Майбутнє, якого ми поки що не маємо – блоги «Одеського життя»

Але Перемога – це лише момент із майбутнього. Лише старт. А майбутнє має тривати і після неї. Майбутнє – не момент, а потік: потік нових смислів, думок, відчуттів, надій та очікувань, які затвердіють, оформляться – у будинки, конструкції, мости, спільноти та томи книг.

І ось цього майбутнього поки що – ні.

Є відчайдушна боротьба з минулим, яку ми видаємо за боротьбу за майбутнє, і багато хто вірить. Але для майбутнього не потрібно розчищати запорошені музейні кімнати та загажені голубами постаменти. Потрібно просто відчинити двері – і воно увійде. А двері наші, як і раніше, замкнені. На дверях коса табличка «Зайняті боротьбою. Чекайте». І майбутнє чекає.

Здається, що на всю країну залишився лише один мрійник про майбутнє – Арестович, та й той посміхається так двозначно, що ніяк не розбереш: це він посміхається, щоб не побили раніше часу, чи справді сам ні на гріш не вірить у все, що говорить ?

Немає поки що майбутнього і в мого міста, в Одеси. Тут та сама метушня, та сама боротьба за правильне минуле. Межа мрій – щось відреставрувати. Межа радикальної новизни – що-небудь знести або перенести.

Бачу гарячих закаркалих борців з усіх боків – і зовсім не бачу ніжних мрійників. Де світлі проекти, де плани перетворення, де новий образ міста?

Поки що – ніде. Десь у прекрасному та грізному майбутньому.

Воно, можливо, вже й тупцює біля дверей, але ж впусти його – і скільки з нас воно змете?..

От і прибираємося судомно самостійно, ніби сподіваючись на те, що якщо прибрати ще десять імен, то тоді вже гарантовано вистачить місця для нас самих і того, що пам’ятно і цінно нам. Але ж не факт.

Одному приятелю, який зайнятий завзятою та майже героїчною боротьбою за свій варіант минулого, я просто так і написала:

– Але ж це дуже слабка позиція. Без можливості впливати на щось, без майбутнього!

– А мені начхати на майбутнє. Майбутнє для пристосуванців, – відрізав він.

– Ні, майбутнє – для моїх дітей, – заперечила я.

Але це було не зовсім відверто, бо майбутнє передусім для мене. І воно – на моїй стороні.

Спробуйте відібрати його у мене – і ми подивимося, хто ще тут змушений буде пристосовуватись.

А воно вже на порозі – неймовірне, небезпечне, могутнє, безжальне, загадкове. Наше.

Гаразд, можете і не відчиняти йому дверей. Виб’є плечем.

Ще блоги «Одеського життя»:

• Екіпірування для героя;
• Про дітей війни;
• Війна та мовне питання.