Війна змінила кожного з нас. І як раніше, ми вже не будемо. Яскравий приклад — тендітна українка з Кривого Рогу на ім'я Лана Яр. Колись вона змінила гарні дівочі плаття на камуфляж та берці, щоб зайнятися військовим патронатом. Тепер Лана є засновницею патронатного руху і допомагає нашим захисникам та цивільним українцям пережити жахіття війни.
Нагадаємо, раніше ми вже розповідали як в Україні працює патронатна служба, засновницею якої є наша героїня.
— Як сталося, що ти обрала справу, пов’язану з військовим патронатом?
— Ще з 2014 року я усвідомлено присвятила себе підтримці військових, але не офіційно. Я допомагала в питаннях здоров’я та відновлення, світогляд дозволяв мені стати для них духовним наставником, психологом для душі. За всі ці роки я стала для них близькою тому, що розумію гумор, основи діяльності. До мене йшли за порадою, з проблемами і щасливими моментами.
— Чим ти займалася до війни?
— Останні 18 років я присвятила людям: багато навчалася, вивчала ароматерапію, фітотерапію, нутриціологію, психологію, окрім цього допомагала людям укріплювати здоров’я, знайти себе. Жила в Кривому Розі разом зі своїми доньками. Там і зустріла повномасштабну війну, не їхала навіть при наступі на місто, бо знала, що потрібна там. За період наступу до мене приїжджали багато військових та працівники поліції за підтримкою та порадами, наразі ми всі залишилися друзями та близькими людьми.
— Яка ти була тоді і яка зараз?
— Можу сказати, що найсильніші зміни в мені зародили саме дні наступу, особливий стан, напруга, розуміння реальності. Вірніше те, що більше не буде як раніше. Я стала більш суворою до оточення та себе, більш мовчазною, можливо, в мені прокинулися більш чоловічі риси, бо я заглибилася в військові питання, які потребують зовсім не жіночих якостей.
— Саме тяжке і саме чудове у твоїй діяльності?
— Я дуже люблю свою справу, це моє натхнення і стимул йти далі. В мене багато планів, думок. Я бажаю зробити патронатну службу місцем, куди кожен військовий може звернутися з бідою або просто знайти в нас місце тиші, спокою та підтримки. Щоб рідні військових та наші воїни розуміли, що вони не самі. Звісно, ці амбіції не могли б повністю реалізуватися без однодумців. Наша команда це не єднання дівчаток, які просто весело проводять час. Це розумні жінки, які отримують знання, працюють над собою та розуміють всю серйозність справи. Але буває дуже тяжко, коли отримуєш телефонний дзвінок: «В нас 300-й…» чи «В нас 200-й…». До такого не звикнеш. Потім дізнаєшся вік військового, а йому б ще жити й жити. Тож робота в мене цілодобова та без вихідних. Хоча, напевно, з найтяжчого я б виділила ще відсутність фінансування нашої справи. Хлопці весь час потребують підтримки та лікування, а ми ніяк не можемо зібрати на мобільну стоматологію.
— З якими жахіттями ти стикалася?
— Жахіття, це коли мені телефонує зовсім юна дружина і розповідає, що наш патронатний військовий загинув. Жахіття, коли люди не хочуть допомагати, відносяться не відповідально до тих питань, які можуть врятувати життя. Кожен момент в цій війні є жахливим. Молоді хлопці повинні насолоджуватися життям, а не гинути і втрачати здоров’я. Мами повинні бачити своїх синів, внуків, а сім’ї — бути поряд.
— Розкажи про взаємини серед військових, як чоловіки відносяться до жінок, які приймають участь у питаннях війни?
— Я вважаю, що відношення напряму залежить від діяльності. Є волонтери, і їх багато, які займаються допомогою для картинки в соцмережах. Тому на початку моєї діяльності військові відносилися не дуже серйозно. Зараз все змінилось. Мене як жінку, особистість та фахівця поважають. Навіть ті, хто проявляв до мене увагу як до жінки, тепер називають мене на «ви», озвучуючи мою посаду, і не дозволяють собі зайвого. Це і було моєю основною метою, щоб військові зрозуміли, що поряд освічені жінки, які мають мету, які йдуть до неї, і наша діяльність має серйозні наміри. Звісно, бувають і неприйнятні речі, але ми блокуємо всі моменти та попри все ідемо далі. Наприклад, багато чоловіків на просторах інтернету, які «не народжені для війни», дуже часто пишуть нам, що ми займаємося піаром і що краще б ми пішли на війну. Але ми розуміємо, що психологічні розлади зараз є найпоширенішою проблемою, і не звертаємо на таких людей уваги.
— Що ти зробиш, коли закінчиться війна? Ти бачиш себе в інший діяльності?
— Коли закінчиться війна, моя діяльність не зміниться. Я вже остаточно вирішила, що буду займатися патронатом військових, зараз розпочинаю свій окремий, самостійний рух в цьому. Планую приділяти увагу повноцінному відновленню людей після жахливого минулого.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Читайте також:
У селищі Бородіно ще до війни за підтримки держави був побудований соціальний Центр для постраждалих… Читати далі
На узбережжя Одещини викинуло чергову морську міну, яку було оперативно знищено українськими військовими. Про це… Читати далі
14 лютого 2023 року військовий Віталій Верес отримав важке поранення під час оборони Бахмута, коли… Читати далі
Вересень. Налилася червоним кольором калина, яка є одним із символів України. Колектив обласного центру національних… Читати далі
16 вересня 2024 року мешканці Одеси та регіону відчули підземні поштовхи. У будинках гойдалися люстри,… Читати далі
Другого вересня, у день народження митця, якому мало виповнитися 70 років, в медіацентрі Любашівської публічної… Читати далі
