Композитор з Одеси Роман Загороднюк: «В українського кіно є майбутнє»

Роман Загороднюк — уродженець Одеси. «Уся моя юність, усе моє дитинство приходило тут. Ми грали танці в парку Шевченка. Я проводив багато часу на Одеській кіностудії. Моя бабуся була актрисою Театру Музкомедії, ще коли був живий актор Михайло Водяний. І я вбирав у себе весь цей дух». Тож уся наша розмова крутилася не лише навколо кіно, а й того місця, яке наше місто посідає в його історії.

— Яким же чином Одеса вплинула на розвиток кінематографа?

— Почнемо з того, що Яків і Сара Адлер ще до революції були акторами одеського театру. Вони емігрували до Америки, де в них народилася донька Стелла. Завдяки батькам вона вже в 4 роки знімалася, вони ж передали їй знання своєї акторської школи. Згодом Стелла Адлер стала популярною американською актроркою і викладачем акторської майстерності. Вона стояла біля витоків зародження голлівудських зірок, таких як Елізабет Тейлор, Роберт Де Ніро, Марлон Брандо. Ось на що вплинула її школа. А ще мало хто знає, що Одеська кіностудія почала знімати фільми на рік раніше, ніж Голлівуд. У неї був просто божевільний потенціал!

— Добре. Є фільми Одеської кіностудії. Є кінематографісти з одеським корінням, наприклад, Стівен Спілберг і Сильвестр Сталлоне. Є Потьомкінські сходи, відомі всім кінематографістам у світі. Але чи усвідомлюють іноземці цей вплив?

— Так, і дуже добре ставляться до Одеси, це все-таки всесвітньо відоме місто, яке породило багато відомих людей. І це дуже сильна школа. Ось я дивився [зараз на кінофестивалі] «Графа Монте-Крісто», французький фільм. Так, він класний, із сучасними технологіями. Але я дивився і «В’язня Замку Іф» Юнгвальда-Гількевича. І цей фільм крутіший, ніж будь-який французький. І він теж знімався на Одеській кіностудії. Зараз вона відроджується завдяки її директору Андрію Осипову. Взяти хоча б фільм «Чому я живий» Віллена Новака. Він же відрізняється від багатьох фільмів, тому що Віллен Новак усе-таки метр, режисер із великої літери, хоч йому вже й за 80 років.

— Повернемося до персоналій з одеським корінням. Це коріння в їхній творчості ніяк не простежується, вони себе позиціонують як американців. Той же Спілберг. 

— Так, але тих же Спілберга зі Сталлоне не було б, якби не приїжджали їхні батьки з Одеси. До революції звідси виїхало дуже багато людей, які в підсумку стали біля витоків Голлівуду. Тому я і вважаю, що Одеса зробила свій дуже великий внесок у кінематограф. Безліч акторів і режисерів, коли чули про Одеську кіностудію, знали, що ось цей наш кораблик — це завжди були дуже сильні фільми.

— Але більшість знятих там фільмів — радянські. І багато з них сьогодні вважаються токсичними через позиції режисерів і акторів щодо російсько-української війни. 

— Згоден, так. Але тоді в Радянському Союзі працювали безліч різних режисерів і акторів. Той же Віллен Новак — це все-таки радянський кінорежисер. Роман Балаян теж. Лариса Кадочникова, актриса, яка зіграла Марічку в «Тінях забутих предків», вона взагалі народилася в Москві. І Параджанов знімав цей фільм у період Радянського Союзу. Кіру Муратову я вважаю найвеличнішим режисером, ми можемо нею пишатися. Але вона свої фільми знімала за радянських часів. Те ж саме стосується й Одеської кіностудії. Вона не тільки радянська.

— Що робити, щоб іноземці теж це розуміли? Був же випадок 21-го року, коли на закриття кінофестивалю британський режисер Террі Ґілліам заявив зі сцени, як він радий бути на культових Одеських сходах (серед іноземних кінематографістів знаменита сцена з «Броненосця Потьомкіна» відома як Odesa’s stairs — прим. ред.) у Росії. На жаль, багато хто досі сприймає нас як одну країну, зокрема через тісні зв’язки радянського, а згодом українського та російського кінематографів. Що нам із таким сприйняттям робити?

— Потрібна культурна дипломатія. Це те, що я зараз намагаюся робити. У мене є ім’я як композитора, я з багатьма працював, наприклад, із Чаком Норрісом. Я є обличчям благодійного фонду з екології в Німеччині. Компанія Audi випускала мій диск «Музика театру і кіно» для своїх автомобілів. І через усі свої зв’язки я б хотів просувати культури Одеси. Розповісти світові про те, що Одеса — це не Росія.

Я хочу показати в Одесі «Потяг до життя» — документальний фільм про те, як евакуювали людей. Там знялися Орландо Блум, Борис Джонсон, Андрій Шевченко. Я писав для нього музику. Фільм про подвиг звичайних людей, машиністів і провідників під час евакуації. Укрзалізниця евакуювала 4 мільйони людей — такого не робила жодна країна під час війни. Про це треба говорити, і ми хочемо, щоб його побачили багато людей.

Ще Олексій Кучеренко, автор «Люди як кораблі» про Скрябіна, написав книжку про Квітку Цісик. Ми плануємо робити екранізацію, я вже розмовляв з Олегом Маламужем, який зняв «Мавку». Подивимося. Хочу зробити і про неї фільм, і про Стеллу Адлер. Думаю, нам треба зараз більше такого знімати, хоча багато хто каже, мовляв «це не на часі». Чому фільм про Квітку Цісик, про легенду, «не на часі»? Треба просувати культуру, у нас є що просувати.

— Ми коли почали робити огляди на кінофестиваль, читачі теж писали, що «кіно не на часі», а ресурси необхідно витрачати на армію.

— Є геніальна фраза Черчилля: «Навіщо нам воювати, якщо немає культури?». Американці знімають купу фільмів про армію, про мужність солдатів. «Врятувати рядового Раяна» Спілберга, «Повелитель бурі», «Червона тонка лінія» — це ж усі фільми для підняття американського духу. І якщо ви помітили, то в усіх таких американських фільмів є хепі-енд, надія на майбутнє. І нашим треба зараз знімати так, щоб не було такого, що дивишся фільм і думаєш: «Все, моє життя закінчилося». Навпаки, щоб виходив і хотів жити!

— Але якщо ми торкаємося Спілберга та ідеології в кіно, я б краще розглянула приклад «Списка Шиндлера». Зокрема й завдяки цьому фільму популяризувалася тема Голокосту в усьому світі. Чи можна сказати, що «20 днів у Маріуполі» справили такий самий ефект на західного глядача?

— Все-таки до продакшену «20 днів у Маріуполі» теж доклали руку американці. Вони дали йому дуже сильну «обгортку». Чому він відрізняється від інших наших фільмів? Візьміть той самий серіал «Чорнобиль», який теж зняли американці. У них підхід інший. І нам треба вчитися такого підходу, не тільки — взяв камеру, зняв, зліпив і пішов звітувати. А саме технічний фундамент.

— На вашу думку, які українські фільми наблизилися до цього підходу сильної «обгортки» і технічного фундаменту?

— Олесь Санін — «Довбуш», «Поводир». Навіть якщо ми візьмемо «Слугу Народу», він теж був знятий технічно сильно. Є дуже сильне «Плем’я» про глухонімих. «Чому я живий?» — може десь чогось там і не вистачає, але це хороший фільм, хороша гра акторів. Тому що коли ти дивишся кіно і не віриш акторам… Навіть ось цей фільм «Божевільні». [Фільм учасник національної конкурсної програми 15-го ОМКФ — прим.ред.] Усі кажуть: «Ой, це шедевр!» Шедевр — це «Пролітаючи над гніздом зозулі» з Джеком Ніколсоном. А тут мені, чесно кажучи, не сподобалася гра головного актора. Переграно. Так, там може бути і сильна історія, але для того, щоб знімати такі теми, треба бути Мілошем Форманом. Або не знімати.

— Але тут все ж таки всесвітньо визнаний фільм, наскільки можна таке порівнювати з сучасним українським кіно? Це ж інший рівень, ми ж ще вчимося знімати. І бюджети — у нас вони не такі великі, а зараз можливості ще більш обмежені.

— А які бюджети були у Кіри Муратової? Я подивився безліч фільмів на фестивалі. Є економія на людях, на плівці, на музиці, на режисурі. Це все проявляється на екрані. «Карти, гроші, два стволи» Гай Річі зняв за мільйон доларів. І це вийшов офігезний фільм! Я працював із людьми, які працювали з Томасом Яном, вони розповіли мені, як він знімав «Достукатись до небес». Фільм у прокаті викликав божевільний резонанс, а це був його дебютний фільм. «Кримінальне чтиво» — це теж дебют Квентіна Тарантіно, і він одразу отримав за нього нагороду. Хтось же в нього повірив?

Чому в нас так не можна? Прийти з вулиці і спробувати свої сили. Ти написав класний сценарій або придумав якусь суперідею. Але для того, щоб знайти фінансування, треба пройти дев’ять кіл пекла. У нас звикли як? Беруть одних і тих самих. Сценарії від одних і тих самих. Серіали роблять одні й ті самі. Поки ми не будемо брати свіжу кров, поки ми не будемо чути молодь, у якої є креативні сценарії, — нічого не буде.

— Я звісно не всі фільми з національного конкурсу бачила, але в тих, що подивилася, — і режисери, і сценаристи молоді. 

— Так, але хто за ними стоїть? Вони роблять те, що їм кажуть.

— Тобто ви за молодих продюсерів?

— Так.

— Як же тоді молодим пробиватися, якщо не пропускають?

— Пробувати, шукати себе. Зараз в інтернеті можна знайти західних інвесторів. Я бачу, що наші молоді українці роблять для Netflix. Класні, креативні, підковані в IT-технологіях і дизайні. Так дайте їм дорогу!

— Читачі все одно потім запитують «Хто всі ці люди?». Тобто не знають в обличчя навіть «одних і тих самих», бо в принципі мало дивляться українське кіно. На жаль.

— А українське кіно є. У нього є майбутнє. Я вірю в це майбутнє. Вірю в те, що Одеська кіностудія відродиться, буде дуже сильною, там будуть знімати. І я б із задоволенням брав би участь у розвитку цього всього. Кіно є — його потрібно просто розкрити. Розкрити молодь. Розкрити цікаві сценарії.

Давайте так, щоб поставити крапку. Що таке кіно? Кіно — це наше життя, переведене на плівку, це повітря, це історія. У нас мають навчитися знімати кіно не для того, щоб відзвітувати. Професіоналам треба створювати умови, щоб вони виховували й навчали молодь. Так роблять у всьому світі. Так робила Стелла Адлер, яка передала свій досвід Елізабет Тейлор, Роберту Де Ніро та іншим. Те ж саме треба робити й тут: свій досвід передавати молоді. А не сидіти на ньому як квочки.

Зображення: головне фото надане спікером.