?
– Їх багато, але намагатимусь. Це Курт, командир Kurt & Company. (Підрозділ у складі 28-ї ОМБр. – Ред. ). Це професійний військовий. Чоловік на війні з 2014-го, ефективний снайпер, доволі багато зробив, щоб зупинити ворожі колони армії РФ на початку повномасштабки. Зараз він – командир підрозділу дронів, який дуже ефективно діє на Донецькому напрямку.
– З початку повномасштабки – це, безумовно, репортаж з Ірпінського мосту, де було організовано коридор для цивільних. Просто в мене на відео падає міна, яка вбиває родину Перебийнісів. (6 березня при спробі евакуації з м. Ірпінь у Сергія Перебийноса загинули дружина, 18-річний син та 9-річна донька. – Ред.). Фото і відео цього воєнного злочину росіян буквально розлетілися світом. Саме цей матеріал, я вважаю, мав великий резонанс і сильно «зіграв на руку» Україні. Так, це трагедія, проте навіть батько, з яким ми потім розмовляли, казав: «Без цього репортажу їхня загибель була б нікому невідомою. А так вона допомогла Україні та світу усвідомити, що відбувається».
– Ви бачите те, що дуже хочеться потім «розвидніти». Як оцінити етичність у моменті?
– Навколо етичних норм взагалі завжди багато полеміки. Моя відповідь проста: «Щоби що?» Якщо просто «хайпанути», то ні, але якщо цим відео чи фото ви можете вчергове вплинути на аудиторію і порушити якесь важливе питання, тоді це виправдано. Як кейс – випадок з родиною Перебийнісів, проте я навіть тоді звертав увагу на етичні моменти.
– Чи достатньою є кількість воєнкорів в Україні та що ви можете порадити тим, хто хоче ними стати?
– Воєнкори повигорали, їх стало менше. Тож люди, які готові їхати, щоб показати правду про війну, потрібні. Проте слід підготуватися: пройти курси такмеду, репортерства, мати спецобладнання (наприклад, для нічних зйомок). Бути зібраним, вмотивованим і пам’ятати: працювати для того, щоб твоя робота мала вагу, марку й сенс, доведеться багато.
– Що будете знімати після війни?
– Життя.
Саме заради життя – вільного, мирного та справедливого і працюють воєнкори. Завдяки їм ми маємо можливість дізнаватися останні новини, бачити обличчя наших оборонців та кричати світові про російських нелюдів. У намаганні донести правду військових кореспондентів не зупиняє ймовірність, що кожен репортаж із фронту може стати у їхньому житті останнім.
Для журналіста добирати слова — справа звична, але не того дня. Ми стояли перед дверима родини Дмитра Лабуткіна і не наважувалися натиснути на дзвінок. Ми мали сказати дружині нашого друга та колеги, що він не повернеться.
Веселий, гомінкий та спраглий до роботи – таким Дмитро розпочинав службу в Криму на військовому телебаченні «Бриз». У січні 2015-го він опинився в самому пеклі – під Дебальцевим. Дмитро мав надважливу місію: зафіксувати присутність російських військ для всього світу.
Він загинув під час мінометного обстрілу на броні БТРа. Це був його свідомий вибір — побратими кликали його сховатися всередину бойової машини, але Дмитро відмовився, бо мав знімати до останнього. Навіть смерть він зустрів із відеокамерою в руках.
Ми місяць не могли повірити в його загибель, чіпляючись за крихітну надію: на відео, яке окупанти виклали у мережу, тіло було в іншому однострої. Лише згодом з’ясувалося — свою форму Дмитро віддав пораненому побратиму.
Йому назавжди буде 28. У Дмитра залишилися батьки, дружина та маленька донечка. Три роки по тому саме 16 лютого — день, коли він загинув, — став Днем військового журналіста. Це не просто професійне свято, а день шани тій мужності, що вимірюється життям.
За верифікованими даними НСЖУ, станом на початок 2025-го лише від початку повномасштабного вторгнення окупанти вбили щонайменше 112 журналістів. Кілька десятків – перебувають у російському полоні та вважаються зниклими безвісти.
Ми вдячні колегам за їхню мужність, відданість професії та Україні. Вічна шана загиблим і щирі побажання колегам обов’язкового повернення з передової.
Раніше ми повідомляли, що українська незалежна преса отримала престижну міжнародну нагороду за свободу слова в дні війни.
Також “Одеське життя” розповідало, як наше видання веде літопис оборони Півдня.
Масниця, або Колодій, — одне з найдавніших українських свят, яке символізує прощання із зимою та… Read More
За даними синоптиків Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, завтра, у вівторок, 17 лютого 2026 року,… Read More
З 1 січня 2026 року одесити почали отримувати платіжки з підвищеними тарифами на утримання будинків… Read More
В Одеській області борються з наслідками серйозного підтоплення. Як повідомив голова Одеської ОВА Олег Кіпер,… Read More
Ефективна комунікація з клієнтами є одним із ключових факторів успішного бізнесу. У сучасному світі, коли… Read More
В одеській Аркадії в Курортному провулку з'явився паркан на дорозі. Огорожу встановили біля житлового комплексу… Read More
